— Чого стоїш? Біжи стіл накривай. Лариску сватати прийшли. Хату наче вітром пронесло. А я сиділа в кімнаті й ледь дихала. «Значить, Валера не збрехав. Він справді закоханий. А моє серце мовчить. Але відмовляти сватам не можна. Відмовлю — більше ніхто в селі зі мною зв’язуватися не захоче. Доведеться виходити». Я вдягла найкращу сукню й вийшла. Усміхнулася йому. Він засяяв

У нашому селі родина Кислицьких завжди жила так, ніби хотіла, щоб про них говорили. Новий просторий дім, гучні голоси за столом, ситі обличчя й постійне відчуття, що вони трохи вищі за інших.

А я, Лариса, ніколи не вписувалася в їхній гамір. Тиха, скромна, з неброскою красою — така, яку легко не помітити, коли поруч блищать чужі успіхи.

Того дня я стояла на ґанку в новому платті, яке мама берегла «на особливий випадок».

Чекала.

Кирило повернувся з армії вчора, і я знала — він обов’язково зайде. Він же клявся, що одразу після служби візьме мене заміж. Клявся під зорями, клявся, тримаючи за руки, клявся так переконливо, що я вже й сукню подумки приміряла.

Він з’явився. Але не той Кирило, якого я знала.

— Слухай, — сказав він, навіть не зайшовши на ґанок. — Я як приїхав, одразу до тебе. Щоб попередити. Закінчуй вважати мене своїм. Одружитися я з тобою не зможу. Батьки не дозволять. Тож давай розійдемося по-людськи. І на застілля сьогодні не приходь.

Я так і залишилася стояти. Він розвернувся й пішов. Швидко, ніби тікав.

З хати вийшла мама, Клавдія.

— А чого зятьок до нас не зайшов? — гукнула вона йому вслід. — Кирилко! Ой, і справді кращий став. Дисципліна все-таки хлопців міняє…

Я смикнула її за рукав.

— Мамо, залиш. Він щойно сказав, що кидає мене. І просив, щоб я до них сьогодні не йшла.

Мама завмерла. А я зайшла в хату, дійшла до своєї кімнати й упала на ліжко. Через хвилину мама вже сиділа поруч і гладила мене по спині.

— Дочко, що ти такого накоїла? Чого йому не вистачало? Може, недоторка була?

Я закрила голову подушкою. Не стала розповідати, що давно віддала йому все, що мала. Соромно було. І ще гірше було прийняти просту правду: той, кому віддала, цього навіть не оцінив.

Деякий час я майже не виходила з хати. Не хотіла чути пересуди. А потім помітила: найкраща подруга Наталка перестала заходити. Раніше бігала щодня, мама навіть називала її «п’явкою», а тепер — ніби землі поглинули.

Незабаром сусідка принесла новину.

— Наталка заміж виходить. І не за когось, а за Кирила Кислицького. Весілля гратимуть у колишній шкільній їдальні. Йому батьки одразу після роботи машину подарували й сказали — одружуйся. А в наречені взяли саме Наталку.

Бо Кислицькі з Проскуряками домовилися: разом збудують молодим хату. Отакої. Усе в них продумано на сто кроків наперед. Та й Наталка хороша. З неї картини можна писати.

Зрозуміло ж, для чого таку беруть — породу облагороджувати.

Мама похмуро глянула на мене.

— Отож воно. Кілька років морочив голову, а заміж не покликав. Вибрав красивішу й багатшу. А Наталка — та ще змія. Проміняла подругу на жениха. Вона ж чудово знала, що ми Кирила вже майже за свого вважали.

— Мамо, досить, — сказала я.

— А ти взагалі мовчи. Опозорилася на все село. Від тебе жених напередодні весілля відмовився. Хто тепер тебе візьме?

Я знала цей тон. Якщо мама розігналася — до ночі не зупиниться. Тому швидко зібралася, взяла відро з вудкою й пішла на річку. Там було місце, де можна було просто сидіти й дивитися на воду, поки образа трохи відпускає.

Кілька годин просиділа. Уже збиралася додому, коли з-за дерев вийшов грибник з повним відром.

— Багато риби наловила, Пилипчук? — почувся знайомий смішливий голос.

Валерій Тепленко. Заклятий друг Кирила з дитинства. Ми теж колись були близькі, майже не розливали воду.

— Ти мені всю рибу розігнав, — відповіла я. — Доведеться моральну шкоду відшкодовувати. Грибами, чим же ще.

Він усміхнувся, а потім раптом серйозно:

— Добре, що зустрів. Давно хотів поговорити. Про нас. Місце не дуже підходить, час теж… Але мовчати більше не можу. Ти мені завжди подобалася. Якби я на комусь і одружувався — тільки на тобі. Раніше ти була зайнята. Якби не Кирило, я б давно за тобою впадав.

Я мовчки зібрала снасті й пішла. Він пішов слідом.

— Ти навіть не відповіси? Я дарма повітря тряс?

— А чого ти хотів? Щоб я тобі на шию кинулася? Я вже одному повірила. Більше помилятися не хочу.

Він схопив мене за руку, розвернув до себе. Відро з рибою впало на траву.

— Я не такий, як Кирило. Не мамин син. Давно хотів забрати тебе в нього й повези куди очі бачать. Люблю. Без тебе не можу. Постійно виглядаю з вікна. Тепер, коли ви розійшлися, я найщасливіша людина на світі. Завтра зранку прийду просити твоєї руки. До ранку маєш час подумати.

Він присів, обережно зібрав рибу назад у відро, простягнув мені й пішов.

Наступного дня він прийшов разом із матір’ю. Галина з порога вже кричала:

— Агов, господарі! Ховайте красу, а ми її забирати прийшли! Показуйте свою Ларису, я до вас із женихом!

Мама вийшла з кухні й тільки очі витріщила. Батько, Макар Дмитрович, штовхнув її в бік:

— Чого стоїш? Біжи стіл накривай. Лариску сватати прийшли.

Хату наче вітром пронесло. А я сиділа в кімнаті й ледь дихала.

«Значить, Валера не збрехав. Він справді закоханий. А моє серце мовчить. Але відмовляти сватам не можна. Відмовлю — більше ніхто в селі зі мною зв’язуватися не захоче. Доведеться виходити».

Я вдягла найкращу сукню й вийшла. Усміхнулася йому. Він засяяв.

Того ж дня все вирішили. Поїхали подавати заяву. Увечері батьки сіли домовлятися про весілля.

— Зіграємо в селі, — сказала Галина. — Усіх родичів і друзів покличемо. А після весілля молоді до мене переїдуть. У мене великий дім. Покійний Грицько встиг нас із сином забезпечити.

Зі свекрухою мені пощастило. Вона була прямою, не любила ховати образи. Але одне мене гризло: Галина здавна дружила з Анною, матір’ю Кирила. Тож із родиною колишнього жениха доводилося стикатися майже щодня.

Весілля вийшло гучним. Галина майже все село покликала. Серед гостей, звісно, були й Кирило з Наталкою. Я відводила очі, щоб не зустрічатися з ними поглядом. Це не сховалося від Анни.

Вона підійшла до Галі, щось шепнула, і обидві обступили мене.

— Ларисонько, у нас до тебе розмова. Ходімо на ґанок, там тихше.

Я вийшла в пишній сукні й фаті. Галина взяла мене за руку.

— Я помітила, що ти уникаєш Наталки й Кирила. Даремно. Ви як молоді пари повинні дружити. Я розумію твої почуття. Але подумай: Валера з дитинства ставиться до Кирила як до рідного брата.

Анна вхопила мене за другу руку.

— Пообіцяй, що не станеш між хлопцями. Вони дружать змалку. Пробач Кирилові, відпусти старі образи. Ти ж і сама недовго сумувала — он як швидко іншого знайшла й заміж вискочила. А хто минуле згадує — тому око геть.

Вона поправила мені фату й додала:

— А ти, виявляється, нічого. Красива навіть. Я чомусь раніше не помічала. У Валері все-таки око алмазне.

— Красива, звісно, — відповіла я. — Але до Наталки мені далеко.

Це була правда. Наталка вважалася першою красунею села. Саме тому Кислицькі й зупинили на ній свій вибір.

Любов до чоловіка прийшла не одразу, але прийшла. Валерій ставився з повагою, дарував дрібниці без приводу, робив сюрпризи — і поступово достукався до серця.

Через рік у нас з’явилася донечка. На сімейній раді назвали її Олею. А через тиждень Наталка Кислицька теж народила — сина.

Того вечора я колисала доньку, коли в двері гучно постукали. У хату влетіла Анна.

— Галочко! — кричала вона своїм звичайним голосом. — Я до вас новонародженого онука принесла! Тільки з лікарні виписалися — і відразу сюди!

Галина вийшла, взяла дитину на руки, поки Анна роздягалася.

— Щось трапилося?

— Ні, слава Богу, все добре! Це мій солодкий онучок, Микитусь. Вилитий Кирило, правда? А прийшла я тому, що в невістки зовсім немає молока. Груди красиві, великі — а молока немає! Отакий парадокс. Я одразу онука в оберемок — і до вас. У вашої Лариси ж молоко є!

Я сиділа в кімнаті й чула все.

— Тобто ти, Аню, вирішила, що Лариса може вигодувати твого онука? — здивувалася Галина.

— А чому ні? Я заплачу! Щедро заплачу! Тричі на день купуватиму у вас грудне молоко. І на ніч пляшечку зцідіть. Для дитини ж немає нічого ціннішого!

Двері скрипнули. У кімнату зайшла свекруха з маленьким хлопчиком на руках.

— Ви чого це, мамо? — прошепотіла я. — Я все чула. Чужої дитини годувати не буду. Ніколи.

— Почекай, Ларисочко. Тобі що, молока шкода?

Я встала, відкрила шафу й дістала банку з дитячою сумішшю. Чоловік купував її «про запас» у хорошій аптеці — дорогу, якісну. Вона так і не знадобилася. Тепер знайшлася справа.

Я простягнула пляшечку. Галина мовчки насипала суміш, пішла на кухню розвести. Через кілька хвилин я нагодувала чужу дитину з пляшечки — і вона заснула.

Коли Галина віддала сплячого хлопчика подрузі, та зраділа:

— Ой, як добре. Я ж казала — завжди можна знайти вихід. А то Наталка завела: «буду аптечною сумішшю годувати». Самі свої суміші їжте. Що я, єдиному онукові грудного молочка не знайду?

Ти там, Галюню, попроси Ларису ще пляшечку зцідити на ніч. А завтра ми з Микитусем знову зранку прийдемо. Я ще горіхів принесу — хай їсть, щоб молочко жирніше було.

Гостя пішла. Я вийшла з кімнати з купою сумок і пакетів.

— Як хочете, а я більше не збираюся їй потурати. Я з Олею переїжджаю до мами.

Галина злякалася:

— Що ти таке кажеш? Ти від мого сина йти зібралася? Через молоко?

— Ні, мамо. Я йду від вас. Вирішіть самі, хто для вас важливіший — «подруга сім’ї» чи рідна онука, яку ваша Анна вирішила залишити без молока. І з Кислицькими я більше спілкуватися не хочу і не буду. Це ваші друзі, а не мої. Не змушуйте мене їх терпіти.

Я переклала сплячу доньку в візок і вийшла з хати Тепленків.

Мама вислухала й сказала:

— Правильно зробила, що пішла. А ця Анна зовсім уже з’їхала з глузду, якщо вирішила знову тебе використати.

— Що ти маєш на увазі?

Клавдія зітхнула.

— Нещодавно вона хвалилася сестрі, що ніколи й не збиралася одружувати сина на тобі. А на питання, чому тоді дозволяла зустрічатися, відповіла: «Чим би дитина не тішилася, аби не плакала. Грай, синку, з дівчиною — але в нашу сім’ю її не смій приводити».

Я прикусила губу. Мама злякалася:

— Прости. Даремно сказала. Але я сама розлютилася, коли почула. Як же я рада, що у вас із Кирилом не склалося. Бог відвів від тебе поганих людей.

Того ж вечора Валерій прийшов до батьків із валізами.

— Значить, поживемо у вас, поки я не зароблю на власне житло.

Батько дочекався, поки зять повечеряє, і покликав на розмову.

— Ми люди небагаті, але чим зможу — допоможу. Може, почнемо хату будувати?

— Ні, Макаре Дмитровичу, — усміхнувся Валерій. — Відчуваю, що в цьому селі більше жити не зможу. Як тільки донька трохи підросте — переїдемо в райцентр. Не хочу, щоб дружині доводилося спілкуватися з людьми, які їй неприємні.

Усе, про що він мріяв, збулося. Ми купили квартиру в сусідньому селищі й переїхали. Минали роки. У нас народився син — Сергійко. Кожного літа Оля з братом їздили до бабусь і діда.

У селі в дітей з’явилося багато друзів. І по іронії долі найкращим другом Олі став син Кирила — Микита Кислицький. Хлопець сам ходив за нею хвостиком. А коли Олі виповнилося сімнадцять, він раптом почав набиватися в женихи.

Стривожена чутками, я приїхала до батьків.

— Ох, дочко, нарешті навідалася, — зраділа мама. — А в нас проблеми. Може, ти вплинеш на Ольгу. Цей баламут Микита підмовляє її втекти з ним.

— Як це — втекти?

Історія загрожувала повторитися. Я згадала, як майже двадцять років тому Кирило так само мене розхитав. Усе було до болю схоже.

«Ні. Я не дозволю цим Кислицьким знову нас принижувати», — вирішила я.

Дочекалася, коли донька повернеться з прогулянки.

— Що в тебе з Микитою? Що він тобі наобіцяв? Любов до гробу?

— Не твоя справа. У нас любов! Я вже доросла і сама вирішу!

— Ти ще мала й нерозумна. Ти зовсім не знаєш цих Кислицьких. Вони звикли користуватися людьми. Пограється — і кине.

— Так само, як його батько кинув тебе й одружився на іншій?

Я зблідла.

— Хто тобі це сказав?

— Микита. Від матері дізнався. А що? Хіба секрет? Усе село знає. Тебе кинув батько Микити — от ти й образилася на всіх.

— А ти не боїшся опинитися на моєму місці?

Я махнула рукою.

— Роби що хочеш. Їду додому. Прямо зараз. Бачити тебе не можу.

Я швидко зібралася й попросила чоловіка забрати мене. Не знала, що батько все підслухав із сусідньої кімнати.

Коли я поїхала, Макар Дмитрович вирішив не спускати з онуки ока. Вседозволеність, знаєте, боком виходить.

Він підстеріг молодих на березі й, сховавшись за кущами, почув усе.

Микита зітхав:

— Бачу, ти не в настрої. Неважко здогадатися, хто зіпсував. Твоя мати. Вона ніколи не дозволить нам бути разом. Вона просто ненавидить усю мою родину. У нас один вихід.

— Який? — спитала Оля, обіймаючи його. — Втекти й одружитися без відома батьків?

— Ні. Є простіше. Якщо ти будеш чекати дитину від мене — батьки одразу погодяться на шлюб.

У діда навіть дух перехопило.

— Мені доведеться… щоб отримати тебе? — здивувалася Оля.

— Ну, так.

— Ні, Микито. Я не хочу ламати собі життя, народжуючи лише для того, щоб отримати тебе за чоловіка. Ми ще такі молоді. Яка сім’я в вісімнадцять? Я не готова.

— Ти мене не любиш?

— Люблю. Але на такі крайнощі не піду. І мені здається, мама мала рацію. Ти дбаєш тільки про себе. Ти зовсім не схожий на мого батька… і на діда. Ми з тобою не зійдемося.

Оля зібралася йти. Микита схопив її за талію й спробував покласти в траву.

— Пусти, не то кричатиму!

— Ти будеш мовчати, бо всі побачать твій сором!

Дід вискочив із-за кущів.

— Ану відійди від моєї онуки! Ого, що задумав! Зараз висічу як сидорову козу!

— Діду Макаре, я ж лише пожартувати хотів!

— Геть звідси, жартівнику! І більше до Олі не підходь!

Микита кинувся тікати. Оля з жахом дивилася на того, кого ще хвилину тому обіймала.

— А ти, — сердито гукнув дід, — живо додому! Гуляти більше не пущу. Вимахала вище мене, а розуму немає!

Оля всміхнулася. Була налякана — але дуже вдячна.

Цього випадку вистачило, щоб викинути Кислицького з голови раз і назавжди.

Додому Оля повернулася з величезним оберемком польових квітів. Міцно обняла мене:

— Мамо, пробач. Пробач, що не хотіла тебе чути. Я тільки тепер зрозуміла, кому можна довіряти.

***

Іноді життя ставить перед нами одне й те саме дзеркало — лише в іншому поколінні. Лариса встигла побачити в доньці власну колишню себе й знайшла сили сказати «ні» тому колу, яке колись її поранило. А дід Макар нагадав усім, що справжня родина — це не лише кров, а й готовність захистити.

Чи завжди ми вчасно чуємо тих, хто вже пройшов цю дорогу до нас?