— Послухай сюди, дівчинко. Я не хочу з тобою сваритися, — свекруха примружила очі, в яких блиснула холодна сталь, — ти сама мене змушуєш. Живи собі спокійно у цій квартирі, тебе ж звідси ніхто не жене. Але сина мого припини залякувати. Бо я, якщо треба буде, і розлучити вас зможу. Куди ти тоді підеш із дитиною? Давай жити дружно, га, Світланко

— Послухай сюди, дівчинко. Я не хочу з тобою сваритися, — свекруха примружила очі, в яких блиснула холодна сталь, — ти сама мене змушуєш. Живи собі спокійно у цій квартирі, тебе ж звідси ніхто не жене. Але сина мого припини залякувати. Бо я, якщо треба буде, і розлучити вас зможу. Куди ти тоді підеш із дитиною? Давай жити дружно, га, Світланко?

***

…Світлана сиділа за своїм робочим столом, зосереджено вдивляючись у монітор. Раптом перед нею з’явився букет свіжих троянд. Підвівши очі, вона побачилаОлексія, нового співробітника їхнього відділу, який ніяково посміхався.

— Це вам, Світлано, — вимовив він, ледь почервонівши.

— Дякую, звісно, але не варто було, — відповіла вона, намагаючись тримати нейтральний тон.

Останнім часом Льоша почав регулярно виявляти знаки уваги: то каву принесе, то комплімент зробить.

Світлана відмахувалася, вдавала, ніби не помічає його залицянь. Не дуже він їй і подобався. Якийсь непоказний, справжній «ботан».

Якось в обідню перерву до неї підійшла колега, Марина.

— Світлано, а ти чого від Льошки носа вернеш? Хлопець ніби непоганий.

— Марино, ну не мій типаж. Занадто він якийсь… спокійний, чи що.

— Зате надійний. Зараз таких удень зі свічкою не знайдеш. Та й, між іншим, своя квартира у нього є. Не кожен у його віці може таким похвалитися.

— Квартира, кажеш… — задумливо простягнула Світлана.

Квартира — це вже інша розмова. Раз має житло, значить, заробляти вміє. А це, погодьтеся, дуже важливий критерій під час вибору супутника життя.

Того ж вечора Світлана затрималася на роботі, щоб закінчити важливий звіт. Коли вже збиралася йти, до неї підійшов Олексій.

— Світлано, можна я вас проведу? — запропонував він.

— Дякую, Льошо, але я на таксі.

— Ну, хоча б до таксі проведу, — наполягав він.

Дорогою Олексій завів розмову про свої захоплення, роботу, плани на майбутнє. А потім, зовсім несподівано, запросив Світлану на побачення. Вона завагалася, але все ж погодилася.

Подумала, що це непогана нагода придивитися до нього пильніше. Особливо після слів Марини про його квартиру…

***

Перше побачення пройшло в затишній кав’ярні. Льоша несподівано виявився приємним співрозмовником і цікавою людиною.

— А де ти живеш? — запитала Світлана, намагаючись не видати свого інтересу.

— У своїй квартирі, — відповів Олексій з гордістю. — Батьки допомогли купити, коли я інститут закінчив.

— Класно! — щиро сказала вона.

Після кількох побачень Світлана почала помічати в Льоші ті риси, яких раніше не бачила. Він був уважним, турботливим, надійним, умів слухати й підтримувати. Був порядним і чесним. І одразу сподобався її батькам та друзям.

Якось Світлана завела з ним розмову про майбутнє.

— Льошо, про що ти думаєш, про що мрієш? — запитала вона.

— Я мрію про сім’ю і дітей, — відповів він. — Хочу, щоб у нас був свій дім, затишний і теплий.

— Дім — це чудово. Але для початку потрібна хоча б квартира, — зауважила Світлана.

— Ну, з квартирою у нас проблем немає, вона вже є, — усміхнувся Льоша. — Тож можна починати думати про дім…

…Через рік вони побралися. Весілля було скромним, але душевним. Після свята переїхали до квартири Олексія. Світлана не могла натішитися своїм щастям: вийшла заміж за хорошого чоловіка, мають своє житло.

Через два роки у них з’явився синочок. Світлана була на сьомому небі. Льоша виявився чудовим батьком, турботливим і люблячим. Жили вони душа в душу, Світлана жодного разу не пошкодувала про свій вибір.

Одного вечора, коли вкладали малого спати, Світлана заговорила про другу дитину — вона ж завжди мріяла про двох.

— Коханий, знаєш, я думаю, настав час подумати про другу дитину, — сказала вона ніби між іншим.

— Ще одну? — здивувався Олексій. — Але навіщо? Малий же ще зовсім крихітний.

— Я хочу донечку, — зізналася Світлана. — І взагалі, у нас є всі умови: гроші, квартира… Чому б і ні? Цю квартиру продамо, більшу купимо…

— Ну, гроші — це так, — погодився Льоша. — А от із квартирою…

— А що з квартирою? — не зрозуміла Світлана.

— Розумієш… Як би тобі це сказати… Квартира не зовсім моя.

Світлана завмерла:

— Як це не твоя? Ти ж казав, що батьки допомогли тобі її купити!

— Так, допомогли. Але вона оформлена на тата…

— На твого батька? — перепитала вона.

— Ага, — тихо відповів Олексій, опустивши голову. — Вони одразу так вирішили. Хотіли, щоб у мене була квартира, яку я не втратив би у разі розлучення…

Світлана відчула, як у неї підкошуються ноги. Вона сіла на ліжко, намагаючись осягнути почуте.

— Ти що, весь цей час обманював мене? Але навіщо? — запитала вона, ледве стримуючи сльози.

— Я не брехав, Світланко. Просто недоговорював. Батьки просили мене про це не розповідати. Вони боялися, що ти вийдеш за мене через квартиру. Я тепер знаю, що ти пішла за мене не з корисливих мотивів. Ти мене кохаєш.

— І що ж тепер? — запитала Світлана, дивлячись на Льошу заплаканими очима. — Як бути, Льошо?

— Та ніяк, Свето. Ми кохаємо одне одного, у нас є син. Батькам квартира не потрібна, вони ніколи її у нас не заберуть. Як жили, так і житимемо.

— А якщо раптом стане потрібна? — заперечила Світлана. — Або вони вирішать подарувати її твоїй сестрі? Ну як ти можеш бути таким спокійним?!

— Свето, ну що ти таке говориш? — обурився Льоша. — Вони ніколи так не зроблять.

— Звідки ти знаєш?

— Свето, прошу тебе, заспокойся, — спробував Льоша обійняти її. — Все буде добре.

— Ні, Льошо, нічого не буде добре. Ти приховував від мене правду. Ти мені брехав!

Вечір закінчився скандалом. Світлана в спальню чоловіка не пустила — Олексій ночував у вітальні…

***

…Подружжя не розмовляло вже три дні. Олексій, як і раніше, ходив на роботу, Світлана йому готувала, прасувала сорочки. Але все це — мовчки.

Звісно, Льоша багато разів намагався викликати дружину на розмову, але Світлана його вперто ігнорувала — вона його просто не помічала.

І до дитини підходити не дозволяла. Щойно Олексій наближався до сина, Світлана хапала малого на руки і йшла з ним до іншої кімнати.

Звичайно, Світлані дуже хотілося, щоб Льоша колись повернувся з роботи і повідомив, що батьки нарешті переписали квартиру на нього. Оце б вона розгорнулася: цю двокімнатну продали б, купили б трикімнатну або, що ще краще, котедж у межах міста.

Тільки от Олексій радісних новин із роботи не приносив. Спілкуватися безпосередньо зі свекрухою щодо чужої нерухомості Світлана не наважувалася, але мати Льоші, дізнавшись про ситуацію, сама приїхала до неї на розмову.

Час ще й спеціально підгадала, коли Олексія вдома не було.

— Що у вас коїться? — поцікавилася Алевтина Миколаївна. — Син сам не свій, переживає, турбує його щось. Розповідай, Свето, що сталося?

— Та нічого, Алевтино Миколаївно, не сталося, — процідила Світлана. — Все у нас нормально. А чого Олексій похмурий ходить, я не знаю.

— Брешеш, значить, — кивнула Алевтина Миколаївна.

— А скажи-но мені, серденько, а чого це ти на чужу квартиру оком накинула? Навіщо вона тобі потрібна? Ви живете тут спокійно, вас ніхто не чіпає, ми ні тебе, ні Льошу, ні, тим паче, нашого онука виганяти не збираємося. Тебе що не влаштовує? Ти чому синові моєму мізки полощеш із цього приводу?

Світлана стиснула кулаки. Нажалівся, значить!

Максимально спокійно спробувала відповісти:

— Ніхто, Алевтино Миколаївно, на вашу квартиру не зазіхав. Просто між нами з Льошею виникли недомовки. Він же мені весь час казав, що квартира йому належить, а насправді ця двокімнатна квартирка — власність вашого чоловіка.

Розумієте, мене турбує моє майбутнє. Якщо раптом що трапиться, ми з цією квартирою нічого зробити не зможемо. Я, наприклад, хочу другу дитину. Для двох дітей у двокімнатній квартирі місця мало.

Хотілося б трикімнатну. Гроші у нас із Льошею відкладені, але їх на покупку трикімнатної квартири не вистачить. А от якщо продати цю і скласти гроші, то цілком можливо, на більше житло і нашкрябаємо.

Мене не дуже влаштовує перспектива принижуватися перед вами і випрошувати дозвіл на продаж. Ми з Льошею — сім’я, у нас дитина. Тому я вважаю, що ми маємо право самі вирішувати, де жити.

— От від таких, як ти, я сина свого й берегла, — посміхнулася Алевтина Миколаївна.

— Ти що ж думаєш, я така сама наївна, як і Льоша? Я тебе, дорогенька, наскрізь бачу. Щоб доглянута, красива дівчина та звернула увагу на мого скромного програміста?

Не бреши мені, що ти заміж за Льошу з великого кохання вийшла. Не повірю я в це ніколи! Я от що тобі, серденько, скажу: ця квартира не продаватиметься, хоч би що там сталося.

Житло залишиться у власності мого чоловіка. Чи ти на що розраховуєш? Цю квартиру продати, нову більшу купити і одразу ж подати на розлучення, щоб половину майна собі відтяти? Не вийде.

От відкладайте, збирайте і купуйте що хочете. Мені здається, буде справедливо, якщо ти теж почнеш у сімейний бюджет гроші вкладати, і тоді, принаймні, у тебе з’явиться право ними розпоряджатися.

Прийшла на все готове, ще й права качаєш! Свето, я не хотіла з тобою сваритися. Живи спокійно, я тобі слово даю, що вас ніхто звідси не вижене. Якщо приндитися почнеш, сина змушу розлучитися.

Повір, у мене є важелі впливу. Я змушу сина, якщо знадобиться. І як житимеш тоді без квартири з дитиною на руках? Думай головою, дорогенька.

Свекруха висловилася і пішла. А Світлана важко зітхнула і пішла готувати вечерю. Що ж, поки доведеться миритися зі становищем. Чоловік же у неї хороший, пристойно заробляє.

А те, що квартиру не продати… Та хай удавляться! Подумаєш! Вони на трикімнатну самі назбирають. Вже вона, Світлана, чоловіка до цього підштовхне. Простимулює, так би мовити…

***

Цю історію нам надіслала пані Світлана, а редакція лише делікатно адаптувала її для публікації. Іноді життя підкидає нам сюрпризи там, де ми їх найменше очікуємо. А як би ви вчинили на місці нашої героїні: змирилися б чи боролися б за своє майбутнє?