Мені 24 роки, чоловікові – 32. Побралися минулого року на день святого Валентина.
Літо провели чудово, багато подорожували, об’їздили машиною західну Україну. На зиму планували також кілька цікавих маршрутів, але життя внесло свої корективи.
У листопаді з’ясувалося, що я чекаю дитину, хоча ми так швидко не планували дитину і хотіли кілька років пожити для себе. Справа в тому, що чоловік зараз розвиває новий напрямок у бізнесі та всі гроші вкладає в цей проект.
— Ти ще молода дівчина, моя кохана. Може ми подумаємо про наше матеріале майбутнє, та про те, чим ми зможемо забезпечити наших дітей? Можливо зараз не час? — сказав, коханий.
— Що ти таке кажеш? Це гріх навіть думати про таке. Тобі взагалі байдуже, що в нашої дитини але є душа? — відповіла я йому.
Він акуратно, але наполегливо пропонував мені зараз позбавитися від дитини, а через три роки вже серйозно зайнятися цим питанням. Я спочатку сама розгубилася і ладна була погодитися на його пропозицію.
Я боялася болю, того, що зміниться моє життя, і я вже не зможу розпоряджатися ним так, як сама захочу. Але потім мені почав снитися наш малюк, я навіть уві сні відчувала його тепло та запах.
І, звичайно, не змогла зважитися на переривання, тому що розуміла, що це вже частина мене, знищивши яку, я вже ніколи не буду колишньою.
Складніше було все це пояснити чоловікові, який все одно стояв на своєму і доводив, що дитина зараз не на часі. Але потім начебто змирився і звик до цієї думки, поки я не захворіла.
Хвороба проходила важко і, як на мене, дала ускладнення на дитину. Лікарі кажуть, що хлопчик може з’явитися із пороком серця. Швидше за все, потрібно буде робити втручання, а потім постійне спостереження лікарів та тривала реабілітація.
Я не можу вам передати свій стан! Я рахую дні, щоб скоріше побачити свого малюка, поки у нього не зупинилося його маленьке хворе серце. Звинувачую себе, що не вбереглася і ризикувала, плачу постійно, тиск скаче.
А тут ще чоловік підливає олії у вогонь — Я ж казав, що треба позбавитися від дитини, це тобі покарання за твою впертість. — вважає він.
Я це й сама розумію, але хто знав. Як же мені важко чути такі слова в той момент, коли мені така потрібна його підтримка.
Часом я його просто ненавиджу. Хочеться грюкнути дверима і піти, і будь що буде. Але в душі таки теплиться надія, що він змінить своє ставлення, коли побачить малюка і візьме його на руки.
А може, я просто обманюю себе. Мені так потрібна підтримка, якої не вистачає.
