— Може… борщу з дороги? — розгублено запропонувала мати. Оленка за її спиною аж закотила очі — мовляв, як же мене дістав той борщ і це село. — З превеликим задоволенням! — весело відгукнулася Мальва і, взявши майбутню свекруху під руку, пішла на подвір’я дивитися на її славні квіти

Тарас боявся цієї поїздки додому до тремтіння в руках. Усередині все стискалося від однієї думки: як він, звичайний хлопець із полтавського села, привезе «її» — витончену, міську дівчину — у свою стару батьківську хату?

Він же так довго і старанно ліпив із себе «столичного жителя».

Вчився ховати загрубілі від роботи руки, ретельно витравлював із мови сільський говір і намагався забути, як пахне свіжоскошена трава.

А батьки… Ох, ці його старенькі батьки. Тарас їх любив, звісно, але десь глибоко в душі ховав ту дурну, юнацьку образу і навіть сором.

Йому здавалося, що вони безнадійно відстали від життя зі своїми городами, поношеним одягом і нескінченними консерваціями.

Коли він нарешті наважився освідчитися, слова плуталися в горлі.

— Мальво… — почав він, нервово мнучи в руках паперову серветку. — У мене батьки в селі живуть. Я хочу вас познайомити. Тобто… я хочу одружитися з тобою. Ти поїдеш зі мною? Чи… чи ти злякаєшся? Я вже зовсім заплутався…

Вона не засміялася. Лише тепло усміхнулася і лагідно провела ніжною долонею по його волоссю.
Так колись робила тільки мама.

Дуже давно, ще до того, як між ними виросла оця стіна з міського снобізму й рідкісних дзвінків на свята. Таке життя… Від дотику Мальви він знітився остаточно, хоч і намагався тримати лице.

Він досі не міг збагнути, чим зачепив таку дивовижну дівчину. В ній подобалося абсолютно все! Вона мала отой столичний шик, але водночас не була штучною, як більшість сучасних дівчат.

Мальва могла бути тихою, напрочуд домашньою, а за мить в її очах спалахували такі бісики, що Тарас лише хапався за голову від її вигадок.

Сам він і досі потайки комплексував через своє сільське походження. Ніколи собі в цьому не зізнавався, але поруч із дівчатами часто губився і починав поводитися по-дурному.

Намагався невдало жартувати, клеїв із себе досвідченого ловеласа, а виходило лише смішно. Йому завжди здавалося, що за спиною з нього кепкують.

А от із Мальвою все було інакше! З нею він почувався справжнім чоловіком — міцною стіною, захисником. Навіть мріяти вголос не соромився.

Бо вперше в житті відчував: він кохає всім серцем, і його теж люблять. Його, простого сільського хлопця Тараса, вибрала ця неймовірна дівчина з таким теплим квітковим іменем.

А зустрілися вони випадково. Тарас тоді зайшов у торговий центр шукати зимову куртку. Довго ходив, прицінювався. Цінники кусалися — три, п’ять тисяч гривень. Для нього це було дорогувато.

Вже розвернувся йти геть без покупки, аж тут підходить вона — продавчиня з відділу.

— Допомогти вам? — питає м’яко. — Це нова колекція, тому такі ціни. Але на складі є чудові торішні моделі, принести?

Вона дістала з підсобки дві добротні куртки. Одна сіла на Тараса як влита, ще й по кишені не вдарила. Він розрахувався, а дівчина вже побігла до інших покупців, усміхаючись кожному так, наче весь світ їй рідня.

Тарас аж завмер.

Замилувався нею, а тоді глянув на бейдж на кишеньці — «Мальва». Треба ж, яке ім’я…

У його мами на Полтавщині весь двір у квітах: і жоржини там, і півонії, але мальви, що завжди тягнуться аж до самої стріхи — її найулюбленіші.

Він дочекався, поки вона звільниться, і сам не знав, звідки взялася та сміливість, але підійшов і запропонував прогулятися після роботи.

Дуже швидко Тарас уже просто не уявляв свого життя без неї. Здавалося, гори ладен звернути. А Мальвочка дивилася на нього знизу вгору — така тендітна, беззахисна, рідна. Нарешті він знайшов свою єдину.

Одне мучило: мати, ясне діло, його вибору не зрозуміє. Точно скаже: «І де ти ту малювальницю знайшов? Що, нормальних дівчат немає?».

Хоча можна, звісно, не казати батькам, що Мальва закінчила художню академію, а продавчинею працює лише тому, що картинами на життя поки не заробиш.

Своїх батьків Тарас трохи соромився, хоч і любив. Колись їздив у село щовихідних, а як з Мальвою зійшовся — став бувати рідше.

Мати, певно, те все відчуває. Хоча в них свої клопоти, старі вже, не до нього.

Молодша сестра Оленка он тільки й ниє, що як школу закінчить — одразу втече з дому. Каже, дістали батьки своїми «допотопними» порадами, їм крім того городу нічого не треба.

Тарас і досі пам’ятав, як йому було незручно перед хлопцями, коли мати ходила при надії. Здавалося б, куди вже на старість літ чекати на дитину? Той день, що змінив усе і приніс у дім малу Оленку, видався йому тоді ледь не соромом. Дурний був.

У глибині душі Тарас плекав надію: може, Мальва погодиться просто розписатися в Києві і без оцих сільських оглядин обійтися?

Зараз багато хто весілля не гуляє. Але дівчина ідею поїхати до рідні не просто підтримала, а щиро зраділа.

— Ти тільки не зважай на них, — бурмотів Тарас. — Мої батьки не такі, як твої. Вони люди прості, від землі. Іноді своїми повчаннями душу виймають. Ти просто не звертай уваги.

— Ти що, не любиш своїх батьків? Дивно це якось, — здивувалася Мальва і глянула на нього зовсім чужим, колючим поглядом.

Тарас спробував віджартуватися. Але поки вони їхали в маршрутці, дівчина всю дорогу розпитувала його про сім’ю.

— А вони що, вже зовсім у літах? Чого ти їх весь час старими називаєш?

— Та не те щоб зовсім, але… Мати все про пенсію бідкається, батько часто за молодістю сумує, друзів згадує. А чого ти питаєш?

— Ну ми ж у гості їдемо! Хочу знати, до кого. Це ж твої рідні, — усміхнулася Мальва. — А ким вони працюють?

— Батько — механізатор. Вчився колись у місті, а потім на мамі оженився і… осів у селі.

— А мама?

— Мама в дитсадку вихователькою все життя.

— Це ж чудово! Певно, вона дуже добра жінка, раз діток так любить, — знову теплішала Мальва.

Від траси до села було рукою подати. Вони йшли через поле, тримаючись за руки, і Тарас уже бачив знайомий шиферний дах…

— Тарасе-е-е! — загорлала на всю вулицю Оленка і з розгону повисла братові на шиї.

Дівчині вже чотирнадцять, вимахала височенна, а веде себе як дитина. Радіє, бо ж Тарас завжди зі столиці якісь солодощі тягне.

Батьки стояли біля хвіртки. Тарас аж очі заплющив: ну як завжди! В якомусь замурзаному робочому одязі — видно, тільки-но з городу вийшли.

Мати й так жінка огрядна, а в тих старих спортивках, вицвілому халаті й затягнутій хустці взагалі як баба виглядала. Ну й батько не краще, в якихось старих штанях.

Він скоса глянув на Мальву, чекаючи, що вона зараз зморщить носа. А вона раптом розцвіла:

— Доброго дня, Маріє Іванівно, Степане Михайловичу! А я — Мальва!

Мати аж знітилася. Хутко стягнула хустку, почала пригладжувати волосся:

— Синочку, що ж ти не попередив? Ми б хоч стіл накрили, причепурилися трохи!

— Мам, та ми по-простому. Мальва так і просила, щоб без зайвого клопоту, — кинув Тарас, а сам подумав: «Та що б воно змінило? Наділа б новіший халат, та й по всьому».

— Може… борщу з дороги? — розгублено запропонувала мати.

Оленка за її спиною аж закотила очі — мовляв, як же мене дістав той борщ і це село.

— З превеликим задоволенням! — весело відгукнулася Мальва і, взявши майбутню свекруху під руку, пішла на подвір’я дивитися на її славні квіти.

Наступного вечора вони поверталися до Києва. А за два тижні була запланована нова поїздка — вже зі сватами.

Мальва з мамою вирішили, що весілля гулятимуть саме тут, у селі, на свіжому повітрі. Треба було все обговорити і познайомити родини.

І що найдивніше — Тарас зловив себе на думці, що страшенно цьому радий. Він навіть дістав з горища свій старий баян, якого роками соромився.

Він же міський тепер хлопець, а тут — музика сільська. Але коли Мальва почула, як він грає, вона була в такому захваті, що Тарас відчув, ніби нарешті повернувся сам до себе. Справжнього.

На диво, Мальва дуже швидко знайшла спільну мову з його мамою. Та й батькові припала до душі. І хоч вона пів дня просиділа в садку з мольбертом, малюючи мамині мальви, ніхто її навіть позаочі не назвав «малювальницею».

Навпаки, коли вони прощалися біля хвіртки, батько непомітно підморгнув Тарасові і показав великого пальця — мовляв, гарну невістку вибрав!

А з матір’ю дівчина взагалі довго про щось шепотілася, і в тої аж очі заблищали, ніби помолодшала.

За два тижні вони знову приїхали на Полтавщину, вже з батьками нареченої.

Мальва першою випурхнула з машини, вхопила якісь пакунки і побігла в хату. Тим часом Тарас повів майбутніх тестя й тещу показувати батькову гордість — різьблену дерев’яну альтанку.

Хвилин за десять двері хати відчинилися. Вийшла Мальва, а з нею…

Тарас спершу навіть не зрозумів, хто це. Батько — у новеньких фірмових джинсах і світлій сорочці. Мати — в елегантній сукні, з гарно вкладеним волоссям і ледь підфарбованими губами.

Боже, які ж вони красиві! Виявляється, це Мальва привезла їм подарунки і змусила одразу перевдягнутися.

Київські гості рушили назустріч. Раптом Володимир Григорович, батько Мальви, примружився і здивовано вигукнув:

— Степане?! Ти, чи що?!

Батько Тараса закляк на місці. Вдивлявся якусь мить, а тоді як кинеться до нього, аж по плечу ляснув:

— Володька! Друже, та ти бач, як життя повернуло! Оце так зустріч, я ж тебе одразу й не впізнав! Ну треба ж, а діти наші… Буває ж таке!

За годину всі сиділи за щедрим столом. Виявилося, що батьки Тараса і Мальви в молодості разом вчилися в залізничному технікумі. Тільки й чулося з усіх боків: «А пам’ятаєш?».

Тим часом Олена Миколаївна з Марією Іванівною вже зійшлися на тому, що повітря в селі просто цілюще, і весілля просто неба — геніальна ідея.

Та й узагалі, як гарно буде сюди майбутніх онуків на літо привозити.

— Мальвочко, — прошепотів Тарас, прихилившись до нареченої.

— Я той день, коли зайшов у магазин за курткою, мабуть, до кінця життя благословлятиму! Клянуся, я завжди буду поруч — і в горі, і в радості. Тебе мені сам Бог послав, я ж тебе одразу впізнав…

Мальва усміхнулася.

Їй так захотілося зізнатися йому: «Знаєш, це, певно, Бог мене почув. Бо я ж до тебе ні з ким серйозно не зустрічалася. Просто одного разу щиро попросила, щоб Він послав мені коханого. Не багатого якогось, не статусного, а щоб мій був, для мене скроєний. І ти прийшов».

Вона хотіла це сказати, але передумала. Хай це залишиться її маленькою жіночою таємницею. Тим більше, їй згадалися слова покійної бабусі.

Колись у дитинстві, як Мальва розбивала коліно, бабця завжди казала: «До весілля загоїться».

— Бабусю, а коли в мене буде те весілля? — питала мала.

— А тоді, дитино, як Господь тобі чоловіка дасть. Ти попроси щиро, Він обов’язково почує і пришле того, хто тільки для тебе. Ти його серцем упізнаєш!

***

Весілля відгуляли так, що все село гуділо. Оленка витанцьовувала під братовий баян і навіть заявила, що, мабуть, не буде з села їхати, бо в місті такої душі немає.

А Тарас дивився на своїх батьків і дивувався: і звідки він узяв, що вони старі? Та в них же очі світяться юністю!

Щастя — воно ж заразне, це точно. І тепер усе обов’язково буде добре.

***

Іноді ми так сліпо женемося за ілюзорним міським блиском, що починаємо соромитися власного коріння. Але щире кохання не зважає на старі мамині халати чи відсутність статусних професій, бо воно завжди дивиться просто в душу. Цікаво, а чи помічали ви, як стрімко розквітають і молодіють наші найрідніші люди, коли ми просто дозволяємо їм розділити з нами наше щастя?

You cannot copy content of this page