Галина у шлюбі вже майже двадцять років, але останній рік усе частіше ловить себе на думці про розлучення. І справа тут не лише у порожньому гаманці.
Просто її чоловік, Анатолій, раптом відкрився з такого боку, що хоч стій, хоч падай.
— Не хочу наговорювати, — зітхає Галя в розмові з кумою. — Довгі роки саме він тягнув на собі родину. Та воно й зрозуміло. У нас же троє дітей: я то чекала на дитину, то в декреті сиділа, то малеча підростала — садочки, школи, нескінченні лікарняні.
Але те, що відбувається зараз, — це просто в голові не вкладається!
Галині зараз 44 роки, чоловік на три роки старший. Як тільки побралися, не мали за душею нічого — ні кілка, ні двора.
Обоє з маленьких містечок: вона з подружкою виймала кімнатку, він тулився в далеких родичів, віддаючи копійку за куток. Розписалися тихо, і лише за пів року, взявши відпустку, поїхали провідати рідню.
Спочатку посиділи за столом у її батьків, потім — у його.
Звичайне українське весілля, так і почалося їхнє сімейне життя.
У Києві довго винаймали однокімнатну, стареньку й обшарпану, зате недорого. Лише п’ятнадцять років тому вдалося нарешті придбати своє перше гніздечко.
Тоді ж у них з’явився синок, Сашко. Йому зараз якраз п’ятнадцять.
А слідом за ним з’явилася й донечка, Оленка — погодки, так уже вийшло.
Далі життя потроху налагодилося. Толя, який починав звичайним інженером на заводі, пішов угору по службі, стали заробляти краще.
Розширили житло, а шість років тому в сім’ї з’явилася третя дитинка — ще одна доня, Настуся. Допомагати їм було нікому, бабусі далеко, тож усе самі, своїми мозолями.
Зрештою, нажили все необхідне. Галя після третього декрету повернулася на роботу, теж трохи піднялася по посаді. Старші діти вже самостійні, допомагають із меншою сестричкою.
Живи й радій. Але в чоловіка раптом усе покотилося шкереберть.
Почалося з того, що десь півтора року тому на роботі в Толі змінилося керівництво. Потім фірму почали об’єднувати з іншою, і настало справжнє пекло: інтриги, постійні причіпки, підсиджування.
Чоловік у ці ігри грати не вмів, тож отримав повідомлення про скорочення.
Галина розуміє, як це боляче — віддати цій роботі найкращі роки, а отримати гарбуза. Але що поробиш, таке життя.
Вона тоді стала горою за чоловіка, підтримала добрим словом, запевнила, що він чудовий фахівець і швидко знайде гідне місце.
Якась «заначка» на чорний день у них була (хоча які там великі статки з трьома дітьми?), тож за майбутнє Галя не надто переживала. А виявилося — дарма.
Ні, роботу Толя тоді знайшов. Не таку грошовиту, але й не рядовим працівником. Вийшов, попрацював… і за пів року сам звільнився.
Бачте, вимоги керівництва здалися йому неадекватними, начальники — некомпетентними, а колеги — взагалі бездарами. І ось уже майже рік здоровий чоловік сидить удома.
Зрідка розсилає резюме, мляво гортає вакансії, їздить на співбесіди — і глухо. Чекає, мабуть, що ідеальна посада сама йому на голову впаде.
— Ага, прийдуть додому з короваєм, принесуть шкіряне крісло й будуть у ноги падати, щоб він лишень погодився ними керувати, — сердиться Галя.
Спочатку жінка знову намагалася ввійти в становище. Співчувала, сама підшуковувала якісь варіанти, стримувала себе, щоб не дорікати й не зриватися. Але всі її пропозиції чоловік відкидав: «Не моє».
А Галя з відчаєм спостерігала, як тануть їхні скромні заощадження, як ростуть цифри в платіжках за комуналку і як невпинно дорожчає життя.
— Я, коли з дітьми вдома сиділа, тягнула на собі весь побут, — бідкається жінка. — І потім, коли ми обоє працювали, я його хатніми справами не смикала.
Він же годувальник, на ньому відповідальність, він втомлюється. А зараз… Діти підросли, та й по господарству стало простіше.
П’ятнадцять років тому в нас не було ні мультиварок, ні роботів-пилососів, — хитає Галина головою.
— І мені абсолютно не потрібен хазяїн-домогосподарка! Я можу і пралку сама завантажити, і посуд помити, і вечерю зварити. Було б тільки з чого! І старші діти можуть допомогти. Те, що Толя мене з роботи гарячим пюре зустрічає, ніяк не виправдовує того факту, що він рік не приносить у сім’ю ані копійки. Не треба мені пюре, мені треба, щоб чоловік працював і заробляв.
Чоловік і справді, сидячи вдома, може підлогу протерти, за меншою в садочок збігати, наварити борщу на завтра. От тільки роботу знайти чомусь не може.
А точніше — не хоче, переконана дружина.
— Звісно, золотих гір йому вже ніхто не пропонує, — гірко посміхається Галина. — Зараз усім непросто. А в нього на все одна відповідь: туди не піду — бо то копійки, сюди не хочу — бо фізично важко, а там треба перевчатися — а я вже, бачте, застарий для цього.
Галя вже просто вибилася з сил, намагаючись викроїти з однієї зарплати то Сашкові на куртку, то дівчатам на черевики.
Про себе навіть мови немає — звичайний крем для обличчя за кількасот гривень став недозволеною розкішшю. Нещодавно за порадою знайомої вона знайшла підробіток — миє підлогу в дитячому центрі неподалік.
Вечорами, за дуже скромні гроші. Бруду там небагато, але їй, жінці з вищою освітою, якось і ніяково: вдень вона старший спеціаліст в офісі, а ввечері — прибиральниця зі шваброю.
Але ж треба якось виживати, заради родини.
Днями Галина повернулася додому геть виснажена. Настрою не було, і вона прямо запитала свого благовірного: чи збирається він узагалі працювати? Бо ж сама бачила купу оголошень у їхньому районі.
— І що то за вакансії? — скривився чоловік. — Вантажник, кур’єр, прибиральник територій?
— А це, по-твоєму, не робота? — спалахнула дружина. — Ти рік удома сидиш, борщі колотиш. Можна вже й двірником тимчасово піти, аби хоч якусь копійку в дім принести!
— Чудова порада! — в’їдливо відказав Толя. — Піду з мітлою, щоб колишніх колег потішити. Хай посміються, хай знайомі попліткують, як низько я впав. Ні, дорогенька, це нижче моєї гідності. Я до такого не опущуся.
Нашій меншій восени до школи, якщо не знайду гідної посади, взагалі нікуди не піду — дитиною ж теж треба комусь займатися.
У Галі всередині наче щось обірвалося. Так прикро стало, хоч вовком вий.
Вона, виходить, може на другій роботі підлоги намивати — це її гідність не принижує? А чоловік так низько не опуститься? Він буде донечку до школи водити?!
— Зірвалася, накричала на нього прямо при дітях, — зізнається Галина. — Усе виказала! І що сусідка-пенсіонерка нашу Настю зі школи забере, а за пару годин і старші підтягнуться.
І що я на двох роботах спину гну, поки він свою «гідність» плекає. І що борщ я сама зварю, аби було з чого, щоб мені на другу роботу не бігати. Ви тільки подумайте — гідність у нього!
Гідність у чоловіка — це коли його родина не бідує!
Галина поставила руба: або за місяць він знаходить роботу, або розлучення, аліменти — і на всі чотири сторони. Не захоче йти — квартиру розміняють.
Їй простіше взяти кредит на житло, ніж тягнути на власному горбі трутня, який боїться забруднити білі рученьки на простій роботі.
Ось такий відвертий лист надійшов до нашої редакції від пані Галини. І справді, часто буває так, що за гучними словами про гідність ховається звичайнісінька лінь, адже недарма в народі кажуть: хто хоче зробити — шукає спосіб, а хто не хоче — шукає причину.
Цікаво, чи зможе чоловік зрештою переступити через власне его заради добробуту родини, чи цей багаторічний шлюб уже остаточно приречений?
