— Ми ж гості, могла б і м’ясця купити, а не порожнім гаманцем тут трусити!
Тітка Люда обурено відсунула від себе тарілку.
— Ти нам порожні макарони зварила?
Вона гидливо длубалася виделкою в злиплій грудці тіста. Гнат, здоровило років тридцяти в розтягнутих спортивних штанях, невдоволено скривився і кинув виделку на клейонку.
— Іншого немає, — Аня сперлася спиною на кухонну шафку і схрестила руки на грудях.
— Ми добу в автобусі тряслися! — тітка не вгамовувалася, її голос ставав усе гучнішим. — Он Гнат з голодухи аж змарнів. Могла б і постаратися, родина ж приїхала! Не чужі люди!
— А я вас не кликала.
— А рідну тітку тепер за запрошеннями тільки в хату пускають?! — Люда сплеснула руками, оглядаючи тісну кухню так, ніби це був номер у найдешевшому хостелі.
— Ми до неї з усією душею! Сюрприз хотіли зробити. Думали, зрадіє дівка, рідню прийме як годиться. А вона нас макаронами давитися змушує.
— Я роботу втратила місяць тому. Живу на те, що залишилося. Макарони будете?
Гнат шумно засовався на табуретці.
— А сосиски є? Я пусті макарони не їм.
— Вода з-під крана безкоштовна. Зап’єш.
Аня втомлено потерла скроні. Сперечатися з ними було марно. Тітка була свято переконана, що племінниця просто ламається.
Звичайна жіноча хитрість — приховати найкраще від нежданих гостей, щоб не об’їли в перший же день. Вона завжди вважала Аню хитрою, тож вирішила брати її змором.
Родичі звалилися як сніг на голову. Просто подзвонили в домофон о восьмій ранку в суботу, з порога вимагаючи запасні ключі на час відпустки.
Аня саме закінчила підбивати копійки до кінця місяця. Попередня фірма закрилася зі скандалом, виплативши жалюгідні копійки, а нову роботу вона ще не знайшла.
У холодильнику тулилися одне до одного пів пачки маргарину, почата пляшка кефіру і банка домашнього лечо на чорний день.
— Ти це кинь прибіднятися! — Люда обурено грюкнула долонею по столу. — У вас у столиці зарплати шалені! Гроші лопатою гребете! А прибіднятися ви всі майстри.
— Які гроші? — Аня підійшла до столу, дістала з кишені домашньої кофти свій старий червоний гаманець і кинула його прямо перед тіткою.
Розкрила навстіж. Усередині самотньо блищала гривнева монета. — Ось. Магазин за рогом. Ідіть і купуйте м’ясце. Самі.
— Та брешеш ти все! Он у тебе мікрохвильовка яка наворочена! — Гнат гнівно підскочив, відсовуючи тарілку. — На картці в тебе все лежить. Знаємо ми таких! Закидають на депозити, відсотки капають, а самі сидять сухарі гризуть. Шкода для брата шматка ковбаси?
— Можеш перевірити баланс. Скрізь нулі.
— Та здався мені твій баланс! — братик ображено засопів, гидливо відмахнувшись. — Я у відпустку приїхав, між іншим. На будові пів року спину гнув, маю право відпочити як людина. Мам, скажи їй!
— І скажу! — Люда грізно нависла над столом.
— Совість у тебе є, Ганно? Мати твоя покійна з сорому згоріла б, якби дізналася, як ти сестру рідну зустрічаєш! Ми ж до тебе відпочити приїхали, по торговельних центрах походити. А ти нас голодом мориш у перший же день!
— Торговельні центри відчинені. Ідіть гуляйте.
— А на що ми гуляти будемо? — тітка щиро обурилася. — Ми квитки купили дорожчі! Думали, в тебе на повному пансіоні поживемо. Ти ж сама живеш, ні дітей, ні чоловіка. Куди тобі гроші витрачати? Могла б і побалувати рідню.
Аня мовчки відійшла від шафки. Підійшла до мийки, сполоснула чашку, струсила краплі. Сперечатися не було ні сил, ні бажання. Усередині все замерзло від цього пробивного нахабства.
— Беріть свою кредитку і шикуйте. Морозилка порожня, пхайте туди свої покупки.
Люда міцно стиснула губи, зміряла племінницю важким поглядом і демонстративно пішла до ванної. Через хвилину звідти долинув її невдоволений голос, посилений луною:
— Аню! А в тебе шампуню нормального немає? — тітка визирнула в коридор, тримаючи в руці обмилок. — Тут шматок мила лежить! І флакон якийсь дешевий. Волосся після нього як солома буде.
— На полиці стоїть.
— Ти б хоч для гостей по-людськи купила! — Люда продовжувала обурюватися з-за дверей. — Як цим митися? Я до такого не звикла! У мене вдома бальзами стоять, маски всякі.
— Для гостей у готелі все куплено. А в мене що є, тим і миюся.
Вони просиділи на кухні до обіду. Гнат зітхав, гучно човгав капцями по підлозі і раз у раз зазирав у порожній холодильник.
Шукав там таємні запаси, але знаходив лише самотній кефір та початий маргарин. Аня сиділа за столом і розгадувала кросворд у старому журналі, намагаючись не звертати уваги на важкі погляди.
— А пароль від вай-фаю який? — братик подав голос, агресивно тикаючи пальцем в екран телефона.
— Ніякого. Відключили за несплату.
— Та ну не гони! — Гнат знову спалахнув. — Як це в місті і без інтернету? Ти нам просто давати не хочеш. Шкода, так? Трафік економиш на рідні?
— Можеш роздати зі свого телефона, — Аня перегорнула сторінку журналу, навіть не піднявши очей.
— У мене тариф не безлімітний! — Гнат обурено ляснув долонею по клейонці. — Я за нього свої кревні плачу! Мені ще пацанам фотки скидати, як я в Києві відпочиваю. А ти зажала!
— Іди в кафе. Там безкоштовний.
— Та ну тебе!
Гнат плюхнувся на диван у кімнаті й увімкнув телевізор. Поклацав пультом. Екран блимав синім, канали не ловилися.
— Е! А кабельне де?
— Антена зламалася місяць тому. Майстра викликати немає за що.
— Та ти знущаєшся! — Гнат вискочив назад на кухню. — Ти в кам’яному віці живеш? Ні жратви, ні інтернету, ні телика! Чим нам тут займатися?
— Місто велике. Ідіть у музей.
— Сама йди у свій музей!
Надвечір ситуація загострилася до межі. Гнат усе-таки зварив макарони, що залишилися, але без масла вони остаточно злиплися в неапетитну гумову грудку.
Люда ходила по квартирі, методично зазираючи в усі кутки. Шукала таємні запаси тушонки, крупи та печива.
Відчиняла дверцята серванта, зазирала на антресолі. Нічого. Тільки старий посуд і пил.
— Чуєш, — Гнат вийшов на кухню, чухаючи живіт під футболкою. — Замов піцу. У вас тут доставки швидко возять, я бачив рекламу на під’їзді. Там величезна така, з салямі.
— Гаманець на столі, — Аня відклала ручку. — Доставка тільки за передоплатою. Номер картки продиктувати?
— Тобі шкода, чи що? — братик остаточно завівся. — Рідні зажала шматок тіста з ковбасою. Ми до тебе перлися в таку далечінь, а ти копійки рахуєш! Тобі соромно має бути.
— Мені не шкода. У мене грошей на картці рівно нуль.
— Та бреше вона все, Гнате! — Люда виринула з передпокою. — Прибідняється! Щоб ми її, бідолаху, пожаліли й самі все купили. Не дочекається! У них, міських, завжди заначки є. На чорний день, на білий день. Просто ми для неї лицем не вийшли.
— Значить, сидимо голодні.
Аня встала з-за столу.
— Я спати. Диван у залі ваш, білизна в шафі.
Вона пішла у свою маленьку спальню і щільно причинила двері. Втома навалилася бетонною плитою. Не хотілося ні сваритися, ні виганяти їх.
Хотілося просто заснути і прокинутися, коли вони зникнуть.
Але заснути не виходило. За стіною бубнів Гнат, невдоволено брязкав посудом. Люда ходила туди-сюди, важко гупаючи п’ятами по підлозі.
Ближче до ночі Аня вийшла в передпокій за телефоном, який залишила в кишені плаща. Витягла мобільник і застала там неймовірну картину. Люда квапливо нишпорила руками по кишенях верхнього одягу племінниці.
— Що шукаємо? — Аня зупинилася в отворі.
Тітка здригнулася всім тілом і різко відсмикнула руки від бежевої тканини. Її обличчя миттю скам’яніло, але вона швидко натягнула маску обурення.
— Хустинку шукала! — Люда спробувала надати голосу впевненості. — Ніс заклало з дороги. Пил у тебе тут, прибирати треба частіше. Соплі течуть струмком.
— Хустинки в комоді лежать. А в кишенях порожньо. І схованки там теж немає.
Люда зціпила щелепи, але ж найкращий захист — це напад. Вона перейшла в наступ, підвищуючи голос на всю квартиру.
— Та вона поховала все! — тітка заголосила, звертаючись до Гната, який вийшов на шум. — Хто ж гостей так зустрічає? Ніякої поваги до старших! Жадібна ти, Ганно. Вся в батька свого, скнару. Вижити нас звідси намагаєшся! Шматком хліба дорікаєш! Ми до неї з усією душею, а вона нас за злодіїв тримає!
— Ви самі себе за них тримаєте.
Аня мовчки пройшла повз них на кухню. Відчинила дверцята порожнього холодильника. Дістала ту саму скляну банку лечо, яку берегла на крайній випадок.
Поставила на стіл, поруч кинула алюмінієву ложку. Дзвін металу в порожній кухні пролунав особливо лунко.
— Ось, — Аня подивилася на непроханих родичів прямо, без тіні усмішки. — Це все, що є в цьому домі на вечерю. Моя остання банка. Їжте. А завтра вранці, якщо не сходите в магазин за свої — котіться назад. І ключі залиште на тумбочці.
— Ти смієш нас виганяти?! — Люда захлинулася від обурення. — Рідну тітку на вулицю женеш через шматок ковбаси?
— Я вас не жену. Я пропоную вибір. Або ви годуєте себе самі, або повертаєтеся додому. Мій гаманець порожній.
— Та щоб ми ще хоч раз!
Вона розвернулася, пішла в кімнату і знову зачинила за собою двері. За стіною ще довго чулося обурене бубніння Люди, гнівні вигуки Гната і квапливе брязкання ложки об скло. Вони доїдали лечо. З’їли все до останньої краплі, ні грама не залишили.
Наступного ранку Аня прокинулася від різкого гуркоту в передпокої.
Люда злісно пхала свої речі в роздуту дорожню сумку з відірваною ручкою. Гнат похмуро переминався біля порога, засунувши руки в кишені спортивних штанів.
На кухонному столі сиротливо височіла порожня скляна банка з-під лечо, вишкребена до блиску.
— Ноги нашої тут більше не буде! — Люда випалила це на одному диханні, люто смикаючи неслухняну блискавку на сумці. Замок заїдав, від чого тітка злилася ще сильніше.
— Жадібна бобилка. Щоб ми ще хоч раз приїхали! Та ні в жисть! Загнивай тут у своєму барлозі! Ні кошеняти, ні дитяти, тільки порожні макарони.
Тітка явно чекала на вибачення. Чекала, що племінниця кинеться її вмовляти, вибачатися, метушитися і в останній момент усе-таки дістане зі схованки горезвісну заначку, купить м’яса і накриє царський стіл.
Аня мовчки сперлася на одвірок. Склала руки на грудях.
— Щасливої дороги.
Люда злісно пирхнула, підхопила сумку і вивалилася на сходовий майданчик. Гнат поплентався слідом, невдоволено бубнячи про зіпсовану відпустку.
Двері важко зачинилися, відрізаючи потік обурень, і десь у сусідів глухо забубнів телевізор. У квартирі стало тихо.
Аня пройшла на кухню, змахнула невидимі крихти з клейонки і поставила чайник на плиту. На верхній полиці залишалося ще пів пачки вівсянки…
Іноді нахабство родичів не знає меж, і єдиний спосіб захистити себе — це вибудувати жорсткі кордони. Як кажуть, непроханий гість — гірше татарина, особливо якщо він приїхав не з відкритим серцем, а з порожнім шлунком і великими претензіями.
А чи траплялися у вашому житті такі «сюрпризи» від рідні, і як ви з ними справлялися?
