Наталя вперше йшла в гості до Ірини Петрівни у статусі дружини її сина. Сашко, наближаючись до будинку, в якому прожив майже двадцять вісім років, давав дружині останні настанови.
– Моя мама зациклена на їжі. Тому одразу приготуйся до того, що вона почне давати тобі рекомендації – чим мене годувати і в яких кількостях. Благаю, не звертай на це ніякої уваги, і сильно не нервуй.
– Ой, що ти хвилюєшся? – спокійно посміхалася Наталка. – Я впевнена, що твоя мама мене не з’їсть. Вона чудова жінка.
– Вона була чудовою, поки ти була просто нареченою. А тепер, коли ти моя дружина – її невістка, а вона сама стала свекрухою, все може сильно змінитись.
– Ти хочеш сказати, що тепер вона стане жахливою?
– Ну, не жахливою, звичайно, але… Вона ж тепер страшенно хвилюється, як би я не помер від виснаження.
– Ти серйозно? – Наташа зареготала.
– Даремно смієшся. Я впевнений, що вона до нашого сьогоднішнього візиту приготувала їжі як ще одне весілля.
– Навіщо?
– Щоб нагодувати нас, та ще й із собою нам покласти у баночки та пакети. Вона мого старшого брата цілий рік так опікувала. Він навіть до нас приходити перестав.
Як Сашко попереджав, так все й вийшло.
– Швидше сідаємо за стіл! – майже закричала Ірина Петрівна, щойно вони з’явилися на порозі. – Ви, мабуть, дуже голодні!
– Мамо, давай спочатку обіймемося! – відповів син. – Ну, що ти одразу починаєш?
– Ось поїмо, потім і обіймемося! – нетерпляче продовжила мама, і уважно подивилася на невістку. – Наталю, скажи чесно, адже ти дуже голодна?
– Дуже! – збрехала невістка, і вирушила швидше у ванну мити руки.
– Хіба?! – закричав їй у слід здивований Сашко. –Ми ж нещодавно поїли.
– Що ви могли поїсти? – зраділа мама. – Магазинних котлет із мівіною? Давай, йди мої руки, і негайно сідай до столу.
Коли вони пройшли до кімнати, де на них чекав накритий стіл, Сашко з жахом сказав:
– Ну мамо! Ну куди ти стільки наготувала?
– А чого, нормальний стіл, – одразу знизала плечима Наталя. – Мені навіть здається, на столі могло б стояти ще щось таке… Таке собі… Зараз я подумаю…
– Яке таке? – здивовано запитала мама.
– Риби тут не вистачає, – подумавши, сказала Наталя, – Смаженою… Під овочами… Мені так здається…
– Точно! – вигукнула свекруха. – А я ж про рибу думала. І у мене навіть у морозильнику стейки сьомги є. Ех, чого ж я не подумала раніше? Моя невістка мріє про рибу, а я… А може, Наталю, дістати її з морозильника?
– А дістаньте. І я можу вам навіть сама її приготувати. Якщо дозволите?
– Ти вмієш? – запитала мама.
– Ну так, трошки…– хитро посміхнулася Наталка. – Трохи… Бабуся колись навчила…
– Ви чого?! – Сашко вирячив на жінок очі. — Ви знущаєтесь, чи що? Мамо, твоїм накритим столом можна цілу юрбу голодних спортсменів нагодувати, а ви ще чогось готувати задумали.
– Ой, Сашко, вгамуйся. Ти ж нічого не розумієш, – спокійно відповіла йому Наталя.
– Так, синку, ти не розумієш! Наталя права. Все, я дістаю стейки, а ви сідаєте до столу.
– Ні, Ірино Петрівно, я вам допоможу. Наталя схопила свекруху під руку. – Я хочу подивитися, яка у вас плита, і на чому ви готуєте ваші розкішні страви.
– Ходімо, люба, я все тобі покажу, – розпливлась у радісній посмішці Ірина Петрівна.
Сашко замотав головою, сів за стіл, окинув його поглядом і важко зітхнув. Нарешті знову з’явилися жінки.
– Ну, а тепер ми поїмо! – радісно сказала Наталя, і сіла до столу, подалі від чоловіка.
Ірина Петрівна від несподіванки навіть засміялася.
– Ох, як же я люблю, коли люди не вдають ситих, – вигукнула вона і теж сіла до столу.
– Ось, Сашко, бери приклад із дружини. Дивись, як у неї горять очі.
А Наталя вже почала накладати до себе в тарілку салати – помалу, але з кожної тарілки.
— Яка смакота! – казала вона, хвалила страви свекрухи. – Ви мене, Ірино Петрівно, обов’язково маєте навчити, як ви готували такі шедеври.
– Та звичайно ж, люба, моя! – Ірина Петрівна мало не заплакала від розчулення. – Яка ж ти розумниця, вмієш цінувати працю. Не те, що мої сини.
Сашко знову зітхнув, і теж неохоче взявся за їжу. Кілька годин поспіль вони сиділи за столом, їли, невістка і свекруха говорили про жіночі теми.
Раптом, коли молодим настав час було вже скоро збиратися додому, Ірина Петрівна згадала.
– Риба! Наталю, ми ж забули про рибу!
– Не хвилюйтеся, зараз я її швиденько приготую! – Наталя радісно схопилася з стільця. – Ви мені тільки свою духовку ввімкнете, і я сама сама зроблю.
– То ви вже ніби додому збираєтеся?– розгубилася свекруха.
– А я її в духовку поставлю, і ви за півгодини її дістанете звідти. Вже готовою.
– А хто її їстиме?
– Ви що, Ірино Петрівно, не любите рибу?
– Але ж я її тобі діставала!
– Тоді Сашко завтра до вас в обід забіжить, і ви її в контейнері передасте для мене.
Наталя пішла на кухню, а свекруха почала збирати їжу в пакети та контейнери для молодих.
– Мамо, не треба нам усе це! – почав обурюватися Сашко.
– Ні, треба! – одразу подала голос із кухні.
– Не слухайте його, Ірино Петрівно. – Ми вашу смакоту візьмемо обов’язково із собою.
– Господи, що за диво мені в невістки дісталося? – запитала мама і стала вибирати найапетитніші шматки смаженої курки.
Коли вони вийшли від мама з величезними пакетами в руках, Сашко невдоволено спитав:
– І навіщо ти так поводилася? Вона ж тепер щоразу нам буде пхати їжу з собою. Замучить, ось побачиш.
– Спокійно, Сашко, все буде гаразд, – засміялася хитро Наталя. – І до того ж мені кілька днів тепер можна буде не готувати.
Ближче до ночі, коли молодята вже збиралися лягати спати, Сашку знову зателефонувала мама.
– Сашко, я не зрозумію, – дивним голосом заговорила вона, – А Наталя працює в тебе ким?
– Вчителем. А що?
– Ні, нічого. Просто, я такої смачної риби ще жодного разу у житті не пробувала. Вона точно вчителька?
– Вчителька! Просто в неї бабуся все життя працювала у ресторані. Вона Наталку і навчила готувати. Хіба ти про це не знала?
– Господи… А я її своїм куховарством напихала, та й ще хвалилася… А їй, бідолашній, доводилося мені підтакувати…
Чого я наробила?.. Що вона тепер про мене думати буде?
– Мамо, їй справді все дуже сподобалося, – радісно почав заспокоювати маму Сашко. – І вона тобі зараз махає ручкою. І каже – добраніч.
– Ага. І їй теж… Спіть, мої любі…
Після цього Ірина Петрівна про харчування молодшого сина хвилюватися перестала.
