Давно це було. Півстоліття, вважай, минуло, а історію цю все ще передають з уст в уста.
Жила в селі, в батьківській хаті, що стояла майже біля самої річки, дівчина на ім’я Оксана. Русалка – так і не інакше називали селяни двадцятирічну красуню Оксанку. Закінчила вона медичне училище і вже рік працювала фельдшером у медпункті. Руки в неї були золоті й характер ангельський. Чи то голова в когось болить, чи зуб «заниє», чи живіт «схопить» – змусить хворого одразу ж випити пігулку, долоні свої прикладе до хворого місця та в очі подивиться уважно – ось і полегшало людині.
Особливо любили заглядати в медпункт неодружені хлопці, здавалися нібито хворими. Вона горло подивиться, через трубку груди і спину прослухає. Пацієнти із завмиранням серця приймають дотики Оксанчених рук. Посміхнеться фельдшериця, чуб потріпає: «Іди, здоровий»…
Червень того року видався спекотним. Молодший брат Оксани Микола прийшов одного разу на річку зі своїм другом Василем, з яким щойно закінчив навчання.
Почувся розмірений сплеск, а потім, наче русалка, встала на весь зріст із води. Коротка ситцева сукня обтягувала дівочу струнку фігуру, підкреслюючи її похилі плечі, пружні груди, стегна. Вода стікала з сукні і струмками спрямовувалася по довгих ногах. Оксана скрутила в джгут густе, нижче пояса біляве волосся, віджавши воду, знову розкидала його по спині й плечах. Вона підійшла до хлопців, уважним поглядом синіх очей окинула кучеряву шевелюру незнайомця. Василь зачаровано дивився на дівчину, не в силах відірвати від неї очей і вимовити щось виразне.
— Вода, як парне молоко. Гріх не скупатися, – сказала Оксана м’яким голосом і, посміхнувшись, легкою ходою пішла розпеченим піском.
— Обережно, друже! Рот закрий! – захохотів Микола, штовхаючи Василя в плече. – У Оксани наречений є. Він тракторист, друг нашого старшого брата Андрія. Степаном звуть. Серйозний, дорослий. Не рівня нам із тобою. Весілля в них у серпні.
Тільки з тієї хвилини Василь, як кажуть, став сам не свій. Жив він удвох із матір’ю в сусідньому селі. Працював слюсарем у радгоспній майстерні. Чи лагодить він плуг, чи деталь для трактора якусь виточує, а перед очима все Оксана стоїть із розпущеним волоссям і дивиться на нього очима, як синє небо.
Всупереч попередженням Миколи, став Василь часто з’являтися у їхньому селі: то в медпункт зазирне, то на річці з’явиться саме в ту мить, коли дівчина купається, а іноді й додому завітає до друга Колі. Зустрічі були невинні, але радісні, розмови жваві. А Оксана з наближенням дати весілля зі Степаном мовчазнішою стала. Серце її смуток мучив, ночами зітхала, снилися ласкавий погляд карих очей Василя та пекуча як смола його шевелюра.
Настав суботній день, коли брати вже й коней запрягли у віз, сестрине придане навантажили: перини, подушки, шафа нова, вбрання, щоб везти в дім нареченого.
Закортіло Оксані на роботу в медпункт на хвилинку збігати. Так і сказала рідним «на хвилинку». Приходить, а там Василь як вартовий біля зачинених дверей стоїть. Затріпотіло серце в обох, в очі одне одному дивляться.
— Оксано! Адже любиш ти мене, а не Степана. І я тебе більше життя люблю.
— Адже ти, Васильку, молодший за мене на два роки. Не мала права я любити тебе. А ось кохаю, і зробити нічого не можу із собою.
— Так навіщо ж тобі це весілля? Давай утечемо просто зараз.
Невідома сила підштовхнула їх одне до одного. Взялися за руки і побігли навпростець через березовий гай у село, де жив Василь.
— Мамо, я дружину собі вкрав у Степана із сусіднього села, – сказав Василь, з’явившись з Оксаною на порозі рідної хати.
Сплеснула руками Марія Федорівна.
— Боюся, не до добра це, діти, – розплакалася вона, але Оксанку обійняла, притиснула до грудей, голову її біляву погладила, в очі зазирнула.
— Чи витримаєш?
А в батьківському домі нареченої переполох. Де Оксана? Що сталося? – Степан побіг у медпункт. Закрито! У сусідній будинок питати пішов. Там і отримав відповідь:
— Кинула тебе твоя наречена! З Василем, взявшись за руки, втекли!
Ніби кувалдою по голові для Степана ці слова. Запульсувало у скронях, назад ледве доплив. Ображені почуття заграли.
— Не потрібна мені ваша наречена! Зганьбила вона мене! І вас знати всіх не бажаю! – крикнув Степан і, обхопивши руками голову, швидко покрокував геть.
Матір Оксани – Анастасія Петрівна заридала в голос. Батько Захар Іванович суворо насупив брови, стиснув кулаки, наказав Андрію і Миколі придане скинути з воза на землю.
— Поїхали повертати втікачку! – кивнув він синам.
Шморгнув батько в серцях коня батогом, покотив із синами в село до Василя.
Здалеку почула Марія гуркіт коліс, що наближався, по дорозі. Серце її забилося, передчуваючи недобре.
— Тікайте, діти, до гаю: біда мчить до нас на возі, – встигла попередити матір Василя і Оксану…
— Де!? Куди!? – кричав у люті Захар, зазираючи в усі куточки хати і подвір’я.
— Нема. Не знаю, не відаю, – відповідала Марія Федорівна крізь сльози.
— У гай! – у нестямі від люті закричав Захар Іванович.
Плутаючи між березами, бігли Василь і Оксана, не знаючи, куди їм сховатися. Втікачів наздогнали. Бив їх Захар, не шкодуючи сил запасними віжжами, та старший Андрій допомагав йому. Знесилені лежали Василь і Оксана на землі.
— Миколо, прив’яжи його, – кивнув Захар у бік Василя, – до стовбура берези. – А цій руки зв’яжи, та на віз поклади, – наказав він Андрію.
Притулив Микола сяк-так до берези Василя, обмотав навколо мотузкою, замість вузла повітряну петлю зробив і один кінець у руку йому сунув. На прощання прошепотів:
— Вибач, друже. Попереджав я тебе, щоб не зв’язувався з сестрою. Не послухався ти. Отямишся, потягни за кінець.
Щойно рушив віз, Оксана прийшла до тями.
— Відпустіть мене, – прошепотіла вона. – Не буде мені життя в нашому селі. Кохати Василя мені все одно не забороните.
Неначе як раніше розлютився батько.
— А що, ти хіба маєш тепер право на життя? Грішниця! Повісити тебе мало! – словами, як розпеченим залізом, припечатував Захар свідомість Оксани.
— Вішай! – що є сили, крикнула Оксана.
— Ось як! – відповів батько і зупинив коня. – Тягни її, Андрію, до дерева.
Не пам’ятаючи себе, він схопив віжки і накинув петлю на шию доньки. Вона сперлася спиною об березу і не пручалася.
— Ненавиджу, – вимовила Оксана спокійно.
Микола не очікував від батька такої жорстокості. Кинувся він перед ним на коліна і благав:
— Схаменися, батьку! Мене краще повісь!
На одного сина подивився Захар, на іншого. Вигляд був такий, ніби розум до нього щойно повернувся.
— Живи, – глянувши востаннє на доньку, буркнув він.
Гіркою сльозою скотилося тіло дівчини по стовбуру берези.
Василь прийшов до тями. Відчув у руці кінець мотузки, смикнув, абияк звільнився. Поповзом рушив дорогою, невпинно повторюючи:
— Оксана, Оксанка, Оксана…
— Я тут, – нарешті почув він.
Ніч укрила нещасних, відпочинок дала їхнім виснаженим тілам.
Марія Федорівна сама була шокована тим, що сталося. Сподівалася, що втекли, сховалися діти, ось-ось повернуться. А їх немає і немає. Не стала чекати світанку. Бігом поспішила накатаною дорогою, що вела в гай. Темрява, шерех, чиєсь ухання серед дерев і чагарників, в очах рябить. Тільки місяць та зірки допомагають. Серце завмирає. Зупиниться, віддихається, прислухається, покличе неголосно: «Вася, Оксанко, діти, відгукніться!». Так і пробігла близько двох кілометрів. Сіла на узбіччі дороги й заплакала. Раптом чує слабкий голос сина:
— Мамо, тут ми…
На протилежному боці дороги під березою і знайшла Марія дітей своїх. Світанок не забарився. Десь іти допомагала, десь на собі тягнула то Оксану, то Василя. Дісталися до хати. Благо, що стояла вона на самому краю села.
Цілий місяць виходжувала Марія Федорівна сина і невістку: трав’яними відварами поїла, мазями та різними примочками садна і рубці лікувала. А ще через місяць у сільській раді розписалися молоді і скромне весілля зіграли.
Сталася в день весілля в селі, де жили рідні Оксани, фатальна подія. Жінка з села Василя приїхала в село до своєї сестри, та біля колодязя зустріла матір Оксани.
— Що ж ти, Анастасіє Петрівно, не на весіллі? Дочка твоя заміж сьогодні виходить. Кажуть, в положенні вона вже, – повідомила доброзичлива пані.
Здригнулася Анастасія. Коромисло не втримала, відра покотилися. Випрямилася, очі наповнилися сльозами навпіл з образою і ненавистю.
— Немає в мене доньки! Немає в мене зятя! Скільки сил, скільки грошей було витрачено на підготовку весілля зі Степаном! Нехай буде прокляте їхнє грішне кохання! І дитина нехай буде в них хвора, щоб гірше їм було!
Від таких слів-прокльонів поспішила жінка якнайшвидше піти, а повернувшись у рідне село, не змогла промовчати. Усі судили – пліткували та кожен на свій лад: одні жаліли молодих, інші засуджували.
Час минав. В червні у Оксани та Василя зʼявився син. Микиткою назвали. Раділи первістку. Поки був у колисці та в пелюшках, нічого не помічали. Але незабаром побачили: права ручка і права ніжка, ніби не живі. Лікарі вимовили три страшні літери: ДЦП. У домі Василя оселилася туга, у серцях батьків – нестерпний біль.
Усе село пліткувало про прокляття, що наслала на Оксану рідна мати. Чутки дійшли і до Анастасії Петрівни. Прибігла вона до Василя і Оксани. З порога на коліна кинулася, благала пробачити її.
— Проведи, Васильку, швидше цю жінку, – сказала у відповідь Оксана. Не хочу бачити біля себе чужих людей…
Василь працював, сім’ю забезпечував. Оксана все з синочком, ні на хвилинку його не залишала. Від горя і сліз сині очі стали тьмяними. Микитці виповнився один рік. Хтось напоумив звозити дитину до Святого Джерела, яке за річкою розташоване біля кромки великого лісу.
До переправи на коні доїхали. Поромник через річку перевіз, шлях вказав:
— Кілометра півтора вздовж річки пройдете, нікуди не звертаючи. Хатинку побачите. Живе там бабуся Віра. Кажуть, сто років їй уже. Джерело поруч, вона вам і покаже його.
Стоїть старенька, чекає: ніби знала, що Василь з Оксаною Микитку сюди принесуть. А погляд у столітньої Віри молодий, добрий, проникливий, очі променисті.
— Давно вам сюди треба було з’явитися.
Біля невеликого пагорба, вкритого чагарником, з-під двох великих валунів б’є ключем життєдайне джерело. Проклавши собі невелике русло завдовжки в двадцять метрів, іскриться в ньому вода, перлами переливається, а потім несподівано зникає в заростях.
— Помоліться спочатку. Подякуйте Матері Божій, попросіть зцілити дитя ваше. Тільце синочка омийте, самі вмийтеся. Святої водички попийте. Вона почує вас, – сказала бабуся Віра і пішла вздовж струмочка. Раптом несподівано повернулася, ніби забула попередити про щось. – Чорниця та суниця вродила нині як ніколи. Стежка приведе вас до узлісся, де ягодами все всіяне. А гору, якщо побачите, обійдіть: там вхід в інший світ причаївся. Але якщо підніметеся, довго не затримуйтеся…
Та як же не піднятися на цю високу гору, що раптово відкрилася погляду, якщо краса невимовна! Стоять смереки, як піраміди, від підніжжя до самої вершини, трава яскравим смарагдовим килимом між ними стелиться, все сяє на сонці.
Сила після джерела в тілі з’явилася, біль покинув душу, дихається легко й вільно. Піднялися на вершину, ніби на крилах злетіли. Озирнулися Оксана з Василем навкруги – уся округа далеко, наче на долоні видно: і село Оксани, і село Василя, і гай березовий, і річка звивистою стрічкою в’ється. Поставила Оксанка кошик, наповнений ягодами. Василь піджак розстелив, Микитку посадив. Личко дитини порожевіло, усміхається, то на матір дивиться, то на батька. Встати намагається. Поглянули один на одного Оксана з Василем, на синочка дивуються – серця любов’ю переповнилися…
— Вася, я знаю, що потрібно нам зробити. – Василь із надією на Оксану дивиться, чекає. – Покаятися перед батьками треба, прощення попросити в них і в тих, кому біль душевний заподіяли. А всіх, хто нас образив – пробачити. Помиритися з усіма…
До Святого Джерела повернулися, а там їх уже бабуся Віра чекає:
— Ви правильне рішення прийняли й обов’язково щасливі будете. Покваптеся тільки.
