Криниця стояла на подвір’ї Нестеренків відтоді, як Віктор узагалі себе пам’ятав. Дерев’яний зруб почорнів від часу, коловорот скрипів так, ніби йому виривали зуба.
Щоранку Віктор виходив набрати води для кави — не тому, що в хаті не було водогону, а тому, що вода з криниці була інакшою. Крижана, з присмаком металу і ще чогось, чому він ніяк не міг підібрати назву.
Чогось живого.
Селище Калинівка стояло за сто двадцять кілометрів від обласного центру — достатньо далеко, щоб «швидка» їхала сорок хвилин, і достатньо близько, щоб на вихідні з’їжджалися дачники.
Три тисячі людей, одна школа, два магазини, церква з облупленим куполом і цвинтар, який розростався швидше за все інше.
Віктор викладав фізику у школі. Йому було сорок три, він жив сам після того, як Марина забрала доньку й поїхала до міста.
Це сталося чотири роки тому. Він не пив, не бив посуд, не піднімав на неї руку. Марина тоді просто сказала: «Ти не поганий. Ти просто порожній». Він не став сперечатися, бо знав — вона має рацію.
Перший рік він ще намагався щось змінити. Дзвонив доньці щонеділі — вона відповідала ввічливо, як відповідають чужій людині.
Ходив до сусіда Петровича на посиденьки — сидів, кивав, але не міг змусити себе сказати бодай щось справжнє.
Наприкінці другого року він перестав намагатися. Не тому, що боліло. А тому, що стало байдуже. Марина мала рацію: він був порожній.
Не як пляшка, яку можна наповнити знову, а як кімната, з якої винесли все, включно зі шпалерами та плінтусами.
Відтоді він жив так, як живе шафа в нежитловій кімнаті. Займав місце. Не заважав. Іноді ловив себе на думці, що не може згадати, чим займався вчора ввечері. Не через якісь там згубні звички. А через те, що згадувати не було чого.
Проблема з криницею почалася в серпні.
Спочатку — звук. Віктор вийшов уранці, опустив відро й почув, як воно вдарилося об воду. Нормально.
Але потім, коли він почав крутити коловорот, знизу піднявся звук. Не луна. Щось середнє між стукотом і скреготом, ніби хтось провів нігтями по внутрішній стінці зрубу. Віктор завмер із рукою на корбі. Постояв. Тиша.
Він вирішив, що це пацюк.
У криницях заводяться пацюки — він про це десь читав.
Витягнув відро. Вода була чиста як сльоза. Він понюхав її. Залізо і той самий присмак, якому не було назви. Усе як завжди.
Наступного дня звук повторився.
На третій день він узяв ліхтарик і посвітив униз. Промінь уперся в чорну воду метрів за шість. На стінках — мох, цвіль, коріння, що пробилося крізь кладку. Нічого незвичайного.
Але коли він уже збирався вимкнути ліхтарик, вода ворухнулася. Не брижами від вітру — криниця була закрита лядою, вітру не було. Вода зрушила цілком, ніби щось велике перевернулося там, на дні.
Віктор відсахнувся від краю. Серце калатало.
Він стояв посеред подвір’я, залитого серпневим сонцем, і страх тримав його за горло — справжній, тваринний, якого він не відчував із восьми років, коли заблукав у лісі за гаражами.
Але разом зі страхом він відчув і ще дещо. Щось схоже на полегшення. Навіть на радість.
Чотири роки він не відчував нічогісінько — ні туги за донькою, ні самотності, ні злості. Нічого.
А зараз у нього трусилися руки й калатало серце, і це відчуття здавалося йому подарунком. Воно означало, що він іще живий. Що всередині залишилося місце, здатне відчувати. І це місце відгукувалося на криницю.
Він зайшов до хати, випив води з-під крана і сів за кухонний стіл. Руки тремтіли. Дурня.
Йому сорок три роки, він викладає фізику, він знає, як влаштований світ. У криницях не живуть потвори. У криницях живуть щури, жаби і темрява.
Він розповів про це Петровичу — сусіду через дві хати. Петрович саме лагодив паркан і слухав, не відриваючись від роботи.
— Криницю чистити треба, — сказав він, поправляючи кепку. — Коли останній раз чистив?
— Роки зо три тому. Може, чотири.
— Ну от. Мул зібрався, гази піднімаються, булькає. Діло житєйське.
Віктор кивнув. Звучало логічно. Він подзвонив майстру, який чистив криниці. Той сказав, що приїде за тиждень.
За тиждень майстер не приїхав. Віктор подзвонив ще раз. Телефон не відповідав. Наступного дня жіночий голос у слухавці повідомив, що Геннадій Степанович у лікарні.
— От халепа, — сказав Петрович. — Ну, знайдеш іншого.
Іншого Віктор не знайшов. Точніше, знайшов, але той приїхав, виліз із машини, подивився на криницю здалеку й навіть не став підходити. Постояв біля хвіртки, підпалив, задимів.
— Ні, оцю не чиститиму, — сказав він.
— Чому? Ти ж навіть не подивився.
— Мені й звідси видно. — Майстер затягнувся і випустив дим. — Я тридцять років криниці чищу. Бувають нормальні, брудні, замулені, зі здохлим щуром на дні. Бувають погані, коли вода пішла, або кладка поїхала, чи ґрунтові води підтікають. А бувають такі. — Він кивнув на зруб. — Які чекають.
— Чекають чого?
Майстер подивився на Віктора. Довго, оцінюючи, так лікар дивиться на пацієнта, який прийшов надто пізно.
— Не чого. А кого. — Він кинув недопалок, розтер черевиком. — Тебе, хазяїне, вона чекає. Я таких бачив. Не криниця погана, а господар до неї приріс. Ти коли останній раз із дому кудись їздив? Друзів бачив?
Віктор не відповів.
— От і я про те, — зітхнув майстер. — Знайди когось іншого. А краще, засип її під три чорти й переїжджай звідси.
І поїхав.
До вересня звук змінився. Тепер він не скреготав — він стукав. Ритмічно, як метроном. Віктор чув його ночами, лежачи в ліжку.
Спальня була на другому поверсі, вікно виходило на подвір’я, і він чув, як із криниці піднімається цей розмірений, терплячий стукіт.
Тук. Тук. Тук.
Ніби хтось стукав кісточками пальців по стінці зрубу. Ніби хтось просився всередину.
Якось увечері він зіткнувся з Петровичем біля хвіртки. Той саме вертався з крамниці.
— Чуєш? — спитав Віктор.
Петрович зупинився. Прислухався. Тиша стояла абсолютна, тільки цвіркуни сюрчали та десь далеко бубонів телевізор.
— Що я маю чути?
— Стукіт. Із криниці.
Петрович подивився на нього так, як дивиться людина, яка вже починає шкодувати, що взагалі зупинилася.
— Вітю, ти б до лікаря сходив. Серйозно. Сам живеш, з людьми не балакаєш. Воно ж на голову давить.
Віктор не став сперечатися. Але тієї ночі він лежав, слухав стукіт і думав: криниця стукає тільки для мене. Вона мене кличе.
Не Петровича — у Петровича дружина, паркан, який вічно треба лагодити, сварки через сусідських курей. Петрович заповнений під зав’язку всякими дрібницями, клопотами, роздратуванням.
А я — порожній. У мені — стільки вільного місця, що вистачить на цілого нового мешканця.
Він перестав пити воду з криниці. Закрутив ляду чотирма болтами. Поклав зверху два бетонні блоки, які знайшов за сараєм.
Стукіт не припинився.
У школі Віктор почав засинати на уроках. Точніше, не засинати, а провалюватися. Він стояв біля дошки, пояснював закон Архімеда, і раптом опинявся деінде. У темряві. У вузькому кам’яному просторі, де пахло вологою землею і залізом.
Він стояв по коліна в крижаній воді. Стіни були слизькі. Нагорі — далеко, неймовірно далеко — світлів кружечок неба. І йому було добре. Спокійно. Як удома.
Потім хтось торкався його плеча, і він знову стояв біля дошки, тримаючи крейду в руці. Діти дивилися на нього.
— Вікторе Андрійовичу, з вами все гаразд?
— Так, — казав він. — Вибачте. На чому ми зупинилися?
Але з ним не було гаразд. Він це знав. Щоразу, виринаючи з марення, він відчував розчарування.
Тут — крейда, дошка, тридцять пар очей. Там — тиша і спокій. Там — нічого не треба відчувати, ні за що не треба триматися. Це і є дім?
У жовтні він почав бачити дещо. Не у снах — наяву. Він виходив уранці на подвір’я і бачив, що бетонні блоки на криниці зсунуті на пів сантиметра. Він міряв лінійкою.
Наступного дня — ще на пів сантиметра. Блоки не падали, не лежали криво. Вони зсувалися. Повільно, акуратно. Цілеспрямовано.
Ніби ляду штовхали знизу.
У ніч на Покрову Віктор прокинувся від тиші. Стукіт припинився. Вперше за два місяці криниця мовчала. Віктор лежав у темряві й слухав. Нічого. Тільки вітер гуляє в яблуні за вікном та далеко гавкає собака.
Він підвівся, підійшов до вікна й подивився на подвір’я.
Бетонні блоки лежали на землі. Ляда криниці була відчинена. Болти валялися в траві, акуратно викручені, один до одного.
Із криниці піднімалася пара. Густа, біла, неможлива — ніч була тепла, плюс дванадцять. Пара повзла по подвір’ю, стелилася по землі, і Віктор бачив, як вона тече до хати. До дверей. До щілини під дверима.
Він мав би викликати поліцію. Або хоча б подзвонити Петровичу. Або просто сісти в машину й поїхати геть.
Назавжди. Як Марина.
Замість цього він узув черевики, спустився сходами, відчинив двері й вийшов на подвір’я.
Пара пахла залізом. І чимось живим.
Віктор підійшов до криниці. Він знав, що не треба заглядати. Це знання сиділо в ньому, як куля, — тверде, гаряче, незаперечне.
Не заглядай. Не заглядай. Не заглядай.
Він заглянув.
Вода стояла під самісіньким краєм. Піднялася на п’ять метрів вище звичайного рівня. Чорна, нерухома, як дзеркало.
І в цьому дзеркалі Віктор побачив відображення.
Обличчя було його, але двадцятирічне. Той Віктор, який іще вмів сміятися. У якого на підборідді був тонкий шрам від падіння з велосипеда в дев’ятому класі, і він цього шраму не соромився, а пишався ним.
Той Віктор, який носив сіру футболку з написом «Фізмат — сила!», і вірив у це, і вірив узагалі в усе.
Той Віктор, у якому не було порожнечі, бо у двадцять років увесь простір усередині зайнятий планами, надіями і дурною впевненістю, що життя буде таким, як ти його задумав.
Обличчя посміхалося. Не зло і не лагідно. Воно посміхалося так, як посміхається людина, яка довго чекала і нарешті дочекалася.
Віктор усе зрозумів.
Рука піднялася з води — бліда, тонка, з довгими пальцями і тим самим шрамом на кісточці середнього — він у дитинстві порізався об консервну банку. Рука взяла його за зап’ястя.
Хватка була крижаною. І ніжною. Як повернення додому.
Віктор не закричав. Він заплющив очі і зробив крок уперед.
Уранці Петрович помітив, що двері в хаті Нестеренків відчинені. Він зайшов, покликав Віктора. Нікого. На кухні — порожнє горнятко від учорашньої кави.
У спальні — зім’яте простирадло, продавлена подушка. Чоловік встав із ліжка і пішов. Черевиків біля дверей не було. Машина стояла на подвір’ї. Значить, пішов пішки. Вночі. У черевиках.
Криниця була закрита лядою. Блоки стояли на місці. Болти затягнуті.
Петрович відсунув ляду і набрав води. Вона була крижана, з присмаком заліза і ще чогось, чому Петрович не міг підібрати назву.
Він випив цілу склянку. Смачна, подумав він. Завжди в Нестеренків була добра вода.
Він стояв на подвір’ї, тримав порожню склянку і чомусь не йшов. Сонце гріло обличчя. З криниці не долинало жодного звуку.
І раптом Петровичу здалося, що йти нікуди. Що вдома його ніхто не чекає — дружина поїхала до сестри минулого тижня, і він не міг згадати, чи дзвонила вона хоч раз. Паркан полагоджений. Робити нічого.
Усередині стало просторо — незатишно просторо, — як у хаті, з якої вивезли меблі.
Він подивився на криницю. І йому здалося, що він чує — ледь-ледь, на самісінькій межі слуху — тихий, терплячий стукіт.
Добра вода, подумав він знову. Треба буде ще набрати. Увечері.
Цю моторошнувату, але глибоку історію надіслав нам один із читачів, а ми лише злегка адаптували її для публікації. Іноді самотність і внутрішня порожнеча можуть затягнути людину глибше, ніж найчорніший вир, якщо вчасно не знайти те, що знову наповнить життя сенсом.
А ви колись відчували подібну порожнечу, і що допомогло вам із неї вибратися?
