Мало того, що зарплату місяцями затримують, так ще й пропити те, що нарешті видали, Степан був справжнім майстром. І то правда: навіщо гроші в дім нести та дружині віддавати, коли з мужиками в гаражах посидіти куди приємніше

Того вечора Олена вперше не заплакала, коли нетверезий Степан знову замахнувся на неї важкою рукою. Вона просто стояла і дивилася ніби крізь нього, раптом усвідомивши страшну річ: її молодість безповоротно розчиняється в цьому безкінечному перегарі та тваринному страху.

Коли вона спокійним, крижаним голосом сказала, що подає на розлучення, чоловік навіть не повірив.

Він лише п’яно реготнув. Скільки разів вона вже лякала його цим судом?

Тільки-но щось не так — одразу кричала, що піде. І щоразу залишалася. Але цього разу щось усередині Олени зламалося назавжди.

Бувало, по п’ять разів на день Оленка торочила про те розлучення. Особливо, якщо за Степаном грішок якийсь водився. А чого йому було боятися?

Це спочатку він вірив, що дружина піде. Одразу ставав тихим, як миша під мітлою. І пити кидав, і по хаті шурхотів, ніби та Попелюшка.

Хоч і ненадовго вистачало його запалу, а все ж, хоч трохи, але тримала його жінка в рамках. А потім, коли зрозумів, що вона просто язиком плеще та лякає, то й зовсім розслабився.

Бо куди ж їй іти, тій Оленці? І добре, якби сама була! А так же донечку малу із собою забирати. Надворі дев’яності, в країні казна-що коїться, люди живих грошей місяцями не бачать, а вона йому розлученням погрожує!

Налякала їжака голою спиною. Та й теща, Оленчина мати, завжди на боці зятя. Сварить доньку, гримає на неї: мовляв, усі так живуть. Іншим ще гірше буває, і нічого, терплять.

Бог терпів і нам велів.

Такий уже наш бабський хрест. Як звалили ми його на свої плечі, так і тягнути нам до самої смерті.

Степан був свято переконаний, що попсихує його жінка, як завжди, та й заспокоїться. Нікуди вона від нього не дінеться. А вона, наївна, все вірила, що чоловік зміниться.

Що й казати, грішків за Степаном завжди водилося чимало. Тут тобі й важка рука, і лінь, і постійна чарка. А що ще робити в невеликому селищі? Проблем у кожного — віз і маленький візочок.

Роботи по господарству — непочатий край. І те треба, і се. До всього руки докласти мусиш, бо без труда нема плода. На тверезу голову від того всього так нудотно стає, що хоч у зашморг лізь.

А тут хильнув оковитої — і ніби відпускає. Вже не так важко, не так лячно від цього собачого життя. А як жінка починає пиляти, то тут узагалі все просто: силою бабу виховувати треба, щоб під гарячу та хмільну руку не лізла.

Ні, попервах, звісно, все в них було добре. Або ж не так погано, як в інших? Хтозна. Жили собі та й жили. Олена, ясна річ, мріяла про щасливе майбутнє. Про те, що й хату б більшу та кращу, і меблі б нові.

Корівку другу не завадило б купити, а може, й не одну. Поросят би ще з десяток, бичків на відгодівлю. А як інакше, якщо сподіватися доводиться тільки на себе та на власні мозолі?

Степан ніби погоджується, головою киває: мовляв, правильну річ кажеш, Олено. Тільки далі тих кивків діло не йде.

З’явилася донечка — турбот побільшало. Це ж тільки здається, що немовляті одного маминого молочка досить. А насправді дитині стільки всього треба, а грошей на це катастрофічно не вистачає.

Мало того, що зарплату місяцями затримують, так ще й пропити те, що нарешті видали, Степан був справжнім майстром. І то правда: навіщо гроші в дім нести та дружині віддавати, коли з мужиками в гаражах посидіти куди приємніше?

Билася Олена, як риба об лід. Рік билася, другий. Чоловіка і соромила, і до совісті волала, а який сенс? Поки з похмілля мучиться, то на все згоден.

А як чарка до рота потрапила — все по новій. Усе проп’є, а додому йде права качати. Справжній хазяїн, нема що сказати!

Про розлучення Олена стала заговорювати дедалі частіше.

— Розлучуся з тобою, Степане, якщо не візьмешся за розум.

Тільки чоловік із того реготав. Авжеж, розлучиться вона! Нікуди не дінеться.

Було діло, пішла від нього Олена. До батьків подалася. Не те щоб матір її не прийняла, але бурчала страшенно. Знову ту ж пісню завела: і про долю жіночу, і про той-таки хрест, який треба нести до скону.

І про те, що інші ще гірше живуть, а мовчать. Степан тоді крутився, як вуж на сковорідці, аби тільки жінку додому повернути. Клявся-божився, що більше ні краплі, що все зміниться.

От прямо з понеділка і зміниться.

Повірила Олена, пробачила. Але нічого не змінилося. Ті самі п’янки, лінощі та стусани.

Спочатку вона ще сподівалася, що раптом його осяє, зрозуміє він, що так не можна. Раптом і справді зміниться? Адже любов дива творить. Цілих п’ять років терпіла, з упертою надією та наївністю. А потім її ніби перемкнуло.

Коли чоловік укотре приплентався додому напідпитку і з порожніми руками, якими одразу ж почав розмахувати, аби «повиховувати» вперту жінку, Олена твердо сказала:

— Я подаю на розлучення.

Він не відразу зрозумів, що вона не жартує. А потім як дійшло!

І переконати її намагався, і довести, що всі так живуть. Ну добре, не всі, але ж багато хто!

— Та половина села так живе, Оленочко! Що ж поробиш, коли я такий є? Мене вже не виправити, не переробити. Такий твій хрест, і нести тобі його все життя.

Ох і розлютилася ж тоді Олена! Жодного разу до того, і ніколи після Степан не бачив її в такому стані! Вона підскочила до нього, взялася в боки і не сказала, а прямо виплюнула йому в обличчя:

— Хрест, Степане, це не могильна плита. Його і зняти можна!

І таки зняла Олена цей хрест зі своїх тендітних плечей. Зняла і жбурнула геть. Хай йому грець, такому хресту! Нехай інші його тягнуть, якщо їм зайнятися нічим.

А вона не збиралася приносити своє єдине життя і життя своєї маленької донечки в жертву пияку. В жертву заради людини, яка й мінятися не хоче, і слова свого тримати не вміє.

Нелегко їй дався цей розрив. Усе було: і докори знайомих, і тваринний страх залишитися самій з дитиною, і фінансова безвихідь.

Усім тоді було непереливки. Важко, зате спокійно. Серцем відчувала Олена, що зробила все правильно.

Колишній чоловік ще років десять жив по-старому. Пив по-чорному, перебивався випадковими заробітками, то зникав, то знову з’являвся на горизонті, намагаючись нагадати про себе.

А потім і зовсім зник, ніби його й не було. Згодом Олена почула, що він знову оженився. Якась жіночка, мабуть, свято повірила, що зможе його змінити, або ж просто змирилася з його способом життя.

Олена лише гірко всміхнулася: тепер цей хрест на себе інша звалила. Видно, теж має ілюзії.

Тридцять років минуло з того дня, як Олена отримала на руки свідоцтво про розлучення.

Вже й донька давно виросла, здобула освіту, створила власну сім’ю і зробила матір щасливою бабусею.

Сама Олена вже багато років у шлюбі з добрим, надійним чоловіком, який її цінує та поважає. Часом вона згадує ті чорні роки, але вже без болю — швидше з вдячністю за засвоєний урок.

Ніколи не можна жертвувати своєю гідністю та майбутнім заради ілюзії «сімейного обов’язку». Хрест і справді можна скинути і залишити на узбіччі, якщо відчуваєш, що він не твій.

Бо й правда — хрест не могильна плита.

***

 Іноді життя ставить перед нами такі складні випробування, що потрібні роки, аби знайти в собі сили розірвати коло страждань. А як ви вважаєте, скільки шансів варто давати людині, перш ніж остаточно обрати власне щастя і спокій?

You cannot copy content of this page