Вночі Ірина часто прокидається від одного й того ж сну. Їй сниться маленька дівчинка з величезними, наляканими очима. Вона тягне рученята в темряву і надривно кричить:
— Мамо! Мамо!
Ірина схоплюється з ліжка, хапається за серце, а навколо — лише глуха, порожня тиша. У цій квартирі давно ніхто не кричить і не б’є посуд. Але й щастя в ній теж не залишилося.
А почалося все багато років тому…
Оленка з’явилася на світ, коли Ірині було всього двадцять три. Перший шлюб — швидкий, дурний, із чоловіком, який уже за два роки зібрав речі зі словами:
— Я зрозумів, що сім’я — це не моє.
Ірина залишилася з немовлям на руках і страшним відчуттям, що її життя закінчилося. Але вона видерлася. Знайшла роботу, перебралася до мами, потім винайняла власну квартиру.
Оленка росла гучною, вимогливою. Зовсім не такою, як усі «зручні» діти. У два рочки майже не говорила. У три — кусалася в садочку. У п’ять могла влаштувати таку істерику в супермаркеті, що люди озиралися.
З розпачем матір думала:
— З нею щось не так.
Лікарі лише розводили руками:
— Здорова дівчинка. Просто характер такий, переросте.
Коли Оленці виповнилося сім, у житті Ірини з’явився Олег. Самостійний, надійний, із хорошою посадою. Пропонуючи жити разом, він твердо сказав:
— Я кохаю тебе, а отже, і твою доньку прийму як рідну. Обіцяю.
І Ірина повірила. Усім серцем повірила.
Але Олег Оленку не полюбив.
Він її просто терпів. Купував якісь чергові подарунки на свята — формально, для галочки, без краплі душі. І дівчинка це відчувала. А тому поводилася ще гірше: грубіянила, не слухалася, навмисне псувала речі.
А потім у них з Олегом з’явилася дитинка. Ганнуся.
І вона була зовсім інакшою. Спокійною, усміхненою. У три місяці вже спала всю ніч. В рік мило лепетала «мама» й «тато». У три — тихенько складала пазли на килимі.
Олег просто танув біля неї. Називав «моєю принцесою», носив на руках, фотографував ледь не щохвилини.
Ірина… вона теж ставилася до доньок по-різному. Розуміла, що це страшний гріх, що так не можна, але нічого не могла із собою вдіяти.
Подумки вона виправдовувалася:
— Я люблю їх обох. Оленку — за те, що вона сильна. А Ганнусю — за те, що вона приносить нам радість.
Але щоразу, коли старша донька доводила її до нервового зриву, Ірина ловила себе на жахливій думці:
— Якби ж у мене була тільки Ганнуся…
І тієї ж миті починала ненавидіти себе за ці слова.
Оленці було десять, коли вітчим уперше сказав це вголос:
— Ми з нею не справляємося. Їй треба в інтернат для важких підлітків.
— Вона не важка, вона просто…
— Вона краде гроші! — гаркнув Олег. — Минулого тижня з мого гаманця зникла тисяча гривень. Як думаєш, хто їх узяв? Може, маленька Ганнуся?
Ірина промовчала. Гроші дійсно взяла Оленка. Накупила морозива однокласникам, щоб ті хоч іноді брали її у свою компанію. Ірина тоді страшенно накричала на доньку, а потім довго плакала, зачинившись у ванній.
— Вона ж не зі зла. Просто хоче, щоб її любили, але не вміє цього показати інакше, — спробувала заступитися мати.
Але Олег і слухати не хотів. Наполягав: інтернат, корекційний клас, «поки не пізно». Ірина відбивалася. Сварки стали їхньою щоденною рутиною.
Оленці виповнилося тринадцять, коли Ірина остаточно зламалася.
Привід був, здавалося б, буденним — дівчинка нахамила вчительці, розбила шибку в коридорі, ще й збрехала директору, ніби мати сама дозволила. Ірину викликали до школи вже вп’яте за місяць.
Вона повернулася додому вичавлена як лимон, зайшла до кімнати старшої доньки і глухо сказала:
— Ти мене заганяєш у могилу. Ти це розумієш?! Я не сплю, нормально не їм. Я тільки те й роблю, що розгрібаю твої витівки.
Оленка сиділа на ліжку і порожнім поглядом дивилася в стіну.
— Ти мене не любиш, — тихо сказала вона.
— Люблю!
— Ні. Ти любиш Ганнусю. А мене ти просто терпиш.
Ірина відкрила рота, щоб заперечити. Але слова застрягли в горлі колючим клубком. Бо це була чиста правда.
У п’ятнадцять років Оленка потягнула в Олега чималу суму. Купила собі новенький смартфон, сім-карту, почала зависати в якихось сумнівних компаніях у соцмережах.
Ірина дізналася про це. Йшла до кімнати, щоб поставити жорсткий ультиматум, аж раптом побачила телефон, який донька забула на кухонному столі. Екран світився. Вона не втрималася і прочитала переписку.
— Мати мене ненавидить. Вітчим узагалі хворий на голову. Скоро втечу звідси.
— І куди рвонеш?
— Маю знайомого у Львові. Туди й поїду. Почну нарешті жити по-людськи.
Ту ніч Ірина не спала. А вранці Олег поставив крапку:
— Усе. Обирай: або вона їде з цього дому, або йду я. І Ганнусю заберу із собою.
Він не жартував. І Ірина це чудово розуміла.
Вона таки відвезла Оленку до спеціалізованого інтернату.
Дорога була довгою — три години машиною. Дівчинка весь час мовчала. Відвернулася до вікна. Час від часу крадькома витирала очі, але не плакала.
— Мам, ти ж забереш мене? — запитала вона, коли вони вже стояли біля високих воріт.
— Звісно. Це ж тільки на час. Поки ти не навчишся… ну, поводитися нормально.
— Я буду хорошою. Обіцяю.
— Я знаю, доню.
Ірина брехала. І Оленка це знала.
Інтернат виявився непоганим — чисто, охайно, нові меблі, спортзал. Виховательки розмовляли лагідно. Оленку повели до кімнати, видали постіль.
Ірина їхала назад і всю дорогу ридала за кермом. А потім витерла сльози, піднялася до своєї квартири, відчинила двері — і почула, як маленька Ганнуся грає на піаніно.
У домі було тихо. Затишно. Жодних криків і скандалів.
Ірина опустилася на диван і раптом відчула, як із її плечей звалюється величезна, важка брила. Стара і болюча.
У голові промайнуло:
— Я потвора, а не мати. Але Боже мій, як я рада, що позбулася її.
Вона знову заплакала. Тільки тепер не розуміла — чи то від пекучого сорому, чи то від полегшення.
Перші пів року мати їздила до інтернату кожні два тижні. Донька спочатку їжачилася, а потім звикла. З’явилися якісь подруги, вихователька навіть хвалила:
— Адаптується дитина, є успіхи.
Ірина заспокоїлася. Почала жити своїм «нормальним» життям — робота, молодша донька, спокійні вечері з чоловіком, кіно у вихідні.
За рік візити скоротилися до одного разу на місяць. Ще за пів року — раз на два місяці. Оленка ніколи не скаржилася. На повідомлення відписувала коротко:
— Норм, мам. Не парся.
І Ірина не парилася. Тільки іноді прокидалася серед ночі від того самого сну про маленьку дівчинку, яка кличе маму. Пила воду на темній кухні й шепотіла сама до себе:
— Я все зробила правильно. Так краще для всіх.
Минуло три роки. З інтернату зателефонували: Оленка закінчила дев’ятий клас. Далі — або додому, або вступати до училища й жити там у гуртожитку.
Ірина розгубилася. Пішла радитися з Олегом. Той відрізав:
— Додому? Ти при своєму розумі? У нас Ганнуся в музичній школі, репетитори, конкурси. А ця повернеться і знову все переверне догори дриґом.
Ірина не стала сперечатися. Набрала старшу доньку:
— Оленко, ти як сама думаєш? Може, залишишся в гуртожитку? Там поруч училище, здобудеш професію, станеш на ноги…
— Ти просто не хочеш, щоб я поверталася, так? — голос дівчини був абсолютно рівним.
— Хочу. Але розумієш…
— Я все зрозуміла. Можеш не пояснювати.
Оленка залишилася в гуртожитку. Ірина переказала їй гроші на перший час і… знову з полегшенням видихнула.
Оленці виповнилося сімнадцять, коли вона вперше приїхала додому на канікули.
Вона витягнулася, схудла, навчилася фарбуватися. Але найстрашніше — вона дивилася на матір якось інакше. Не на неї, а ніби крізь неї.
— Ти як? — метушилася Ірина.
— Нормально.
— Ганнуся так за тобою скучила…
— Ага.
Вони сиділи за кухонним столом. Олег вийшов, сухо кивнув і сховався у спальні. Молодша сестра несміливо зазирнула, пропищала «привіт» і теж втекла до себе.
Ірина почувалася чужою у власній квартирі.
Уночі, коли Оленка заснула, мати знову не втрималася і зазирнула в її телефон.
— Я вдома. Ця робить вигляд, що страшенно рада.
— Може, і справді рада? — писав хтось.
— Та де там. Вона рада, що я звалю через тиждень. Знаєш, а мене це вже навіть не чіпляє. Я для неї померла три роки тому. Ми тепер просто чужі люди. І так навіть легше.
Ірина поклала телефон на стіл. Постояла з хвилину в темряві. А потім сповзла по стіні в коридорі і гірко, беззвучно заридала.
У скронях билося:
— Я втратила її. Назавжди.
Оленка поїхала за п’ять днів. Навіть не обійняла на прощання.
Ірина стояла біля вікна і дивилася, як її дитина йде до зупинки. Серце рвалося вибігти, кинутися навперейми, закричати:
— Вернися! Я люблю тебе! Я так помилилася!
Але вона залишилася стояти.
Бо не була впевнена у своїх почуттях. Провина, пекучий сором, порожнеча — так, вони душили її. Але чи була там любов?
Та сама безумовна любов, яку вона відчувала, коли маленька Ганнуся тулилася до її шиї?
З відчаєм Ірина думала:
— Я якась бракована мати. Не вмію любити власну дитину. Чому так?
За рік Ірина знайшла сторінку старшої доньки в соцмережах. Там були фотографії: з дівчатами з училища, з якимось хлопцем, із кумедним кошеням.
На тих фото Оленка усміхалася. Щиро, світло — так, як Ірина не бачила вже дуже багато років.
Під однією зі світлин був підпис: «Моя справжня сім’я».
Ірина мовчки закрила ноутбук і довго сиділа в темряві. У голові лунала думка:
— Вона більше мене не потребує. Я вільна. Але Боже мій, чому ж тоді так нестерпно боляче?
Якось вона зателефонувала до інтернату, розпитати вихователів. Їй відповіли:
— Не хвилюйтеся. У дівчинки все добре, вона старається.
Ірина поклала слухавку і сказала собі:
— Я все зробила правильно. Ми просто не підходимо одна одній. Я не та мати, яка їй потрібна. Вона — не та донька, про яку я мріяла. Це не любов і не ненависть. Це просто… несумісність.
Як у подружжя, яке розлучається, бо не може жити під одним дахом.
Вона пішла на кухню, заварила свіжого чаю. Ганнуся грала на піаніно, чоловік дивився телевізор.
Ірина переконувала себе:
— У мене є сім’я. І мені цього достатньо.
Але всередині дзвеніла порожнеча.
Тієї ж ночі їй знову наснилася Оленка. Маленька, з величезними очима. Вона тягнула руки і плакала.
Ірина прокинулася від власного крику. Серце калатало десь у горлі.
Вона підійшла до вікна, подивилася на жовті ліхтарі й набрала номер доньки.
Трубку взяли після п’ятого гудка.
— Алло? — пролунав сонний, абсолютно чужий голос.
— Оленко, це я.
— Щось сталося?
— Ні. Просто… я хотіла сказати, що… — Ірина запнулася.
Що вона мала сказати? «Я люблю тебе»? «Пробач мені»? «Я чудовисько»?
— Усе добре. Спи, доню.
— Ага. І ти спи.
Донька вимкнула зв’язок.
Ірина постояла з телефоном у руках, а потім лягла в ліжко. Вона пообіцяла собі:
— Я подзвоню завтра. І все-все їй розкажу. Ну, або хоча б спробую.
Але десь глибоко в душі вона знала: не подзвонить. Ні завтра, ні післязавтра. Ніколи.
Тому що є речі, які неможливо полагодити одним дзвінком.
Є доньки, яких уже не повернути.
Є матері, яких неможливо пробачити.
Ірина відвернулася до стіни і тихо заплакала, щоб не розбудити чоловіка.
А вранці вона, як завжди, приготувала сніданок, відвела молодшу до школи і поїхала на роботу. Життя тривало.
Тільки місця для старшої доньки в ньому більше не було.
Після училища Оленка кудись поїхала. Куди саме — нікому не сказала. Де вона зараз, Ірина не знає й досі.
Шукати її навіть не намагається.
Олег згодом пішов до іншої жінки.
А Ганнуся, коли подорослішала, чомусь дуже віддалилася від матері.
Чому? Ірина сама не знає. А пояснити не може. Чи, можливо, просто боїться зізнатися собі в правді…
***
Цю гірку, але надзвичайно щиру сповідь ми отримали від нашої читачки, і лише трохи адаптували її для публікації. Життя часом ставить нас перед вибором, де кожне рішення залишає глибокі шрами на серці, а виправити помилки минулого буває вже неможливо.
А як ви вважаєте, чи існують вчинки, які не здатна виправдати навіть найбільша материнська втома і безвихідь?
