— Мамо, — я схопилася за голову так міцно, що аж пальці побіліли, — ну навіщо? Просто скажи мені, навіщо?! Подивись, як ми живемо! На що ростити п’яту дитину?! Ти ніде не працюєш, у нас двокімнатна стара квартира, тут і так дихнути нічим.
Через твоїх менших я не можу звідси вибратися. Я не можу, як нормальні дівчата, вийти заміж, зустрічатися з кимось… просто мати своє життя!
Я змушена вічно сидіти біля вас, бо на тебе покластися не можна! Ти просто як кролиця їй-Богу!
Я була найстаршою. Батько пішов від нас, коли мені щойно виповнилося чотирнадцять — найважчий, колючий вік. І за наступні дванадцять років мама встигла кілька разів зійтися з різними чоловіками.
Від кожного — по дитині. Тепер на моїй шиї сиділа не лише сама мама, а й троє моїх молодших: двоє братиків і сестричка.
У люди я вибивалася стиснувши зуби, продираючись крізь втому.
Досі здригаюся, коли згадую ті часи: вночі я зубрила конспекти до модулів, а ввечері, після пар і підробітку, прала дитячі речі, готувала на всю ораву і прибирала.
Мама не робила абсолютно нічого. Вона то «відновлювалася» після чергового виношування дитини, то бігала на побачення з новим залицяльником, то просто лежала, бо «не мала сил».
Моєю єдиною, найпалкішою мрією було вирватися з цього дурдому і стати нарешті вільною людиною.
Я починала цю розмову сотні разів і завжди чула одне й те саме, як заїжджену платівку:
— Ми без тебе пропадемо. Нам треба твоя допомога. Ти ж чудово розумієш, що і я, і діти — ми всі на тобі тримаємося. Поїдеш ти — і ми з торбами підемо. Невже тобі якісь примарні хлопці дорожчі за рідну кров?!
— Мамо, — намагалася я достукатися, — я буду вам допомагати! Слава Богу, я зараз непогано заробляю. Буду пів зарплати вам скидати, а на решту зніму хоч якусь кімнатку, хоч ліжко-місце в гуртожитку! Мені треба спати! Мамо, я в такому темпі просто згорю!
— Спати від чого, цікаво знати?! Від власної сім’ї?! Ти від нас втомилася? Від мене і від малечі? Як у тебе взагалі язик повертається таке казати матері?!
— Мамо, та це ж правда! На мені геть усе: від комуналки до чистої підлоги. Ти сидиш вдома цілими днями і не можеш навіть тарілки за собою помити! Я приходжу з роботи — а там гора посуду до стелі! Невже важко хоч чимось помогти? Добре хоч мій Вітька мене жаліє, помагає, як може. У дитини, мамо, більше совісті, ніж у тебе!
— Я перед вами свій борг уже виконала — я вас на світ пустила! Тепер ваша черга віддавати. Поки ти нам помагаєш, потім хлопці виростуть, а там і Даринка підтягнеться. Поки діти малі, Вероніко, ти за нас відповідаєш. Змирися з цим.
Моя мама, Лідія Тимофіївна, за все своє життя мала аж три роки трудового стажу. Ще за царя Гороха, після інституту, батьки влаштували її в бібліотеку.
Звільнилася вона звідти наступного ж дня після власного весілля.
Вона свято вірила, що гроші в дім має нести виключно чоловік. Мій батько, в принципі, проти цього не заперечував.
Він був інженером, заробляв гарно. Після розлучення він справно платив мені аліменти — на них ми, власне, перший час і виживали. Але зі мною він не бачився жодного разу.
Одружився, з’явилися нові діти, а я стала відрізаною скибкою.
Потім, коли на світ зʼявилися Вітя, Олексійко і Даринка, ми виживали на жалюгідні соціальні виплати. Ті роки я згадувати ненавиджу — часто доводилося економити на хлібі, а нові колготки в інститут здавалися розкішшю.
Трохи легше стало, лише коли я сама вийшла на роботу.
Мама при всіх своїх недоліках мала ще й якусь хворобливу гордість: на аліменти від батьків молодших дітей вона принципово не подавала, хоча я просила її про це мало не зі сльозами.
— Мам, ну ти ж бачиш, як ми стягуємося! Хай батьки Віті, Олексійка і Даринки допомагають. Вони ж усі працюють! Піди в суд, подай заяву!
—Оце ще чого! — пирхала мама. — Та краще з голоду вмерти, ніж у них копійку просити! Ти що, забула, як вони зі мною вчинили? Бачити не хочу їхні фізіономії!
Я мовчала.
Чесно кажучи, я не мала великих претензій до маминих колишніх. Я була переконана, що всі троє втекли саме через неї — вона кого завгодно могла довести до нервового зриву своїми істериками.
Моїй найменшій сестричці, Даринці, було п’ять, коли на горизонті замайорів черговий вітчим. Не знаю чому, але я зненавиділа його одразу, навіть не побачивши.
Те, що мама з кимось крутить роман, я зрозуміла відразу: вона як тільки закохувалася, то мінялася на очах — ставала лагідною, щебетала і припиняла пиляти всіх навколо.
Повернувшись із чергового побачення, вона врочисто оголосила:
— Завтра до нас прийде мій майбутній чоловік.
— Знову? — в’їдливо кинула я. — Четвертий, здається? Я вже рахунок твоїм чоловікам гублю. Які плани на цього? Пожити місяць, випити всі соки і розбігтися? А, стривай, забула: ще ж треба дитину від нього щоб тобі напамʼять залишив! Щоб іще одне голодне ротя в мене на шиї з’явилося!
— Замовкни! — спалахнула мама. — Як ти смієш матері таке казати?! Я, між іншим, про вас дбаю! Я хочу, щоб у вас був батько!
— Мамо, мені двадцять шість! Про що ти говориш?! Ти чекаєш, що я кожного твого залицяльника «татом» буду кликати? Ти знущаєшся?
— Ну, від тебе я такої ласки й не чекаю. Хоч би не гарчала і нормально привіталася — і на тому дякую. Мені менших шкода: хлопці ростуть без чоловічого слова, скоро підліткові закидони почнуться, а мене вони не слухають. З батьком було б легше.
Анатолій виявився доволі приємним дядьком.
Я навмисно пішла з дому перед його приходом — не хотіла навіть бачити чергового «тата». Але, зачиняючи двері, почула з коридору густий, теплий голос:
— А ти, значить, Віктор? Ну, здоров, козаче! Оце так міцно тискаєш руку. Справжній чоловік! Ой, а хто це в нас тут така красуня, з бантиками? Як тебе звати? Даринка? А я — дядя Толя!
Коли я повернулася ввечері, його вже не було. Але малеча щебетала про нового гостя так, ніби до нас Святий Миколай приходив.
— А він мені обіцяв показати, як на токарному станку працювати! Сказав, що навчить різні штуки виточувати! — захлинався від захвату Вітька.
— А мені обіцяв ляльку купити! — усміхалася маленька Даринка. — Яка сама їсть і плаче! Отак!
— А ти чого втекла? — дорікнула мама, коли ми лишилися самі. — Негарно вийшло, Вероніко. Чоловік прийшов знайомитися, а ти з хати дременула.
— А нащо мені з ним знайомитися? — огризнулася я. — Все одно покрутитесь місяців три і розбіжитесь. Потім новий буде, потім ще один. Нащо мені собі голову ними забивати?
Але Анатолій став у нашій квартирі частим гостем. І, що дивно, виявився майстром на всі руки: підтягнув перекошені дверцята шаф, замінив старі крани, що вічно текли, навіть ванну акрилом покрив.
Я мимоволі приглядалася до нього і ловила себе на думці, що з цим чоловіком мама і справді могла б бути щасливою. Якщо тільки знову не утне якусь дурницю і сама його не вижене.
До дітей він ставився чудово, і вони — що найдивніше — відповідали йому тим самим.
І хлопці, і маленька Даринка з нетерпінням чекали на «дядю Толю».
Мама зустрічалася з ним пів року, а потім Анатолій зробив їй пропозицію. Для мене це був шок: усі попередні мамині кавалери визнавали тільки цивільний шлюб і від РАЦСу тікали як від вогню.
Після розпису мама видала новину, від якої в мене потемніло в очах: вони з Анатолієм чекають на дитину.
Я сприйняла це в багнети.
— Просто чудово! Ще мінімум на три роки я можу забути про те, щоб жити окремо! Ви зараз покрутитесь, розійдетесь, і ще одне немовля впаде мені на плечі! Мені ж цих трьох мало! Мамо, скільки ще ти збираєшся плодитися?!
— Вероніко! — розлютилася вона. — Ти що собі дозволяєш?! Що значить «плодитися»?!
— Те й значить! — зірвалася я. — Ти строчиш їх, як на конвеєрі! Скільки ти ще збираєшся повісити на мою шию?! Ти ж пальцем об палець не вдаряєш, щоб їх виховувати чи годувати — це роблю я! Чому я повинна ними займатися?! Мені двадцять шість, я хочу своїх дітей!
— Не чекала я від тебе такого, — докірливо похитала головою мати. — Толя — він інший. По-перше, він мій законний чоловік. По-друге, він знайшов підхід до всіх дітей, він їх не ділить. А по-третє… ми поговорили і вирішили, що я до появи на світ маляти вийду на роботу.
— Куди ти вийдеш?! — я аж сіла від несподіванки.
— На роботу, — спокійно повторила вона. — Щоб декретні нормальні отримати і місце зберегти. Він мене до себе на фірму влаштує, вже все домовлено.
Анатолій переїхав до нас одразу після весілля. Це, до речі, було мамине бажання — у нього була своя трикімнатна, але там жила його старенька мати.
Наша Лідія Тимофіївна жити зі свекрухою навідріз відмовилася і воліла тулитися в нашій тісняві.
Я ніяк не могла змусити себе переглянути ставлення до вітчима. Хоча розумом усвідомлювала: він чоловік надійний, раз зміг вбити мамі в голову необхідність працювати офіційно.
До нього це не вдавалося нікому.
І взагалі, поруч із ним мама стала якоюсь… домашньою. До його приходу вона наводила лад, готувала вечерю, діти завжди були чисті й причесані. Я все це бачила, але прийняти його чомусь не могла.
Певно, надто глибоко сиділа образа на всіх попередніх.
Але все змінилося після однієї розмови. Якось ми залишилися з ним удвох на кухні.
— Я бачу, що ти мене не дуже переварюєш, — раптом сказав він, дивлячись мені просто в очі.
— І я тебе розумію, маєш право. Але хочу тобі сказати, Вероніко: я обіцяю, що ніколи ні твоїх братів, ні Даринку, ні маму не скривджу. Я зроблю все, щоб вони жили нормально. Ти не думай, я не черговий приживала. Я не збираюся погратися в сім’ю і розвернутися. Я хочу прожити з твоєю матір’ю все життя.
І знаєте… мене ніби відпустило. Я вирішила дати шанс і йому, і собі.
На сімейній раді було вирішено відпустити мене у «вільне плавання».
Мама на мою заяву про переїзд відреагувала спокійно.
Анатолій дотримав свого слова: після народження їхнього спільного малюка родина стала тільки міцнішою.
Зараз я живу окремо, нарешті маю власне життя, зустрічаюся з хорошим хлопцем. І часто приїжджаю до них у гості. До мами і, мабуть… вже таки до батька.
Бо стосунки між нами стають усе теплішими з кожним днем.
Цю непросту, але світлу історію довірила нам наша читачка Вероніка. Часом життя ставить нас у нестерпні умови, змушуючи нести чужий тягар і забувати про власні мрії. Але навіть у найбезнадійніших ситуаціях може з’явитися людина, яка не просто візьме на себе відповідальність, а й поверне віру в сім’ю. А як би ви вчинили на місці героїні: терпіли б до останнього чи пішли б із дому раніше?
