Оля давно помітила одну підступну річ: найважчі дні тижня для неї починалися не в понеділок, а в суботу. Саме тоді, коли, здавалося б, можна було нарешті видихнути, тіло саме собою напружувалося.
Бо попереду чекав не відпочинок, а суцільне випробування. Холодильник дивився порожніми полицями. По квартирі розкидані іграшки, одяг, посуд, ліки, корм для кота — не бруд у прямому сенсі, а якийсь хаос, від якого очі розбігалися.
І все це треба було перетворити на порядок за один-єдиний день.
Оля жила в невеликому містечку під Києвом, а на роботу щоранку їхала до столиці. Півтори години в один бік — і то ще вважалося нормальним. Увечері часто застрягала в заторах і поверталася не раніше восьмої.
Ранкові збори перетворювалися на справжню гонитву: зібратися самій, відвести доньку в садок і встигнути до пів на восьму на зупинку, щоб вхопитися за потрібний автобус.
Чоловік працював недалеко від дому — шість днів на тиждень, зате з десятої до п’ятої. До її виходу він незмінно спав солодким сном. Окрім сну й роботи в нього було лише дві обов’язкові справи: винести сміття й забрати дитину з садка.
Чому він не допомагав хоча б з прибиранням?
«А раптом щось станеться, а я вже втомлений!» — саме так, з легкою усмішкою, відповідав Денис.
Після таких слів Олі іноді хотілося тріснути його качалкою, але вона чомусь стримувалася.
Єдине маленьке полегшення в суботу — можна було поспати трохи довше. Потім починався сніданок. Денис, задоволений тим, що його обслужили, невинно питав:
— Сонечко, а ти мені на обід у контейнер нічого не покладеш?
Він щиро вважав, що для неї це суцільне задоволення. Стиснувши зуби, Оля діставала з полиці пластиковий контейнер.
Якщо з готовою їжею було зовсім туго — клала туди бутерброди. Зазвичай додавала ще йогурт і яблуко — як десерт.
Прибирання вона завжди починала з одного й того ж місця — з підвіконь у вітальні. Протирала листя кімнатних рослин. Пилу в квартирі було неймовірно багато, звідки він брався — залишалося загадкою.
Усі підвіконня були заставлені квітами. Колись, ще до появи доньки, Оля захоплювалася кімнатними рослинами. Після того, як з’явилася дитинка, до квітів уже не доходило рук.
Догляд за ними перетворився на втомливу й дратівливу повинність, бо забирав купу дорогоцінного часу. Щотижня треба було протирати від пилу й поливати.
Після квітів і швидко звареного простого супу домашні справи на якийсь час відкладалися — попереду чекала нова перевірка: прогулянка з дитиною.
Донька починала нити, що на вулицю не піде. Оля силоміць засовувала її в одяг і виводила ревуче дитя з дому. Після півтори-двох годин гуляння заманювала дочку в магазин під приводом купити льодяник.
А виходили звідти вже з двома важкими пакетами продуктів. Біля під’їзду дитина нарешті усвідомлювала, що прогулянка закінчилася.
З прицмокуванням виймала з рота чупа-чупс і починала верещати, що додому не піде, а лише на той самий майданчик, який Олі вже до гіркоти набрид.
Пообідавши, Оля знову бралася за прибирання. Три-чотири години поспіль розкладала речі по місцях, витирала пил скрізь, чистила сантехніку, підмітала й пилососила.
А ще треба було приготувати щось на вечерю й запустити прання. Субота й справді була для неї справжнім пеклом.
Коли чоловік повертався з роботи, він з насолодою накидав на домашню їжу. Його чекали не нагетси, не пельмені, не піца й інша нісенітниця, а справжня їжа зі свіжих продуктів.
Наївшись, сідав на диван допивати чай, милувався чистотою й затишком і зазвичай казав:
— Ну що, сонечко, ти сьогодні добре відпочила?
— По-твоєму, це відпочинок?! — огризалася Оля. Вона люто натягувала на ляльку Барбі чергову сукенку.
Донька вже встигла знову обкласти її з усіх боків іграшками, щойно витягнутими після прибирання.
— Ну нічого, завтра відпочинемо, я вже все придумав! Поїдемо в торговий центр, погодуємо качок біля озера або, може, краще поїдемо в ту садибу, пам’ятаєш, ми з тобою дивилися… на сході Києва.
«Господи, я хочу просто лежати. Цілий день лежати, щоб мене ніхто не чіпав», — думала Оля, прикриваючи очі, намагаючись приховати роздратування.
Цього разу, влаштувавшись на дивані з чаєм, чоловік не став пропонувати кудись їхати.
Помішуючи цукор з винуватим виглядом, він повідомив щось куди «радісніше»:
— Я зовсім забув тобі сказати… До нас завтра гості приїдуть на два дні.
— Що? Хто?!
— Наталя й Євген, з Житомира. Ти там це… стіл накрий, щоб не осоромитися. Вони вже до дванадцятої під’їдуть.
Сім років тому Наталя й Євген були їхніми сусідами — жили в одному під’їзді в Житомирі. Денис ще зі студентських років дружив з Євгеном. Часто разом вибиралися на пікніки, у поїздки, ходили один до одного в гості…
Хороші люди. Усі вони були старші за Олю на вісім років.
— Господи! Та ти знущаєшся! Треба було попереджати заздалегідь! — спалахнула Оля. Їй зовсім не всміхалося стояти біля плити з самого ранку.
— Ну якщо ти не рада їх бачити, я можу сказати, щоб знімали номер, зустрінемося з ними в кафе! — перейшов у оборону Денис.
Оля вся надулася: закинула ногу на ногу, схрестила руки на грудях — не підходь!
— Хай приїжджають, звісно! Але ти мені допоможеш з готуванням!
— Ееее… ні… — відмовився жестами Денис. — Я сходу за продуктами, а далі ти сама. І краще склади список прямо зараз, піду, поки магазини відкриті, зранку мені буде це зробити важче.
Важко зітхнувши, Оля побрела на кухню, щоб поставити варитися овочі для салатів. Здавалося б, вона й навела лад вдень, але кухня здалася їй жахливо брудною — і все тому, що Оля подивилася на неї іншими очима, очима гості.
Нижні темні шафки були в розводах і борошні, на верхніх, світлих і глянцевих, виднілися бризки жиру. На перший погляд непомітно, але якщо придивитися… Усе це треба було, звісно, відмити, щоб Наталя не назвала її неохайною.
Узялася Оля за каструлю — і з нею біда: всередині щось накипіле, темне, ззовні наліт від усього підряд. Перерила всі каструлі й не знайшла жодної гідної. Ложки-вилки теж не відзначалися сліпучою чистотою.
— Денис, іди сюди, чорт забирай!
— Що таке? Я ж сказав, що готувати не буду, — пробурчав чоловік.
— А тебе ніхто й не просить! Давай відмивай кухню й дещо з посуду, я не хочу перед гостями осоромитися.
— Зрозумів, зараз зробимо. Це я можу.
Зранку й до самого приходу гостей Оля провела біля плити, а Денис займав дитину й проявив добру волю прибрати в домі те, що вже встигли знову розкидати. Гості зателефонували й попросили Дениса їх зустріти…
Повернувся він із важкою сумкою, а за ним Євген і Наталя теж були не з порожніми руками.
— Що це у вас? Навіщо стільки речей? — здивувалася Оля.
— Тут не лише речі, — відповіла Наталя, розціловуючись із нею, — ми зі всім своїм, щоб вас не напружувати.
Я наготувала й навіть нарізала, щоб максимально полегшити тобі ці дні.
— Ну ти даєш! Невже думала, що я вас не нагодую? Боже мій, ви навіть воду привезли, я в шоці! — сплеснула руками Оля, побачивши, як Євген поставив на підлогу п’ятилітрову пляшку.
— Так ми ж усе одно на машині! На ось, діставай усе з цього пакета. А тут у нас хто? Треба ж, яка красуня! — помітила Наталя дівчинку. — А я й для тебе подарунок привезла, тримай!
Дівчинка зніяковіло прийняла подарунок і просяяла.
— Мамо, дивись!
«Мама» ж розпаковувала пакети, не перестаючи дивуватися. Окрім купи наповнених контейнерів там був і…
— Наталю, ну ви взагалі! Навіть хліб привезли! Оце ви думку про мене маєте!
— Ти не ображайся! — Наталя бухнула на стілець чергову сумку. — З нами рік тому така історія сталася дивовижна, що відтоді ми в гості ходимо в повній готовності, х усім своїм! Сядемо, і я тобі розповім!
Посиділи вони дуже добре. Старим друзям було про що поговорити. Господині без утоми розхвалювали страви одна одної й питали рецепти.
Щодо кулінарії Олю завжди хвалили, але те, що приготоване чужими руками, їй завжди здавалося смачнішим. Мабуть, надто багато особистих зусиль і втоми було вкладено в те, що готувала вона сама.
— Ну розкажи, що там за історія, після якої ти навіть хліб і воду береш із собою в гості?
Наталя переглянулася з чоловіком, і обоє тихенько засміялися.
— Рік тому ми вже їздили в одне місто до наших знайомих. Вони там давно, уже двоє дітей у них там з’явилося. Це моя однокласниця. Отже, приїжджаємо ми пізнього вечора.
Виїхали після роботи з розрахунком, що наступного вечора вже додому. Звісно, ми голодні й розраховували, що нас нагодують.
А в них удома, ти не повіриш, їжі немає ЗОВСІМ. Отак пусто, що навіть пачки макаронів ніде не валяється. Година пізня, діти носяться й ніхто не думає вкладати їх спати.
Ми пробазікали пів години, годину… У мене в животі бурчить від голоду, просто сильно їсти хотілося, та й Євген теж. Я все чекала, що ось зараз буде сюрприз і господиня здогадується нас пригостити хоча б шматком хліба. Де там!
Натомість вони запропонували нам прогулятися районом о пів на одинадцяту вечора.
Ну вийшли ми. Подруга щебече, чоловік її жарти травить, а діти навколо нас кола намотують. А я йду й думаю, що ще трохи — і зомлію від голоду. Я дуже погано себе почуваю, якщо сильно голодна.
По дорозі трапився нам якийсь магазинчик, що ще був відкритий. Запитала в подруги, чи не хоче вона чогось купити, натякаючи на дітей. Ні, не хоче. Заскочила я туди сама й купила собі булочку з соком.
Євген відмовився, засоромився. Іду я, значить, уся така щаслива, відкушую булочку — і тут натикаюся поглядом на дітей подруги.
Вони проскакали поперед мене й, задкуючи, дивилися на мою булочку такими очима, ніби не їли цілий день! Дивилися на неї буквально як зачаровані! Я ледве проковтнула відкушений перший шматок і запитала:
— Хочете?
— Так, так!
Ну я їм і розділила ту булочку навпіл, шкода їх стало, а подруга з чоловіком перевели все в жарт. По дорозі додому ми зайшли в цілодобовий супермаркет, і там моя подружка купила своїм дітям їжі — заморожену картоплю фрі, яку вдома розігріла в мікрохвильовці.
Більше вона майже нічого не купила. Свій чек ми оплачували самі, а їли, звісно, усі разом.
Я курку сиру купила, пам’ятаю, але приготувати її не вийшло — у них електрична плита була згоріла. Так і залишилася та курка в морозилці в подруги.
— От відтоді, — продовжив за дружину Євген, — ми й вирішили, що в гості будемо ходити в повній бойовій готовності.
— А мені образливо, знаєте, що ви так могли про мене подумати! — обурилася Оля. — Ми стільки років дружимо, хіба я коли-небудь зустрічала вас із порожнім столом?
— Так скільки років минуло! Ти не ображайся, Олю! — виправдовувалася Наталя. — Ми ж не могли знати, як змінилися за ці роки твої принципи!
— Я вважаю, що ви все-таки неправі, — не поступалася Оля.
— У вас був одиничний випадок, просто подруга твоя така… дивна. Ми багато разів бували в гостях, приходили лише з напоями за домовленістю, і нас нормально пригощали.
І зауваж, переважно гостювали ближче до дому, у київських друзів, а який у столиці ритм життя!
Найчастіше готувати людям ніколи, і простіше замовити додому щось із ресторану — ту ж піцу чи суші хоча б, але мені байдуже, якщо чесно. Ніколи нас не зустрічали, не накриваючи стіл.
— Це правда, — підтвердив Денис.
— Тож це твоя подруга, Наталю, з примхами, не треба всіх гребти під одну гребінку.
— Ну… може бути. Але ти не ображайся! Просто мені так тепер спокійніше, коли все своє.
Цю історію надіслала нам читачка з Київщини. Редакція лише обережно підчистила деякі деталі, щоб вона звучала ще тепліше й ближче. Іноді навіть найближчі друзі приїжджають із повним багажем — і з історіями, після яких хочеться ще довго мовчати й думати.
А ви коли востаннє ловили себе на думці, що «просто так спокійніше»?
