Ірина визирнула у вікно. Так і є, маленький Мишко самотньо сидів на лавці, а на вулиці вже темніло.
– Ну, що в нього за мама? – промовила жінка, сунула ноги в капці і вийшла з квартири.
Швидко спустилсь сходами. Щойно відчинила двері під’їзду, хлопчик схопився з лави і з надією подивився на неї.
– Мишко, пішли до мене! – і простягла руку.
Хлопчик радісно схопив її долоню і пішов поряд із тіткою. Йому так хотілося, щоб саме ця тітка була його мамою.
– Заходь! Іди, мої руки!
Той пішов до ванної кімнати. Тут чисто, завжди є мило та чистий рушник. Він умився і розчесався, щоб сподобатися тітці Ірині.
Коли зайшов на кухню на столі на нього чекала картопля пюре і котлета. Дитина жадібно накинулася на їжу, а жінка дивилася на нього витирала сльози:
«Чому така несправедлива доля? Мені так хочеться сина, а нема ні чоловіка, ні дитини. Хіба я винна, що народилася негарною? Натомість у цієї красуні Лариси син завжди голодний, а вона невідомо, де гуляє».
– Де твоя мати? – запитала, прибираючи зі столу брудну тарілку.
– Учора мама на роботу пішла, – почав розповідати хлопчик. – На вулиці був дощ, і я весь день сидів удома. Прийшла вночі, а сьогодні вранці на роботу знову пішла.
«Вона й у такі дні не працює, – думала Ірина, слухаючи хлопця. – Вчора субота, сьогодні неділя. Яка робота? Хоча у неї…»
– А я вранці хліб доїв і пішов гуляти, – продовжив розповідь хлопчик. – Мені тітка, яка пиріжками торгує, пиріжок дала безкоштовно. Смачний!
Ірина поставила перед ним чай із молоком, дала шоколадний батончик.
«Скільки разів приходили з опіки, обіцяли її батьківські права позбавити. Так і не позбавляють. Віддали б мені Мишка. У мене квартира двокімнатна і заробляю непогано. Та хіба віддадуть? Я подивилася в інтернеті, у них там із документами ціла тяганина. Може попросити у Лариси його на тиждень, адже в мене з завтрашнього дня відпустка».
З батончиком хлопчик розправився миттєво.
– Дивитимешся мультики?
– Так, – зрадів Мишко і додав. – У нас телевізор зовсім перестав показувати.
Усадила його на диван, знайшла мультик на його смак і пішла прибирати на кухні.
***
Коли знову зайшла до кімнати, очі у хлопця злипалися.
– Давай я постіль покладу тобі. Лежатимеш і дивитимешся телевізор. Поки сходи в туалет і роздягайся.
Постелила йому чисте простирадло. Глянувши, на хлопця, що повернувся, схопилася за голову:
– Боже! Який ти брудний! Пішли митись!
Помила, дістала йому чисті трусики та маєчку. Вона купила їх п’ять пар однакових, а також п’ять пар шкарпеток. Змінювала, коли він приходив до неї. Його мати все одно цього не помічала.
Одягнувши все нове, налила йому склянку соку. Той випив. Ліг на диван і незабаром заснув. Ірина, чекала до півночі, раптом прийде його матуся. Потім махнула рукою і лягла спати.
***
Прокинулася вранці. Як добре, коли відпустка, не треба йти на роботу. Майнула думка:
«А Мишку в садок, напевно потрібно? – І відразу її перебила інша. – А матуся його де?»
Підійшла до канапи. Хлопчик все ще спав. Пішла готувати сніданок.
***
Лариса прокинулася від стукоту. Довго лежала із заплющеними очима, згадуючи, де вона. Потім відкрила їх:
«Так, я вдома? Хто там стукає?
Поплилася до дверей, не питаючи, відчинила. Біля дверей стояли її добре знайомі: дільничний та жінка-інспектор із відділу опіки.
– Здрастуйте, Ларисо! – сказав поліцейський. – Знову після гулянки?
– Ну…, – відповіла вона.
– Знову під ранок прийшла?
– Ну…, – боліла голова і не хотілося ні про що думати і ні про що згадувати.
– Запрошуй у квартиру! Поговорити треба.
– Заходьте! – господиня повернулася і поплелася в кімнату.
– Ларисо, а де твій син? – спитала інспектор.
Мати, покрутила головою, припускаючи, де він може бути в її однокімнатній квартирі.
– Мишко, ти де? – крикнула тихо.
Вийшла на балкон. Оглянула вулицю. Пішла на кухню. Налила у брудну склянку холодної води, залпом випила і повернулася до кімнати.
– То де твій син? – запитав цього разу дільничний.
– Не знаю, – похитала головою матуся.
– Коли ти його востаннє бачила?
Довго згадувала, нарешті, швидше запитала, ніж згадала:
– Може, він у Ірини, у сусідки?
– Зараз дізнаюся, – і дільничний вийшов із квартири.
***
Коли пролунав делікатний стукіт у двері, Ірина з Мишком пили чай. Хазяйка одразу кинулася до дверей, відчинила двері.
– Доброго дня, Ірино Сергіївно! – сказав дільничний. – Мишко у вас?
– Так. Чай на кухні п’є. Проходьте!
Він пройшов, усміхнувся хлопчику, але той приходу цьому дядькові у формі не зрадів, розуміючи, що його зараз заберуть звідси, а так не хотілося йти від тітки Ірини.
– Що, Мишко, ходімо до мами? – запитав дільничний.
– Не хочу, – насупився хлопчик.
– Ірино Сергіївно, ви коли його до себе взяли?
– Вчора ввечері. Вже темніло, а він сам сидів на лавці.
– Зрозуміло.
– Ну що, Мишко, пішли! – дільничний поклав руку на плече хлопчика.
***
– Ось він, мій син! – радісно вигукнула Лариса, побачивши тих, що увійшли. – Куди він подінеться?
– Ларисо Кирилівно, – суворо промовила інспектор опіки. – Ми розпочинаємо процес позбавлення вас батьківських прав.
Мамку, схоже, це особливо не здивувало, але вона все ж таки запитала:
– І посібник на нього мені вже не платитимуть?
– Не будуть. Але цей процес довгий, у вас буде час одуматися. А поки принесіть свій паспорт і свідоцтво про народження дитини.
Лариса пішла шукати потрібні документи. А інспектор нахилилася до хлопчика і тихенько спитала:
– Мишко, ти хочеш жити з мамою?
Хлопчик злякано глянув у бік кімнати і похитав головою.
– А з ким хочеш жити?
– Із тіткою Іриною. Вона хороша, ніколи не ображає і в неї завжди є що їсти.
– Зрозуміло. Але поки що тобі доведеться пожити з мамою.
***
Мишка забрали, настрій у Ірини погіршився. Тут ще начальник із роботи зателефонував і попросив із завтрашнього дня вийти на роботу, обіцяючи виписати премію та перенести відпустку на будь-яку пору року за бажанням.
Так часто бувало, що начальник знав, що вона жінка безвідмовна, завжди виписував їй гарну премію. Вона завжди погоджувалася, все ж таки краще, ніж сидіти вдома.
Пролунав стукіт у двері. Знов той поліцейський і якась жінка. Відчинила.
– Доброго дня! – кивнула головою увійшла. – Я – Марія Леонідівна Кагал – інспектор органу опіки. Хотіла поговорити з вами щодо ваших сусідів.
– Доброго дня! Заходьте! Проходьте на кухню. Зараз поставлю чай.
Ті пройшли. Інспектор, сівши за стіл, одразу розпочала розмову:
– Ірино Сергіївно, ми розпочинаємо процес позбавлення вашої сусідки Лариси батьківських прав. Процес цей довгий. До того ж, після позбавлення її прав сина віддадуть до дитячого будинку і протягом шести місяців його ніхто не зможе всиновити, – Марія Леонідівна посміхнулася. – Мишко добре до вас ставиться. Чи не погодились би ви стати його тимчасовим опікуном, строком на вісім місяців? Вам платитимуть дитячу допомогу на нього.
***
Півроку прожив Мишко у тітки Ірини. Його рідна мати поставилася до цього, на диво спокійно. Іноді заходила, щоб зайняти 100 гривень, не збираючись повертати. Хлопчик спочатку здригався, боячись, що вона забере його назад, потім зрозумів, що тітка Ірина його не віддасть і заспокоївся.
Ірина щаслива. Ось тільки лишилося два місяці, коли закінчиться її тимчасова опіка. Далі, як їй сказали, вона може оформити постійну опіку чи усиновити дитину. Звісно, хотілося б усиновити, але вона самотня, а дітей зазвичай віддають у повні сім’ї, хоча подруга казала, що наче в законі щось змінилося.
Вона вже налаштувалась на опіку, але сталося те, що змусило її задуматися про свою власну родину.
***
Перед восьмим березнем у садку був ранок, і Мишко запросив її. Ірина розуміла, що вона там буде трохи зайва, але, звичайно ж, прийшла.
У старшому гурті діти вже великі, приготували мамам цікавий концерт. Наприкінці вихователька загадково промовила:
– А тепер…
І всі діти кинулися до своїх мам із подарунками в руках. Підбіг і Мишко, простяг свій подарунок:
– Це тобі, мамо!
Слово «мама» вдарило по самому серцю, з очей сльози. Ірина обійняла його:
– Дякую, синочку!
***
Цілий вечір сльози не сходили з її очей, не могла заснути вночі. Думки були лише про одне, про усиновлення, але хіба суд віддасть дитині їй, самотній. І тут втрутилася доля.
Вранці восьмого березня в неї потекла батарея. Перекрила. Але на вулиці мороз. Викликати слюсаря восьмого березня дуже проблематично, але в їхньому будинку в однокімнатній квартирі мешкав один сантехнік, до якого всі зверталися в подібних випадках.
Той справді був самотній непоказний чоловік невизначеного віку. До того ж, сидів за щось. Звали його всі просто Васильович. Ось йому Ірина й зателефонувала. Він прийшов за півгодини:
– Доброго дня, Ірино! Показуй, що в тебе!
– Доброго дня, Миколо Васильовичу! Проходьте! – провела до кімнати. – Ось батарея. Я перекрила…
– Розберуся! – поставив поруч сумку з інструментом, дістав ключі.
Підійшов Мишко і почав з цікавістю дивитись, як дядько працює.
– Тебе, як звати? – несподівано спитав чоловік.
– Мишко.
– А мене, дядько Микола. На, потримай! – дав йому ключ.
Хлопчик схопив його, задоволений тим, що дорослий дядько звернув на нього увагу.
– Давай! – відповів той через деякий час і відразу додав. – Тепер он той блискучий із сумки дістань.
Мишко відразу дістав інший ключ і подав. Ірина посміхаючись дивилася на них, і раптом їй на думку прийшла зовсім авантюрна думка. Спочатку вона здавалася неправдоподібною, але це стосувалося і Михайла.
– Все готово!
Вона дала йому гроші.
– Не треба, – несподівано відповів той. – Твій хлопчик мені допомагав.
І вона наважилася.
– Миколо Васильовичу, у мене до вас прохання… воно… загалом…
– Що, Ірино? – він якось по-доброму подивився на жінку.
– Хочу всиновити Мишка, але суд мені не дозволити, я самотня, а там лише у повні сім’ї віддають.
– Я до чого тут?
– Миколо Васильовичу, візьміть мене за дружину! Не по-справжньому, мені дозволять Мишка усиновити, і ми розлучимося. Я вам гроші заплачу.
– Ти що того? – він покрутив пальцем біля скроні і вийшов із квартири.
***
У неділю Ірина зібралася з Мишком до парку. Вони вже одяглися, коли пролунав стукіт у двері. Вона здивовано знизавши плечима, відчинила двері.
Увійшов Микола Васильович, пострижений і поголений, у нових джинсах та сорочці.
– Доброго дня, Ірино! Привіт, Мишко!
– Доброго дня!
– Цей во …, – відчувалося, що чоловік дуже хвилюється. – Хотів запросити вас погуляти.
– А ми в парк зібралися, – розгубилася Ірина.
Але тут розмову в свої руки взяв Мишко:
– Мамо, а давай дядька Миколу з собою візьмемо?
***
Через два місяці Микола та Ірина одружилися, по-справжньому. Усиновили Мишка та змінили свої квартири на велику трикімнатну.
***
Минув рік. Сьогодні Мишко пішов у перший клас. Як все там цікаво, не те що в дитячому садочку. Щоправда, по-справжньому сьогодні не вчилися. Вчителька познайомилася з ними і відпустила.
На подвір’ї школи першокласників чекали батьки. На нього теж чекали. Він побачив червоний дитячий візок і кинувся до них. Адже тепер він має і тата, і маму, і маленьку сестричку, яка народилася зовсім недавно.
