Червоним було все – затьмарене небо, відблиски на шибках, навіть шкіра здавалася червоною, і Іра пригадала, як у дитинстві вони грали з братами в індіанців і мастили ноги та руки червоною гуашшю.
Вона не знала, навіщо сюди приїхала. Дурно все це було.
Треба прямо зараз розвернутися і поїхати. Але вона стояла біля величезного торговельного центру серед метушливої молоді й чекала.
— Я чекатиму вас тут щодня о восьмій вечора! — крикнув він тоді.
Прямо як у кіно. Зрозуміло, що Іра нікуди не поїхала наступного дня, хоча весь час думала про того чоловіка. Не тому, що він їй сподобався — шкода було парфуми, які через нього розбилися.
Заміжня Іра була вже двадцять три роки.
І п’ятнадцять із них чоловік кохав іншу. Іра про це знала: його Марина зателефонувала їй одного разу і в усьому зізналася. Плакала і просила відпустити Бориса.
— Та я його, власне, не тримаю, — сказала тоді Іра.
І це була правда. Борю вона не тримала. Але чому він не йде — знала. Через дочку Лізу.
Коли Лізі було шість, чоловік узяв її з собою на риболовлю. Він завжди хотів сина і не приховував цього. Але малятко Ірі далося важко, лікарі рятували і її, і доньку. Врятували.
Але мати діточок ще після цього Іра більше не могла. Боря, треба віддати йому належне, прийняв цей удар долі гідно.
— Будемо онуків чекати, — сказав він.
Ну і дочку виховував відповідно, як хлопчиська. На риболовлю її возив, по гриби, в гараж… Того разу Ліза зірвалася з обриву. Місце дике — поки він витягнув її, поки до лікарні довіз…
Дівчинка залишилася прикутою до візка на все життя. І, звичайно, Боря собі цього не міг пробачити. І покинути сім’ю не міг.
А з Мариною своєю закрутив, поки Іра по лікарнях з донькою лежала. За таке б на розлучення подати, але знову ж таки дочка. Так і жили.
Іра з чоловіком тоді поговорила, сказала, що не тримає. А він сказав, що не кине їх ніколи. Клявся, що зав’язав з Мариною, але Іра знала, що не зав’язав. Мабуть, і правда кохав.
А Іра нікого не любила, крім дочки. Пішла в роботу та захоплення: фіалки вирощувала, на виставки ходила, парфуми колекціонувала.
Того дня вона зустрічалася в торговельному центрі з довгокосим юнаком, який продавав за безцінь рідкісний екземпляр парфумів.
Чи то не знав, скільки це насправді коштує, чи то поцупив у когось. Іра не втрималася і вирішила нанести парфум просто там, у залі.
Поки намагалася відкрити кришку, на неї налетів чоловік. Флакон, звичайно, вислизнув з рук і розбився.
— Вибачте, який я незграбний! Давайте я вам куплю ці парфуми!
Поруч якраз був парфумерний магазин. Звідки йому знати, що ці парфуми вже багато років не продаються! Іра розсердилася, засмутилася, ще й витріщалися всі на них…
І вона поспішила на парковку до машини. А він біг слідом і все просив вибачення.
— Та постійте, куди ви так поспішаєте? Ну не вкушу ж я вас!
Сльози котилися в Іри по щоках, вона не могла зупинитися і поговорити.
— Я чекатиму вас тут щодня о восьмій вечора! — крикнув він тоді.
Іра поїхала. І кілька днів думала про парфуми і про чоловіка. Звичайно, не буде він її там чекати. Може, наступного дня й приїхав, і то навряд чи.
Але на третій день цікавість взяла гору, й Іра поїхала. Всередину заходити не стала — стояла біля виходу, спостерігаючи за тим, як західне сонце заливало вулиці.
— А я знав, що ви прийдете.
Іра здригнулася. Чоловік посміхався. Минулого разу вона не розгледіла його, і він їй здавався молодшим. Але ні — сивина, зморшки на обличчі видавали вік, хоча виглядав він моложаво: стрункий, у спортивній кофті й дорогих джинсах.
— Ось, — він простягнув їй пакет.
Іра заглянула. Там лежали ті самі парфуми.
— Де ви їх знайшли? — здивувалася вона.
— Довелося попітніти, — зізнався він. — Ігор. А вас як звати?
— Ірина.
— Дуже приємно, Ірина. Кава?
Не потрібно було брати парфуми й на каву не потрібно було погоджуватися. Тим більше не потрібно було давати свій номер. Але на Іру щось найшло. Запаморочення якесь.
Увечері Ігор написав: «Не знаю чому, але я весь час думаю про тебе».
Іра почервоніла. І сама здивувалася цьому.
Не потрібно було відповідати. Але вона відповіла: «На “ти” начебто не переходили».
«Так давай перейдемо».
«Ловелас», — подумала про себе Іра і нічого не відповіла.
Але він не залишав її в спокої.
«Ти заміжня чи спеціально носиш обручку, щоб не чіплялися?».
Цього разу Іра розсміялася.
«Та хто до мене чіплятиметься!» — відповіла вона.
«Ти дуже красива».
Ці слова Іра повторювала про себе кілька днів і ніяк не могла їх до себе приміряти. Навіть подрузі Люсі про все розказала.
— Звичайно, красива, що за нісенітниця? — обурилася вона. — Ні, ти як що придумаєш! Зовсім зі своїм колишнім поїхала дахом. Тобі корисно буде романчик на стороні завести — дій!
Іра не збиралася заводити ніякий романчик. Вона мляво листувалася з Ігорем і розглядала себе в дзеркало.
— Мамо, ти чого біля дзеркала крутишся? — здивувалася Ліза.
Іра зніяковіла.
— Та так… Я сильно стара, так?
— Ну яка ти стара? Господи, і що в голові у вашого покоління!
— Гаразд. Дякую.
— Та нема за що. А тато де?
— Не знаю. На роботі, напевно.
Іра знала, де зараз чоловік. Але не скажеш же про це дочці. Хоча, може, вона б і зрозуміла. Може, час закінчувати це лицемірство.
Ліза була серйозною, впертою і дуже іронічною дівчиною. Візок не заважав їй вступити на програмування і вчитися нарівні з усіма. Більше того — одногрупники в чергу ставали, щоб їй допомогти.
Це не дивно — ось хто був справді красивою. В Іри щоразу стискалося серце, коли вона думала про те, яке життя могло бути у дочки. І в очах Бориса вона це читала.
Мабуть, на Іру знову найшло затемнення, бо вона погодилася зустрітися з Ігорем ще раз. І після цього листування потекло вже в якомусь іншому руслі.
Вона не збиралася заводити романчик на стороні. Але завела. Іра вже й забула, як це прекрасно — бути закоханою.
— Ти повинна піти від нього! — говорив Ігор.
— Я нікому нічого не винна.
— Ти винна собі. Повинна дати собі шанс на щастя.
— У нас дочка, ти знаєш.
— Вона доросла, зрозуміє. Досить няньчитися з нею, пора вже відпустити пташку з клітки!
Вони сварилися, мирилися, сперечалися і переконували одне одного.
Іра була нещасна. Іра була щаслива.
Зміни в Ірі помічали всі: на роботі, на танцях, дочка ставила питання, а подруга вже й не ставила.
Один Боря нічого не помічав.
— Мені запропонували роботу в Києві, — зізнався Ігор через пів року.
— І що? — напружилася Іра.
— Я хочу поїхати. Поїхали зі мною?
— Ти знаєш — я не можу.
— Можеш. Просто не хочеш.
Іра хотіла. Але як вона залишить дочку? Тим більше та останнім часом була незвично замкнутою: не розповідала нічого, пропадала вечорами. Ні, як Іра поїде за таких обставин?
— Лізо, з тобою все гаразд? — запитала вона вкотре.
Дочка напружилася, але цього разу не відмахнулася, а раптом сказала:
— Мамо, обіцяй, що не сваритимешся.
Найстрашніші думки полізли Ірі в голову. Дочка це зрозуміла і поспішила повідомити:
— Матусю, я заміж виходжу. Ми вже й заяву подали.
— Заміж? — вразилася Іра. — Яке заміж?
— Я так і знала! — в очах Лізи заблищали сльози. — Я доросла, мамо! І така ж, як і всі інші люди. Якби я ходила, ти б такого не сказала. Ти б зраділа.
— Я рада, але…
— От саме, що “але”!
Ліза вдарилася в сльози. Іра кинулася її втішати. Вимагала представити нареченого. І на вихідних відбулося знайомство.
Звичайний хлопець. Хороший. Милий. Прямо як Боря (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) в молодості. Іра майже змирилася із заміжжям Лізи (чи не тому, що сподівалася таким чином отримати свободу?), а от Боря сильно переживав.
— Ну як вона без нас, Іринко?
Так і хотілося сказати: наче ти був у нас усі ці роки…
З Ігорем вона не поїхала. Не змогла. Тут і весілля на носі — ну як вона може? Вирішила, що поїде він, і все закінчиться.
Не закінчилося.
На відстані обом стало ясно, що все по-справжньому. Ігор продовжував кликати її до себе, Іра почала розглядати таку можливість: Ліза вийшла заміж і переїхала до свого хлопця.
Перший час Іра намагалася приїжджати допомагати, але Ліза заборонила їй це робити.
— У нас своя сім’я, мамо!
Ось тоді Іра й вирішила: а навіщо їм цей шлюб? Потрібно поговорити з Борею і все вирішити. Зателефонувала йому в обід і попросила:
— Можеш сьогодні приїхати додому раніше?
— Що сталося?
— Нічого, потрібно поговорити.
— Іро, ну я не можу раніше.
— Може, тоді в обід у кафе зустрінемося?
— Ну, давай…
Вони давно вже не ходили в кафе, та й взагалі майже не спілкувалися. Іра нервувала. Знала, що чоловік буде тільки за. Але все одно чомусь переживала.
Боря спізнювався. Вона зателефонувала йому — не бере слухавку. Розсердилася. Навіть цю дрібницю не може зробити нормально! Їй що, повідомити його про розлучення повідомленням?
Минуло пів години. Бориса не було. Іра вже зібралася йти. Але тут він зателефонував.
— Ну, і де ти?
— Доброго дня. Ви записані у постраждалого як дружина…
— Що?
— Ваш чоловік потрапив в аварію…
В очах у Іри потемніло. Вона встала, зачепилася за ніжку столу і мало не впала. Офіціантка прийшла до неї на допомогу.
— Я їду, — прошелестіла Іра.
Напевно, це був злий рок: травма у Борі була точнісінько така, як у дочки.
— Ходити він ніколи не зможе, — сказали лікарі.
Боря був похмуріший за хмару. Не розмовляв ні з Ірою, ні з Лізою. Лише раз кинув:
— Це все ти винна! Приспічило тобі поговорити…
Ігор вважав, що Іра повинна залишити чоловіка на поруки Марині і поїхати. І Іра була майже згодна з ним: вона жодного разу не звинуватила чоловіка в травмі дочки, а він все звалював на неї, ніби це вона неуважна на дорозі. І Марині зателефонувала сама. Та вислухала Іру і сказала:
— Вибач, але мені він такий не потрібен.
І повісила слухавку.
Тепер було ясно, чому Боря такий похмурий. Іра довго сиділа з телефоном у руці, дивилася, як догоряє день за вікном.
Все було червоним: небо, хмари, відблиски на склі. Вона знала, як має вчинити. Але цей червоний був немов знак згори. Іра дістала валізу і почала збирати речі…
Ця історія залишає після себе багато запитань, чи не так?
Як ви думаєте, чи було рішення Іри втекти від проблем виправданим після стількох років жертовності?
Чи, можливо, вона мала залишитися і довести, що справжня любов — це не лише про романтику, а й про відповідальність? А як би ви вчинили на місці Іри? Чекаємо на ваші думки в коментарях!
