— Нелегке життя буде в тебе, якщо залишишся з цим чоловіком. — Інна лише усміхнулася: мовляв, у цьому й не сумнівалася. — Троє дітей у вас буде. Багато безсонних ночей попереду, але діти всі виростуть благополучними. Спокою тобі не буде і в старості — багато онуків, і кожному доведеться віддати частинку свого життя

Лідія сиділа за кухонним столом і мовчки витирала сльози тильною стороною долоні.

Чотири місяці минуло з весілля доньки. Стільки сил, нервів і грошей туди вклали — досі не розрахувалися з боргами.

А зять, на перший погляд, хлопець нормальний, роботящий. І раптом — заява на розлучення.

«Чого їм не вистачає? — думала вона, дивлячись у вікно на сірий двір.

— Усе через мою Інну. На орендованій жити не хоче, з батьками теж ні. Чоловік заробляє скромно, а сама взагалі ніде не працює.

Вважає: закінчила інститут — значить, одразу висока посада й великі гроші. А ми з батьком теж так починали… Більше року жили в найманій кімнаті, і нічого — вижили».

Раптом почувся стук у двері. Лідія глянула у вічко — сусідка-подруга.

Та увійшла з пачкою печива в руках. Вірний знак: прийшла поговорити.

— Привіт, Лідо!

— Привіт, Оксано.

— Наші сьогодні на рибалці, — сунула печиво на стіл. — Ходімо чай поп’ємо, поговоримо.

— Ходімо.

Подруга ледь сіла, як одразу перейшла до справи:

— Що, твоя молодь розлучається?

— Розлучаються.

— А що твоя Інна каже?

— Їй треба одразу і квартиру, і щоб чоловік багато заробляв. Він майстром на заводі працює. Заробляє не більше, але й не менше за інших. А їй усе мало.

— А ти сама що робитимеш? — по загадковому обличчю подруги було видно: у тієї вже є ідея.

— А що тут зробиш?

— Треба до тітки Іри йти.

— А вона тут до чого? — не зрозуміла Лідія.

— Вона ворожка, ясновидиця.

— І причому тут це?

— Долю підкаже, на правильний шлях направить, — схоже, подруга вже все продумала.

— Оксано, я навіть не знаю…

— Вона зараз по три тисячі гривень бере.

— Треба подумати, — Лідія поставила на стіл чашки з чаєм. — Та й Інна ще не погодиться.

— Ти мати. Поговори з нею, як із дорослою.

— Може, і справді звести її до Ірини? Раптом допоможе. Стільки грошей на весілля витратили, ще не розрахувалися.

— Ось я тобі й кажу, Лідо, — у голосі подруги чулися повчальні нотки. — Хто, крім тебе, направить доньку на правильний шлях.

***

Проводивши подругу, Лідія стала чекати доньку й подумки планувала розмову.

«Донька вже майже тиждень, як повернулася до рідного дому. Шукає роботу, але щось не знаходить. Максим і досі в орендованій живе — мабуть, соромно повертатися до батьків, або сподівається, що Інна до нього повернеться.

Зараз прийде, як завжди, сумна. Такої роботи, про яку вона мріє, їй ніхто не приготував. Нагодую її, а за чаєм поговорю. Спершу про життя, про те, що Максим хороший хлопець і чекає на неї. А потім, ніби випадково, згадаю про тітку Ірину. Далі буде видно».

Донька повернулася, як і передбачала Лідія, роздратована.

Питань одразу не ставила — і так усе було зрозуміло.

— Інно, сідай обідати. Я теж ще не їла.

Донька вимила руки й мовчки сіла за стіл. Мати сіла поруч і співчутливо запитала:

— Не знайшла?

— Мамо, пропонують лише продавцем-консультантом. Кажуть: попрацюєш — себе покажеш.

— Так це завжди так.

— Мамо, я дарма вищу освіту здобула? — і гордо додала: — Я менеджер, а не продавець.

— Так і продавцям платять.

— Ага, пʼятнадцять тисяч.

— І Максим заробляє, — Лідія вкотре спробувала переконати доньку, що в житті треба всього добиватися самою.

— Двадцять на місяць.

— Він — двадцять, ти — пʼятнадцять. Тридцять пʼять вам поки вистачить. Потихеньку кар’єру зробите.

— Він уже два роки працює і все майстром, — сердито кинула Інна. — Ні, мамо, не потрібен мені такий чоловік. Розлучуся, знайду іншого, нормального.

— Ні, доню, чоловік має бути один. Ось ми з твоїм батьком…

— Мамо, знаю, що у вас скоро срібне весілля. Але тато завжди добре заробляв і квартира у вас була.

— І у вас з Максимом усе попереду — і квартира, і гарна зарплата, — Лідія почала спрямовувати розмову в потрібне русло.

— Нічого у нас з ним попереду немає. Тільки розлучення.

— Інно, а давай сходитимемо до бабусі Іри. Вона розкаже, що тебе чекає в майбутньому.

— До якої бабусі Іри? — одразу не зрозуміла донька. — До цієї знахарки з сусіднього будинку?

— Вона не знахарка, а ясновидиця. Розкаже, що тебе чекає.

Донька усміхнулася, але при цьому задумалася — видно, сама не проти була дізнатися, що на неї чекає. Подумавши, рішуче махнула рукою:

— Ходімо, сходитимемо.

— Інно, зараз схожу до неї домовитися. Ти поки на кухні приберися.

Лідія схопилася з-за столу й побігла до ясновидиці.

***

Інна, звісно, часто зустрічала цю літню жінку — у сусідньому будинку ж жила. Але на прийом потрапила вперше. Господиня кивнула на стілець:

— Сідай. Як мати каже, з молодим чоловіком у тебе життя не складається. Причаровувати я не вмію. Скажу, що тебе чекає через п’ятдесят років, а там сама вирішуй, як чинити.

Взяла Інну за руку, щось тихенько прошепотіла.

Потім хвилин п’ять сиділа із заплющеними очима — видно, дивилася, що там, у майбутньому, чекає її клієнтку.

Відкрила очі й почала говорити:

— Нелегке життя буде в тебе, якщо залишишся з цим чоловіком. — Інна лише усміхнулася: мовляв, у цьому й не сумнівалася.

— Троє дітей у вас буде. Багато безсонних ночей попереду, але діти всі виростуть благополучними.

Спокою тобі не буде і в старості — багато онуків, і кожному доведеться віддати частинку свого життя.

Але хоч і рідко, будуть у твоєму житті й щасливі дні. І почнуться вони скоро — лише тільки передумаєш розлучатися з чоловіком.

Через п’ятдесят років на ваше золоте весілля прийдуть і діти, і онуки. Тісно буде у вашому домі, але й радісно.

Замовкла ясновидиця, знову заплющила очі, ніби переглядала інший бік життя своєї клієнтки, і знову заговорила:

— Розлучишся з ним — легке й безтурботне життя тебе чекає. Ще четверо неофіційних чоловіків ділитимуть із тобою постіль. — Ворожка на мить замовкла.

— Але не буде в тебе ні дітей, ні онуків. У самотності зустрінеш свою старість і смерть.

У кімнаті повисла тиша. Почекавши, поки дівчина отямиться, ворожка тихо сказала:

— Я все сказала. Тепер сама вирішуй, що тобі робити.

***

Мовчки повернулися мати з донькою додому, поставили чай. Нарешті мати запитала:

— Інно, і що ти думаєш про все це?

— Не знаю.

— Що ти не знаєш? — у голосі матері чулися скорботні нотки. — Хочеш залишити нас із батьком без онуків?

— Мало що ця ворожка наворожила. Не вірю, що вона може зазирнути на п’ятдесят років уперед.

— А якщо це правда? Ти тільки уяви, яке життя тебе чекає після розлучення з Максимом.

— Мамо, ну не знаю я! — майже скрикнула донька.

— Що тут не знати? Помирися з ним. Може, усе ще складеться. А розлучитися ви завжди встигнете.

— Не піду я з ним миритися. Сам прийде — тоді подивимося.

Чай пили мовчки, хоч і думали про одне й те саме. У Лідії з’явилася надія, що все ще може налагодитися:

«Якщо моя Інна засумнівалася — може, ще зійдуться. До розлучення ще майже місяць».

***

Тиждень минув без жодних змін. Але от у п’ятницю, повернувшись з роботи, Лідія одразу відчула: щось сталося.

З кухні вибігла донька з радісним блиском в очах і обняла її:

— Мамо, я гарну роботу знайшла! У центрі новий універмаг відкрили. Мене взяли супервайзером у взуттєвий відділ.

— Ну-мо, розказуй! Супервайзер — це що таке? Наче товарознавець?

— Сідай за стіл! Я обід приготувала. Усе розповім.

Ледь сіли, донька почала захоплено говорити:

— Так, це наче товарознавець, але старший. У мене в підпорядкуванні будуть два мерчандайзери.

— А платити скільки обіцяють?

— Тридцять тисяч гривень. Буду більше за Максима заробляти.

Давно вже Лідія не бачила доньку такою радісною й говіркою. І, звичайно, ця радість передалася й матері.

І тут пролунав дзвінок домофону. Донька кинулася в передпокій, схопила слухавку:

— Хто?

— Інно, це я, — почувся голос її, поки що ще, чоловіка. — Поговорити треба.

Фраза ще не встигла дійти до свідомості, а палець уже торкнувся кнопки:

— Заходь!

— Інно, хто там? — у передпокій вийшла мати.

— Максим, — і очі радісно блищали.

— Зустрічай і одразу обідати запрошуй. Він, мабуть, з роботи, голодний.

— Мамо, який обід? Нам з ним серйозно поговорити треба.

— Гаразд, говоріть. Коли приготую — покличу.

***

Зайшов. Вираз обличчя не винний, радше радісний.

— Здрастуй, Інно!

— Привіт, — намагалася не показати радості. — Проходь у мою кімнату.

Але зять спершу зазирнув на кухню:

— Доброго дня, Лідіє Олексіївно!

— Здрастуй, Максиме! — теща радості стримати не могла.

А зять уже зник. Зрозуміло — не до тещі йому зараз.

Максим зайшов у кімнату дружини й усміхнувся.

— Ти чого усміхаєшся? — одразу послідувало питання.

— Мене начальником дільниці поставили. Разом із премією буде сорок тисяч виходити.

— Мене супервайзером в універмаг взяли.

— А ще у нас на заводі будуватимуть житло для своїх працівників, — став ділитися Максим новинами. — Завод сам виплачуватиме кредит за квартиру, але треба буде відпрацювати багато років.

— Якщо нам добре платитимуть…

— Інно, давай заберемо заяву. Я ж люблю тебе!

***

Лідія Олексіївна накрила на стіл.

«Щось вони не йдуть…»

Зазирнула в їхню кімнату — ті цілувалися й навіть не помітили її.

«Схоже, їм не до обіду».

У передпокої відчинилися двері. Лідія кинулася туди, приклавши палець до губ.

— Що сталося? — пошепки запитав чоловік.

— Максим прийшов.

— Лаються?

— Цілуються, — і радісно усміхнувшись, додала: — Ходімо обідати. Є ще одна новина: донька хорошу роботу знайшла.

Іноді одна розмова — або навіть погляд у далеке майбутнє — може зупинити людину на самому краю рішення, яке вже здавалося остаточним. Молодість завжди хоче всього й одразу, а життя рідко дає все одразу. Чи варто іноді довіритися не лише своїм бажанням, а й тому тихому голосу, який підказує: почекай ще трохи?