Пізно ввечері, коли Ліля вже саме збиралася скинути денний клопіт у душі й поринути у сон (ну а що, має право раніше лягти, адже вранці вставати ще до півнів!), раптом завітала її дорога мама.
Сиділа на кухні, від чаю рішуче відмовилася, тільки щось жувала губами і говорила про таке, що й курка не зрозуміє – з пустого в порожнє переливала.
Ліля відверто позіхала, сил терпіти цю безглузду розмову вже не було.
Та вказати мамі на двері совість не дозволяла, адже рідна людина!
— Мамо, — не витримала Ліля, — щось сталося?
— Ні, а що має статися? — відповіла мама, мов ні в чому не бувало.
— Ну не знаю, ти так пізно прийшла, — обережно зауважила Ліля.
— Я що, до дочки в гості не можу прийти?! — спалахнула мама, і в її голосі зазвучали давно приховані образи. — Ти й так від нас відокремлюєшся, ніби ми тобі не рідні, а якась чужа тітка збоку.
— Я відокремлююся? Мамо, навіщо ти так кажеш, адже зараз посваримося знову, — благально промовила Ліля, відчуваючи, як назріває буря.
— А що, ні?! — мама підібгала губи, її погляд став колючим. — Усе сама, тобі подруги дорожчі за рідну сім’ю!
— Тааак, — Ліля втомлено подивилася на матір, розуміючи, що добром це точно не скінчиться. — Мабуть, буде “розбір польотів”. Ну давай, викладай свої претензії, не тримай у собі.
— А що викладати, ти й так чудово все знаєш, — відмахнулася мама, але її очі горіли від невисловлених образ.
— Давай, говори, а я послухаю, — сказала Ліля, і сон як рукою зняло.
Тепер вона була готова до уявного словесного бою.
— З Тетяною ти не дружиш, усе з подружками своїми, — почала мама, ніби зачитувала список гріхів.
— Тааак, далі, — спокійно відповіла Ліля.
— Тато попросив тебе відвезти бабусю на дачу, ти, бачте, зайнята була…
— Хто попросив? Кого відвезти? — Ліля вдавано здивувалася.
— Не кепкуй, ти чудово чула, хто і кого! — обурилася мама.
— Угу, далі, — незворушно промовила Ліля.
— А що далі? Ти живеш, як сир у маслі катаєшся, он на відпочинок двічі на рік мотаєшся, гроші нікуди дівати? — мама перейшла в наступ, її голос ставав усе голоснішим.
— Ну чому ж, є куди, я їх збираю, мамо, — Ліля єхидно посміхнулася, відчуваючи, як закипає в ній образа.
– Заробляю і збираю.
— “Збирає вона”! У нас ремонту років п’ятнадцять не було, а то й більше, могла б і виділити на ремонт у батьківській квартирі! — пролунало вже справжнє звинувачення.
— Дійсно? Цікавенько, далі що? — Ліля вже відверто хамила матері, і та, схоже, завелася не на жарт.
— А те, — продовжувала мама, її голос зривався на крик, — Тетяна б’ється, як риба об лід, а в тебе ні дитини, ні кошеняти, могла б і допомогти сестрі!
— Хм, як цікаво? Віддавати зароблені мною гроші? Або що? Взяти на забезпечення і тягнути сестру, її чоловіка і діточок? Так, мамо? — Ліля дивилася на матір з викликом.
— А чому ми з татом маємо це робити? — запитала мама, її голос тремтів від обурення.
— А я звідки знаю, мамо? — питанням на питання відповіла Ліля, і в її словах було стільки гіркоти.
— Ми сім’я, — уперто твердила мама, — ми повинні допомагати одне одному!
— Ви сім’я, ось ви й допомагайте, я то до чого? — майже процідила Ліля крізь зуби.
— Знущаєшся, так?! Звісно, тобі все на блюдечку дісталося: і квартира в неї трикімнатна, а сестра сім’єю в одній кімнаті тулиться! І машина, знаєш, непогана, навіть у Татяниного Дмитрика такої немає, а він, між іншим, чоловік, дорога моя!
— Ага, а я до чого, що він чоловік і що в нього немає машини, як у мене?
І житло для своєї сім’ї він не може придбати, туляться в одній кімнаті, у вашій двокімнатній квартирі, зате дітей роблять добре! — Ліля вже не стримувалася, виплескуючи все, що наболіло.
Ти ще забула до тієї ж купи мою роботу приплести, вона мені дуууже гідні гроші приносить, щоправда, я гарую як віл!
От завтра мені, наприклад, треба рано встати, тож звертаємо нашу даремну розмову й ідемо по ліжках!
— Ти виганяєш мене? – взвизгнула мама.
— Ні, чому ж, можеш у мене переночувати, у мене ж є кімната для гостей.
— Отже, допомогти сестрі ти відмовляєшся?
— Відмовляюся.
— І Рому з собою на море не візьмеш?
— Не візьму.
— Безсовісна.
— Так, вся в тебе.
— Ноги моєї більше тут не буде!
— І слава богу.
— Ти… ти… ти… і ти…
— Що, мамо? Більше не приходити? Так я й так до вас не ходжу, востаннє була, коли мене твій чоловік за комір викинув, нагадай мені, коли це було?
А, так… коли бабуся лежала, а мені одній її не підняти було, я потім сусідів покликала, вони мені допомагали її мити.
І в останню путь вони мені її збирали, у неї ж крім мене нікого не було.
Батько мій був єдиним сином.
А ще, мамо, ти забула видно, ви мене в шість років моїх, мамі твоїй віддали, ну я типу заважала Танюшці спати.
Хоча у мене інша версія, я заважала вашому сімейному щастю, я нагадувала тобі про свого батька, правда? А твій чоловік, як справжній самець, не зміг бачити потомство від минулого самця, так?
А потім, коли тобі знадобилася допомога з Тетяною, твоєю улюбленою донькою, ти відправила мене до татової бабусі, до речі, до абсолютно незнайомої мені людини.
І твоя мама, а моя типу бабуся, з легкістю (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) відвела мене в чужу квартиру, як непотрібну іграшку, і тоді вона не згадувала про те, що в неї є старша онука, багато років.
А тепер раптом знадобилося на дачу їхати, згадала про Лілю, ну точно.
Мені пощастило, що моя рідна бабуся відігріла мені серце, у мої вісім років воно вже було замерзле, адже мене найближча людина, мама, зрадила.
— Що ти таке кажеш! Ти ж сама захотіла жити в бабусі!
— Серйозно, мамо? Тобі самій не смішно? Я навіть не знала про її існування, поки ви мене не віддали їй.
Ні, ти мене, звісно, брала на сімейні свята, з Тетяною хтось мав водитися, ти навіть не додумувалася мене погодувати, а я дурна не їла вдома, тому що до мами на свято йду, мамо…
Ти хвалилася перед гостями, як я обожнюю сестричку, і вони тішилися нашій спільній мові, а тільки гості розходилися, ти саджала мене в таксі й відправляла до бабусі, так і не нагодувавши…
Ти хотіла поговорити?
Давай поговоримо, розкажи мені, як так вийшло, що я стала тобі не потрібна.
Адже я пам’ятаю, як ти мене любила, мамо, як заплітала мені коси, такі, як у твоєму дитинстві, шукала по всьому місту банти й атласні стрічки, щоб заплітати мені справжні коси, а не перев’язані резиночками.
Як ти любила зі мною дуріти, читала мені казки, розповідала історії і переказувала тихесенько дорослі фільми про кохання, на які ти ходила без мене.
А пам’ятаєш, як ти трясла за грудки хулігана Семена зі старших класів?
Пам’ятаєш?
За те що він мене ображав, а потім ви з його мамою довго сміялися, удома ти мені пояснила, що я подобаюся йому, ось він у такий спосіб висловлює свою симпатію до мене.
А потім ти зустріла людину, яка стала тобі чоловіком, і ми втрьох ходили скрізь, і я так раділа, що в мене теж є тато, пам’ятаєш, мамо?
Я розуміла, що це не мій тато, але він був такий гарний, я так його полюбила.
Я підходила і притискалася щокою до його руки, я лежала і шепотіла щоб татко завжди був здоровий.
А пам’ятаєш, пам’ятаєш у нього був такий мохеровий шарф, у смужку?
Коли тата не було вдома, я брала цей шарф із шафи і нюхала татів запах.
Але потім зʼявилася Таня і я стала зайвою, вам так добре було, тобі, татові, а тоді він ще був для мене татом, і вашій дитині.
Ви розстеляли на підлозі теплу ватяну ковдру, пам’ятаєш, мамо? Таку червону?
І лягали на неї по краях, а в середині лежала і бовтала ніжками Таня, для мене місця не було.
Я одного разу теж захотіла з вами, полежати скраєчку, хоча б скраєчку, просто полежати.
Твій чоловік грубо мене відштовхнув і сказав, що я “кобила здорова”, і вляглася до дитини, а ти промовчала, мамо, вся захоплена розгляданням своєї прекрасної доньки від коханого чоловіка.
А потім ти віддала мене своїй матері.
Вона називала мене виродком і кодлом мого недолугого татуся, мабуть, від великої любові, правда ж, мамо?
І з яким задоволенням вона відвела (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) мене до бабусі, до тієї, яку я ніколи не бачила. Ти виконувала батьківські обов’язки, так, наприклад, ходила на батьківські збори, щоб там тебе похвалили.
Я намагалася вчитися, думала, ви побачите, яка я розумна, і полюбите мене, кликатимете до себе додому, ми будемо знову сім’єю…
Моя сім’я була моя бабуся, а подруги – це мої сестри, вони завжди зі мною, це їхні мами витирали мені сльози, це їхнім мамам я довіряла свої дівочі секрети і страждання.
Мені тридцять років, мамо, і я не заводжу сім’ю, знаєш чому?
Я боюся стати як ти. А раптом це якось передається?
А раптом я не зможу ужитися з чоловіком і залишуся з дитиною на руках, потім зустріну іншого чоловіка, подарую йому дитину, а старшого віддам… ні, не тобі, його бабусі.
А раптом вона не виявиться такою, як моя…
Мені страшно, мамо… Я все ще люблю тебе, тому що ти моя мама, тому що в кожної людини є така потреба – любити.
Тому я досі спілкуюся з тобою, розумієш?
Терплю всю ту дичину, що ти твориш.
Я не люблю твою матір, вона мені ніхто, я не люблю твого чоловіка і твою дочку, вже вибач, для мене це чужі люди.
Згадай, я намагалася потоваришувати з твоєю донькою, з цього нічого путнього не вийшло, вона просто егоїстка, думала, що я буду дарувати їй дорогі подарунки, возити на відпочинок, а коли зрозуміла, що цього не буде, вона викреслила мене зі свого життя.
Я перевірила тоді її, сказавши, що цього разу ми посидимо вдома, походимо на річку…
Я все сказала, мамо… Іди, якщо хочеш, залишся, я притиснуся до тебе, ми забудемо всі образи, і я обіцяю, що стану найкращою донькою…
— Вибач, мені треба йти…
Мати встала і мовчки вийшла, Ліля сиділа спустошена на кухні, мама повернулася.
Очі Лілі спалахнули й засвітилися щастям.
— Я не зрозуміла, – сказала мама, – то ти візьмеш Рому Тетянченого із собою на море? Хлопцеві п’ять років, а він ніде не був… І що там із приводу ремонту?
— Іди, – прошепотіла Ліля, – іди, чуєш…
Мати знизала плечима і зникла за дверима.
