Знайомство Віри та Толі вийшло геть звичайним — зустрілися в найближчому супермаркеті біля холодильника з напівфабрикатами. Віра тоді якраз міркувала, що б його взяти на вечерю: чи то м’ясні хінкалі, чи класичні пельмені, а Толя, який стояв поруч, вирішив порадитися з нею щодо вареників із вишнею.
Слово за слово — розговорилися. Пішли на каву в сусідню кав’ярню, потім почалися вечірні прогулянки…
І вже за три тижні бурхливого спілкування та чотири побачення Віра не уявляла, як раніше жила без цього високого бородатого чоловіка.
А Толя виявився ще тим жуком — харизматичним, говірким.
Він якось напрочуд швидко й непомітно перебрався до її однокімнатної квартири на сьомому поверсі. Як це сталося — ніхто й не збагнув.
Просто одного чудового дня Віра повернулася з роботи, а у ванній уже лежить його бритва, у склянці з’явилася ще одна зубна щітка, а на поличці — банка розчинної кави, яку вона терпіти не могла через кислий присмак.
— Я тут вирішив лишитися на пару днів, якщо ти не проти, — заявив він із такою інтонацією, ніби робив їй королівську послугу.
І Віра, щасливо усміхнувшись, лише кивнула. Бо їй просто подобалося відчувати поруч живе тепло, чути чиєсь дихання і навіть бачити ті чужі шкарпетки.
Вона із самого початку не приховувала своєї головної пристрасті — любові до їжі. І не просто до їжі, а саме до процесу поглинання чогось смачного, ситного, домашнього, такого, від чого в сучасних дієтологів та фітнес-блогерів волосся стає дибом.
Віра працювала в невеличкому офісі, і весь її день складався з перекусів: зранку — два добрячі бутерброди з маслом і червоною рибкою, в обід — повноцінний суп і друге, які вона приносила у великому судочку, після роботи — щось свіженьке з пекарні навпроти, а ввечері вдома влаштовувала справжнє свято шлунка.
Вона не була товстою, ні. Просто міцна статура, широкі стегна та пишні груди створювали ілюзію повноти, але насправді Віра була просто здоровою, рум’яною жінкою, яка не бачила жодного сенсу морити себе голодом заради примарних ідеалів.
Толя, який працював виконробом на будові, теж поїсти любив, але якось інакше — по-чоловічому, роблячи наголос на м’ясо з картоплею, без жодних сентиментів щодо десертів чи солодких булочок.
Перший місяць їхнього спільного життя минув напрочуд гладко саме тому, що вони майже ніколи не їли разом.
Толя мав ненормований графік: то вдосвіта тікав і повертався до обіду, то працював допізна і приповзав о першій ночі, голодний як вовк.
А в неї свій розклад — з дев’ятої до шостої, але з можливістю піти раніше. Зрештою, перетиналися вони або на кухні під час перекусу, або вже в ліжку, коли один їв перед телевізором, а другий додивлявся сни.
— Будеш вечеряти? — гукала Віра з кухні, коли чула, як Толя гупає в коридорі своїми робочими черевиками.
— Та я вже з хлопцями на об’єкті шаурму перехопив, не треба! — відказував він і йшов просто в душ.
Або ж навпаки:
— А де твоя порція? — дивувався він, бачачи на столі лише одну тарілку з макаронами та тушонкою.
— А я щойно поїла, не хочу, — відмахувалася жінка.
Так і жили — ніби й разом, а ніби кожен у своєму ритмі. Ніхто нікому не заважав, ніхто нікого не обмежував.
Віра вже навіть подумувала зробити йому дублікат ключів, щоб остаточно визнати його повноправним господарем, а не просто гостем на пару днів.
Але доля, як то кажуть, любить іноді пожартувати, несподівано розставляючи пастки на шляху ідеальних стосунків.
Сталося це в суботу, ближче до півночі. Віра вже вбралася у свою улюблену піжаму з жирафами, намастила обличчя нічним кремом і збиралася з головою пірнути в серіал про лікарів, який дивилася винятково заради дотепних жартів головної героїні.
Толя весь день пропадав на якійсь будові за містом, повернувся пізно, виснажений і, як з’ясувалося за п’ять хвилин після його приходу, до смерті голодний.
— Слухай, Віро, — гукнув він із кухні, гуркочучи дверцятами холодильника. — Є щось пожувати? Я ввечері якусь гидоту з’їв, дешеві сосиски з «Мівіною», досі мутить. А їсти хочеться так, що аж шлунок зводить.
Віра вимкнула серіал, зітхнула й почовгала на кухню. Бо ж знала: якщо чоловік жаліється на голод, його треба годувати.
— Можу макарони відварити, тушонку відкрити, або омлет із ковбасою зроблю, — запропонувала вона.
Толя зморщив носа, мов мала дитина, якій замість цукерки дають манну кашу.
— Не хочу макаронів, хочу пельменів. Он же в морозилці лежать, ті, що ти минулого тижня брала, з яловичиною, — сказав він, уже дістаючи чималий пакет.
— Зварити? — уточнила Віра.
— Ага. Звари мені штучок двадцять п’ять, якраз на один зуб, — кивнув чоловік і всівся за стіл, гортаючи щось у телефоні.
Віра взяла банячок, налила води, кинула в окріп солі й засипала пельмені. Двадцять п’ять штук — це десь чверть кілограма, нормальна чоловіча порція після важкого робочого дня.
Але раптом вона зловила себе на думці, що й сама б не відмовилася перекусити. Ще вдень вона перехопила два пиріжки з капустою та склянку кефіру, потім задивилася якусь дурнувату передачу й забула повечеряти.
І тепер організм вимагав свого — жирного, ситного, домашнього.
— І мені двадцять п’ять, — спокійно мовила вона, висипаючи другу порцію з пачки.
Толя лише звів брову, але промовчав. Може, подумав, що вона на завтра готує.
Пельмені зварилися швидко. Віра дістала дві глибокі миски, щедро насипала паруючих пельменів, полила їх маслом. Тоді дістала з холодильника банку сметани і, не шкодуючи, вивалила половину чоловікові в тарілку, а решту забрала собі.
— Знаю, що ти зі сметаною любиш, — усміхнулася вона, помітивши, як у Толі очі на лоба полізли від вигляду її тарілки.
— Ти… ти що, зараз це їстимеш? — спитав він голосом, у якому змішалися подив, недовіра і якийсь легкий жах.
— А що мені, на завтра лишати? Вони ж охолонуть, злипнуться, несмачні будуть, — резонно зауважила Віра, наколюючи на виделку першого пельменя.
— Але ж там двадцять п’ять штук! — не вгамовувався співмешканець. — Ти, о першій ночі, збираєшся зжувати двадцять п’ять пельменів?! Я думав, ти максимум штучок п’ять-сім їси. Нічого собі в тебе апетит!
— Толю, припини, — незворушно відповіла Віра, прожовуючи і водночас тягнучись за скибкою батона.
— По-перше, я голодна. По-друге, двадцять п’ять пельменів — це не якась там гора. Я можу і тридцять, просто фігуру бережу, на ніч не хочу переїдати. А по-третє, пельмені мої, сметана моя, тож дай поїсти спокійно.
Якийсь час Толя мовчки спостерігав, із яким задоволенням і швидкістю вона наминає ту вечерю. Від цього видовища йому аж якось ніяково стало.
Свою порцію він з’їв без особливої радості, хоча пельмені були справді добрі — м’ясні, соковиті, та й сметана густа, базарна.
А Віра тим часом доїла, вимазала залишки сметани скоринкою хліба, потім відламала ще шматочок, намастила маслом і дістала з шафки пакунок свіжих булочок із корицею, які спеціально берегла до чаю.
— Чай будеш? — запитала вона, заварюючи чайник.
— Ні, я спати, — буркнув Толя і пішов до кімнати. Але довго не міг заснути, все крутився і важко зітхав.
Віра ж із задоволенням випила чаю, з’їла три булочки поспіль, помила посуд і лягла спати з відчуттям глибокого спокою, геть не розуміючи, чого це її вечеря викликала таку дивну реакцію.
Вранці вона прокинулася, а Толя вже не спав. Сидів на кухні з чашкою кави.
Віра солодко потягнулася, вийшла до нього у своїй жирафовій піжамі, сподіваючись на звичайний суботній ранок — поцілунок, балачки, яєчня із салом.
Але замість цього її зустрів важкий погляд і фраза, сказана з таким пафосом, ніби він щойно розкрив світову змову:
— Знаєш, я цілу ніч не спав, усе думав. Ти вчора вмолотила двадцять п’ять пельменів з сметаною. Двадцять п’ять! О першій ночі! Ще й булки з чаєм. Це ж… це просто непристойно, скільки в тебе влазить!
Віра спочатку подумала, що він жартує, і навіть розсміялася.
— Толю, ти чого? Серйозно, чи що? — спитала вона, наливаючи собі кави.
— Цілком, — відрізав він і відсунув чашку. — Ну, це просто якийсь жах. Я дивився на тебе і не впізнавав. Ти о першій ночі, як той екскаватор, усе в себе закидала. І навіть не вдавилася!
— Так, ану припини істерику, — вже значно твердіше сказала жінка, відчуваючи, як усередині закипає злість.
— Скільки разів ти сам при мені вминав цілу каструлю борщу? Або вчора — ти ж зжер ті самі двадцять п’ять пельменів, між іншим! Чим я від тебе відрізняюся?
— Я чоловік! — випалив він, підскочивши з-за столу так різко, що стілець ледь не перекинувся. — Чоловікові можна, він енергію витрачає, він на будові мішки з цементом тягає. А ти хто? Ти… ти цілісінький день в офісі сидиш! Куди ти стільки їжі діваєш? У тебе що, глисти?
Це вже була остання крапля.
Віра поставила горнятко, схрестила руки на грудях і подивилася на свого кавалера таким поглядом, від якого касирки в «Сільпо» зазвичай починали нервово перераховувати решту.
— Слухай сюди, дорогенький, — промовила вона крижаним тоном. — Я їм стільки, скільки хочу. Тоді, коли хочу. І те, що хочу. Це за мої гроші, моя їжа і моя квартира. А ти тут, між іншим, гість, а не хазяїн. І якщо тобі не подобається, як я їм, то двері он там — щасливої дороги.
Толя відкрив був рота, щоб щось заперечити, але передумав, схопив куртку, взувся і вилетів із квартири так швидко, що вона й оком не встигла моргнути.
Увечері Віра його чекала, але він не прийшов. О десятій набрала сама.
— Ти де? — спитала, намагаючись говорити звичним голосом.
— У себе поки що, — буркнув Толя. — Не хвилюйся, я в батьків ночую. Не хочу поки повертатися.
— Через пельмені? — не повірила своїм вухам жінка.
— Через ту гору! — крикнув він у слухавку. — У мене досі перед очима та тарілка стоїть — гора пельменів, гора сметани, а ти сидиш, наминаєш, і очі в тебе такі… такі задоволені! Як у того удава, що кролика ковтнув! Мене це лякає, розумієш? Це ненормально!
— Ти зараз серйозно? — перепитала Віра, починаючи підозрювати, що йому на будові цегла на голову впала.
— Цілком. Я тобі ще вчора сказав. Двадцять п’ять пельменів на ніч — це діагноз. Ти б ще каструлю бульйону з-під них випила, а потім пів буханця туди ж запхала. Знаєш, мені здається, у тебе розлад харчової поведінки. Тобі до лікаря треба.
Віра мовчки поклала слухавку. Потім повільно підвелася, відчинила холодильник, дістала баняк із борщем, який наварила ще в четвер, зняла кришку.
Взяла ополоник і, стоячи прямо так, біля відчинених дверцят, висьорбала половину каструлі.
Густого, наваристого, справжнього українського борщу з бурячком, капусткою і чималими шматками м’яса. З’їла, витерла губи рушничком, видихнула і відчула, що їй стало значно краще.
Наступного дня Толя знову не ночував. Віра сама йому зателефонувала — не тому, що скучила, а щоб поставити крапку в цьому цирку.
— Ну що, ти надумав повертатися, чи так і будеш через пельмені мітингувати? — спитала вона без колишнього тепла.
— Не знаю, Віро, я думаю, — відповів він якимось згаслим голосом. — Я намагаюся переварити ту картину, яку побачив. Ти зрозумій, я з жінками жив, і жодна з них о першій ночі не рубала по двадцять п’ять пельменів.
Максимум — огірочок поріжуть або кефіру вип’ють. А ти… ти як трактор, чесне слово. Я боюся, що колись прокинуся, а ти весь холодильник з’їла.
— Толю, ти що, з дуба впав? — прямо запитала Віра. — Ти взагалі себе чуєш? Який холодильник? Ти сам, коли ми в кафе ходили, замовляв собі дві порції другого і два салати, і це в обід!
А до мене в гості прийшов — я тобі повну сковорідку картоплі з грибами насмажила, ти все змолотив і навіть «дякую» не сказав. Але коли я їм — це раптом стала світова проблема?
— Ти не зрозуміла, — зітхнув він. — Ти їси так, ніби… ніби не можеш зупинитися. У цьому є щось тваринне. Чоловік — хижак, йому належить багато їсти.
А жінка має бути ніжною, тендітною, вона пару шматочків склювала і наїлася. А ти всю тарілку підмела, ще й хлібом вимазала. І булки зверху. Це… це мене відштовхує.
Віра заплющила очі й зробила глибокий вдих, щоб не вилаяти його на чому світ стоїть. А тоді повільно видихнула і сказала максимально спокійно:
— Толю. Забери свої шкарпетки, бритву і ту банку смердючої розчинної кави. Ключ від квартири кинеш у поштову скриньку. Бо я не збираюся жити з чоловіком, який вважає мій апетит і мою сметану приводом для нервового зриву.
Ти, вибач на слові, телепень. Справжнісінький. Я люблю поїсти. Так, люблю! І що? Ти думаєш, я все життя буду голодувати, щоб твоїм ідеалам відповідати? Йди під три чорти.
— Віро, ти почекай, не гарячкуй… — почав був Толя, але вона вже натиснула відбій.
Зайшла у вайбер, побачила там три непрочитані повідомлення від нього зі смайликами сумної мавпочки, заблокувала його і пішла варити пельмені. Цілу пачку.
Вона зварила їх, виклала на велику тарілку, дістала свіжу банку сметани, налила собі склянку кефіру, відрізала пів батона і ввімкнула той самий серіал про лікарів, який не додивилася тієї фатальної ночі.
І поки вона їла — спокійно, із насолодою занурюючи соковиті пельмені в густу сметану, — то відчувала, як зникає не лише фізичний голод, а й ота дурнувата незручність, яку Толя примудрився їй нав’язати за ці чотири місяці. Соромитися свого апетиту?
Та хай йому грець! Ображатися, що її фігура комусь не вгодила? Теж нехай іде лісом.
Тут на телефон прийшло повідомлення з незнайомого номера. Мабуть, позичив у когось:
«Віро, ну давай поговоримо. Я сам не свій, вибач мені. Просто для мене це було так несподівано, я не хотів тебе образити».
Віра прочитала, усміхнулася, доїла останній пельмень, вилизала ложку із залишками сметани і відписала одне-єдине слово:
«Пельмені закінчилися».
Більше він не писав.
А за тиждень Віра зустріла в тому ж таки супермаркеті, біля тих самих холодильників із напівфабрикатами, іншого чоловіка.
Він весело й зацікавлено спостерігав, як вона вантажить у візок одразу три пачки пельменів, дві упаковки вареників із вишнею та кілограм домашніх котлет. Він щиро усміхнувся і з таким відвертим, неприхованим захопленням промовив:
— Оце так апетит! Поважаю, коли дівчина добре їсть. Давай знайомитися? Мене, до речі, Віталик звати.
Віра глянула на нього — статного, рум’яного, з добрими очима та невеличким животиком, який нависав над ременем джинсів рівно настільки, щоб здаватися затишним, а не відразливим, — і відповіла, ховаючи усмішку в комір куртки:
— Слухай сюди, Віталику, я тебе попереджаю одразу: я люблю поїсти. І саме зараз я їду додому, де збираюся навернути пів каструлі борщу прямо з холодильника, а потім ще й пельменями закусити. Якщо тебе це лякає — іди своєю дорогою просто зараз.
Віталик розреготався так гучно, що на них аж касирки озирнулися, і простягнув їй руку:
— Домовилися! Я навіть сам тобі ту каструлю відкрию і ополоник подам. А якщо ти ще й булочки до чаю полюбляєш, то я вчора напік ціле деко рогаликів із корицею.
І Віра зрозуміла, що цей чоловік — здається, саме те, що треба.
***
Ось такий кумедний, але неймовірно життєвий лист надіслала до нашої редакції пані Віра. І справді, справжнє кохання — це не рахувати пельмені в чужій тарілці, а сидіти поруч і радіти, коли твоїй рідній людині смачно й добре, приймаючи її такою, якою вона є.
Цікаво, а чи доводилося вам колись приховувати свої звички чи вподобання, аби здаватися кращими в очах нового партнера? Поділіться життєвим досвідом.
