Цього літнього ранку Дружок чекав. Він звик чекати. Літня зелень змінювалася осінньою охрою, потім зима перефарбовувала все в білий, але ненадовго – згодом вперта зелень знову перемагала. Все по колу…
Іноді Дружкові здавалося, що він ніколи не дочекається його.
Людини, яка давним-давно вийшла за хвіртку й обіцяла скоро повернутися:
«Не сумуй, Дружок. Я ненадовго. Ось грошей зароблю і приїду. А ти поки бабцю Марію слухайся і чекай!»
І Дружок чекав. Навіть коли бабця Марія, вчергове наповнюючи його миску, заплакала:
«Зник твій Максимко. А ти, бідолаха, все сподіваєшся…»
Пес їй не повірив: не така людина господар, щоб просто так зникнути. Він обіцяв повернутися, значить, повернеться.
І ось, сьогодні…
Хвіртка скрипнула, і худий бородатий чоловік зупинився на доріжці, що веде до будинку. Дружок повів сивим носом, боячись повірити.
Але ніс не брехав – це він! Господар! Прийшов!
Пес рвонув назустріч, натягнувся прив’язь, дзвякнула й покотилася по траві залізна миска, розплескуючи воду. Пес цього навіть не помітив: душа рвалася, серце співало, хвіст виписував кренделі.
Максим подивився на великого вівчариcтого пса спершу з побоюванням, а потім упізнав:
— Дружок? Друже! Та ти ж мій хороший.
Він ступив назустріч псу, опустився перед ним навпочіпки, обійняв, притиснув велику собачу голову до грудей, і обоє завмерли. Ніби боялися, що все це морок, і варто поворухнутися – він зникне.
— Дружок, ти з ким це там цілуєшся? — голос бабці Марії зруйнував магію. — Ти його знаєш, чи що?
Максим піднявся на повний зріст, глянув на бабцю Марію. Та вивчала його, грізно підперши боки: спортивний костюм, борода і, нарешті, очі. Сірі з зеленими крапками. Знайомі…
— Та бути не може! — вона притиснула руку до грудей. — Максимко! Та де ж носило тебе? Ми ж тебе, вважай, поховали!
— Розповім. Все розповім. Мені б трохи прийти до тями, — посміхнувся в бороду Максим.
— Ох, та звичайно, милий ти мій! Давай до мене. Можеш і Дружка прихопити. А то він тебе не відпустить. Чекав! Навіть тоді чекав, коли всі вірити перестали. Давайте заходьте, а я чайник поставлю, — Бабця Марія швиденько почовгала до будинку.
Максим відв’язав Дружка, і вони пішли за нею. Вже пізніше, посьорбуючи чай з великої кружки, Максим розповів свою історію…
***
Отямився він у лікарні. Що сталося, як він сюди потрапив?
Пам’ять ніби корова язиком злизала. Тут лікар у палату увійшов:
— Оо очухався? — питає.
Максим головою кивнув і тут же пошкодував про це. Біль такий, ніби шуруп у мозок вкручують.
— Ви головою акуратніше, — каже доктор. — Здорово їй дісталося. Як звуть вас, пам’ятаєте?
Максим у спогадах порився… Пусто там.
— Не пам’ятаю…
Лікар тільки головою похитав:
— Справи… Привіз вас чоловік. Каже, в кущах знайшов. Ні сумки, ні документів при собі. Тільки хіба що ось…
І простягнув він Максиму фотографію. А на ній пес. Максим фотографію перед очима покрутив, напис на звороті виявив: «Максимів Дружок!» Почерк акуратний, кругленький.
— Якщо вірити напису, ви – Максим, — каже доктор. — Ну навряд чи ви б стали фотографію чужого собаки біля серця носити.
Максим ще раз напружив пам’ять: ніби й правда Максим. Ім’я знайоме, на язик лягає вправно.
— Максим, — погодився він.
— Ну от і добре, — лікар потер руки. — Початок покладено, дивись, з часом і решту згадаєте…
Тільки от помилився лікар зі своїми прогнозами. Як Максим не намагався, а крім імені нічого більше не згадувалося.
Сто разів дивився він на фотографію, до себе прислухався: ніби щось ворушилося в душі. Пес знайомим здавався, тепло якесь у серці з’являлося…
А потім обривалося все.
І хоч ти трісни, нічого не вивудити з цієї чорної діри, яка колись була пам’яттю!
Добре, не покинули його такого. Допомогли добрі люди. І в соціальний гуртожиток влаштували, і роботу запропонували. Не Бог знає яку, але з голоду не помреш.
Став Максимко вантажником на складі. Добре, молодий, сильний. Потім і кімнатку винайняв недорогу.
Зажив, як багато хто живе: робота-дім, дім-робота. Знайомі нові з’явилися. Начебто все непогано.
Тільки от одне не давало спокою. Звідки ж він взявся в цьому великому місті? Ким був до лікарні? Кого залишив у минулому? Терзали його ці думки, мучили.
Особливо ночами, коли він лежав без сну, вивчав квіточки на шпалерах і катував свою пам’ять: «Ну, давай! Хоч щось підкинь мені!»
Але пам’ять мовчала…
І тільки через півтора року розщедрилася. Почали Максиму снитися сни. Точніше, один сон.
Повторювався він раз за разом: дорога, знак, на знаку назва населеного пункту «с. Верхівка», а під знаком сидить пес. Той самий, з фотографії – Максимів Друг.
Спочатку він не надавав цьому особливого значення. Мало що у нього в мізках після удару по голові діється. Потім прислухатися до сну почав, придивлятися.
Намагався підійти ближче до пса. Силився розгледіти пейзаж удалині.
Ще півроку так промучився і, нарешті, його осяяло – шукати треба! В інтернеті, на картах, у людей питати. Не дарма ж йому цей самий «с. Верхівка» сниться.
Село це, не інакше. І назва така незвичайна. Навряд чи багато цих самих Верхівок в осяжній близькості. Не з-за кордону ж він приїхав, щоб по голові отримати!
Кілька місць з назвою Верхівка в Україні знайшлося. Вирішив діяти за інтуїцією – що серце підкаже. Воно й підказало їхати сюди. І адже не помилилося!
***
Замовк Максим, взяв пиріжок, розламав, простягнув половину Дружкові, задумався.
— Ох, чудеса… Розповів би хто інший, не повірила б! — сплеснула руками бабця Марія. — Не інакше, Дружок тебе серцем кликав, а ти й почув. А вже що до цього було, я сама тобі повідати можу.
Тепер настала черга Максима слухати…
Мало роботи в селі для молодого чоловіка. Ось і вирішив Максим за порадою приятеля Сашка вирушити на заробітки до міста. Вагався, звичайно. Але Сашко вмів переконувати:
— Чого ти вріс тут, наче дід старий? Чого тобі втрачати? Роботи хорошої немає, батьків теж. Навіть дружини немає. Господарство? Так у тебе й господарства особливого немає.
Он, бабцю Марію попроси, вона над твоїм десятком курей шефство візьме. Ти ж ненадовго. Спробуй, з’їзди, не пошкодуєш.
Я от не пошкодував. У місті зовсім влаштувався.
Може, й тобі сподобається, а не сподобається – повернешся.
— А Дружок? — сумнівався Максим.
— Його теж до бабці Марії під крило, — знайшовся Сашко. — Він же її за свою вважає. Нагодує вже вона пса місяць. Ти їй грошей на його кашу з (розповідь спеціально для сайту – рідне слово)м’ясом залиш і навіть не переживай. Хоч заробиш, а може, й одружишся нарешті. Адже тридцять скоро. Час про сім’ю подумати.
Коротше, вмовив. І незабаром Максим, зі схвалення бабці Марії, вже збирався на заробітки. Сашко обіцяв його зустріти на вокзалі.
Зібрав Максим сумку, засунув фотографію Дружка у внутрішню кишеню куртки, попрощався з усіма і вийшов за хвіртку…
Без пригод доїхав до міста.
Тільки ось Сашка на вокзалі не виявилося. Набрав номер друга – немає відповіді. Абонент поза зоною.
Вирішив почекати, а поки в кафе посидіти, перекусити з дороги. Там до нього і підсіли двоє. Максим не протестував, у компанії чекати веселіше…
Випили за знайомство, потім ще – за удачу, за здоров’я, за щось ще.
Сашко так і не з’явився. Нові знайомці покликали Максима з собою:
— Чого ти тут один сидіти будеш? Підемо до нас, ще посидимо, переночуєш, а завтра знову товаришу своєму подзвониш.
Максим і погодився. А от далі…
Бабця Марія зітхнула:
— Це я так припускаю, та по крихтах збираю. Дзвонив (розповідь спеціально для сайту – рідне слово)ти мені сильно напідпитку. Про Дружка питав, казав, що Сашко, надурив тебе, зустрічати не приїхав, але ти з хорошими людьми познайомився. Тож не пропадеш.
Я ще тоді запереживала. Вже занадто ти тепленький був. А потім і зовсім пропав…
Сашкового телефону ніхто не знає. Сам він у своє село сто років не приїжджав. От коли тебе спокусив, тоді, напевно, останній раз був тут.
Що робити – ума не докладу. У поліції теж допомоги не дочекаєшся. Я їм кажу: «Людина зникла», а вони мені: «Та може він і не хоче, щоб ви його знайшли. Злиняв з вашої глухомані і радий по вуха!»
Я їм: «Ви тут не жартуйте! Шукайте!» А вони мені: «Шукаємо, матусю». Знаю я, як вони шукали!
Ми тебе вже в небіжчики записали. А ти, ось, живий! І слава Богу! Ох, добре, що в тебе фотографія Дружка була. Нормальна, паперова, а не як зараз, на телефонах все.
Любив ти її дуже, тому і взяв з собою.
Пам’ятається, її ще моя онучка для тебе зробила, коли на фотографа вчилася. Пам’ятаєш?
Максим зібрався було похитати головою. Але раптом зрозумів – він пам’ятає! Ніби шлюзи якісь відкрилися і випустили спогади.
Нехай поки уривчасті, що розбігаються в різні боки, мерехтливі. Але живі, справжні!
Згадалася й онучка бабці Марії, Оленка. Вона молодша за Максима була років на п’ять, але вже ділова. Всюди з фотоапаратом ходила, природу клацала.
«У фотографіях на телефоні немає душі! — казала вона. — Давай я Дружка сфотографую на нормальну камеру і тобі подарую. Ти тоді зрозумієш!»
І адже подарувала ту саму фотографію. Вона ж і підписала на її звороті своїм кругленьким почерком: «Максимів Дружок».
Дійсно, була душа в тій фотографії. Максим у фото прямо закохався. Дружок як живий на ньому: задумливий, зібраний, ніби вирішує задачу якусь.
Над головою у Дружка небо з птахом-галочкою в глибині. На чудовому фото і глибина була…
Все це пам’ять улесливо видала Максиму на тарілочці. Ніби тільки й чекала підходящого моменту.
— Оленка в гості приїжджає? — запитав Максим.
— Аякже! — посміхнулася бабця Марія. — Вона в мене в місті фотографом працює. Але у відпустку – обов’язково до мене. З камерою своєю навіть тут не розлучається.
«Люблю, — каже, — у селі знімати. Тут все дихає, живе, росте!» Приїде скоро. У серпні у неї нині відпустка. Зрадіє! Дуже вона за тебе переживала…
Максим кивнув, погладив Дружка:
— Підемо ми, бабцю Маріє. Порядок навести треба. Дім же скільки порожній стояв.
— Та я стежила, як могла… Але ти маєш рацію. Обживайтеся по-новому, — погодилася та.
Максим з Дружком пішли додому.
«Якого біса я звідси їхав? — нарікав Максим. — Дім є, Дружок поруч, ще бабця Марія під боком, Оленка он приїде. А роботу і ближче знайти можна. Від добра добра не шукають…»
А Дружок ішов поруч і просто радів.
Не дарма він чекав, вірив, тягнувся серцем, пам’ятав. Може, і права бабця Марія – саме він покликав Максима додому.
Всяке в цьому житті буває.
