— У них у холодильнику та ковбаса не залежиться. Зранку нарізали, з’їли і забули. Звикли жити на широку ногу: бутербродики з червоною рибкою, сир із пліснявою. Якщо хтось коробку цукерок подарував — того ж вечора з чаєм приговорили, ніхто не сховає на свято

Галина Михайлівна з розпачем опустила телефон на стіл. Руки в жінки злегка тремтіли — і не від віку, а від того глухого нерозуміння, яке накочувало на неї щоразу після таких розмов із сином.

На плиті тихенько млів борщ, у холодильнику, як і годиться, чекала свого часу паличка сирокопченої ковбаси та баночка шпротів на випадок несподіваних гостей. Усе, як у людей.

Усе по-хазяйськи, щоб перед чужими очима не соромно було. А от як живуть її власні діти, вона, жінка з величезним життєвим досвідом, осягнути просто не могла.

— Маріє, ну от скажи мені, як так можна жити? — бідкалася вона сусідці, наливаючи їй пахучого липового чаю. — До зарплати ще цілий тиждень, а в них холодильник — хоч миші вішай! Гості на поріг несподівано нагрянули, а дітям на стіл поставити нічого. Пусто!

— Ти ж сама казала, що твій Богдан із невісткою дуже непогано заробляють? — щиро дивувалася подруга, зігріваючи руки об чашку. — Може, в них усе на ту іпотеку йде, тому й економлять?

— Та де там на іпотеку! Жити вони не вміють, от що я тобі скажу. А заробляють і справді дай Боже кожному. Богдан зараз має тисяч під сорок, ще роки три тому про таку зарплату тільки мріяв.

І Уляна, невістка, не набагато менше в дім приносить. Хай там за ту свою квартиру вони тисяч двадцять п’ять банку віддають, хай за комуналку ще платять. Але ж решта, Маріє! Куди як вода крізь пальці йде решта грошей?!

— Може, вони кредит за квартиру наперед гасять? — припустила сусідка. — Моя донька із зятем кожну вільну гривню в банк несуть, аби швидше розквитатися з боргами. Або, може, машину в кредит узяли?

— Немає в них ніякої машини! А щодо іпотеки син мені давно свою філософію пояснив: наперед платити не будуть. Мовляв, гроші з часом інфляція знецінює, тому достроково гасити їм невигідно.

Квартиру вони брали велику, простору — євротрикімнатну в новобудові. Ще ми з батьком свого часу їм непогано помогли. Діти тоді міркували: якщо надумають двох діток мати, щоб місця всім вистачило.

Але внучці, Софійці, вже шість рочків, ходить у садочок, і більше дітей вони не планують.

Здавалося б, живіть і радійте. У квартиру купили все необхідне: дорогі меблі, сучасну техніку. Одяг для малої їм часто віддають Улянині двоюрідні сестри — речі гарні, фірмові, майже нові.

Звісно, щось і самі купують, але ж на дитину там не йдуть мільйони. Разом — троє людей у сім’ї, з дуже солідним доходом на кожного.

Невістка вийшла з декрету, невдовзі отримала підвищення, заробляти стала більше. Богдан теж завжди добре на ногах стояв. Але живуть ці «молоді» — від зарплати до зарплати. Під нуль.

Остання крапля, яка остаточно вивела Галину Михайлівну з рівноваги, сталася буквально днями.

— Мамо, у тебе гроші на картці є? О, супер! А кинь мені тисяч п’ять, будь ласка. Я днів за п’ять, як тільки зарплата прийде, одразу поверну, — спокійнісінько попросив син.

— Богданчику, а що трапилося? — в матері аж серце тьохнуло від хвилювання.

— Та нічого не трапилося. Просто Пашка з дружиною проїздом у місті, в гості заскочили, а в нас у хаті хоч покоти поле. До зарплати ще тиждень, грошей катма.

Галина Михайлівна гроші мовчки переказала, а сама сіла й задумалася.

Павло ж — це шкільний друг Богдана, ще й хрещений батько їхньої Софійки. Живе він далеченько, приїжджає раз на рік, а то й рідше. Зайшов до похресниці, а її батькам навіть на стіл нема чого поставити?

— Я — звичайна пенсіонерка, — з гіркотою каже жінка.

— Але в мене завжди є чим людей у хаті зустріти! Я ж казала: ковбаска лежить, баночка ікри недоторкана, шпроти. З того ж таки буряка чи моркви можу швиденько салат нарізати. У морозилці наліплені вареники є, в буфеті — пачка хорошого печива до чаю. Я в бруд лицем перед людьми не впаду! І сама при цьому не голодую.

А тут — найкращий друг приїхав, а в холодильнику миша повісилася. Це як? З такими космічними доходами?

— Може, просто не вміють економити? — хитає головою Марія.

— Та де там економити, вони такого слова не знають! — погоджується Галина Михайлівна.

— У них у холодильнику та ковбаса не залежиться. Зранку нарізали, з’їли і забули. Звикли жити на широку ногу: бутербродики з червоною рибкою, сир із пліснявою. Якщо хтось коробку цукерок подарував — того ж вечора з чаєм приговорили, ніхто не сховає на свято.

А готувати Уляна… Ой, та вона якщо не хоче стояти біля плити, то й не буде. А не хоче вона майже ніколи. Усе замовляють із ресторанів, їжу їм кур’єри возять. Воно ж страшенно дорого на трьох щодня замовляти!

Галина Михайлівна чудово бачить, куди течуть їхні гроші. Захотілося посеред зими свіжої полуниці — не питання, пішли і купили.

Пішли в кіно на вихідних, потім у кафе посиділи, накупили якихось непотрібних речей, про які завтра й не згадають. У невістки тієї косметики стільки, що можна салон краси відкривати.

Якщо Уляна проспала на роботу — спокійно викликає таксі. Софійку із садочка — теж частенько на таксі забирає, бо ж «втомилася йти».

— А за тиждень до зарплати починають під’їдати все, що завалялося в шафках, і тягнути ті копійки, що лишилися. Добре хоч у борги до чужих не влазять, кредитів не беруть. Але ж за душею — ні копійки відкладеної! Взагалі!

Навесні питаю їх: «На море влітку поїдете?». А невістка на мене очі вирячила: «А за які гроші, мамо? У нас немає». З такими зарплатами — і грошей немає?! Як так можна жити одним днем?

— А не дай Боже щось трапиться? — жахається подруга. — Я не про гостей зараз. Елементарно — хвороба, чи роботу хтось втратить. Що тоді, по людях із простягнутою рукою ходити?

— Отож-бо й воно! Будуть позичати, — зітхає мати.

— Коли Богданчик ріс, я щоранку не лінувалася: вставала, варила йому вівсянку, омлет робила. Це ж ситно, корисно і дешево! На обід у нас завжди була гаряча перша страва, на вечерю — щось м’ясне з гарніром.

А я ж сама його піднімала, жили ми дуже скромно. Але я знала, як копійку до копійки скласти!

Ми і на море їздили, бо я цілий рік потрошку відкладала, і вдягнені були не згірш за інших, і якась заначка на чорний день завжди лежала. А ці… Хіба ж вони будуть ту кашу зранку їсти?

Якось Галина Михайлівна не витримала і нагадала синові при невістці про ту саму вівсянку. Мовляв, згадай, синку, ми зранку кашку їли, а ви все на сухом’ятці сидите. Так, на дорогій, елітній, але сухом’ятці.

Через те вас навіть несподіваний приїзд кума вибиває з колії. Шикуєте щодня, а гостей зустріти нічим. Треба ж економити, думати про завтрашній день, а не спускати все в нуль!

— Ой, мамо, — невдоволено протягнув Богдан.

— Ну ти й порівняла! Тоді зовсім інші часи були, тато ж аліментів не платив, ти крутилася. Та й, чесно кажучи, мені та твоя каша ще з дитинства в печінках сидить. Ми так жити не хочемо.

— Не хочемо, — підтакнула невістка, неприємно скрививши губи.

— Жити заради того, щоб було чим несподіваних гостей зустріти? Вибачте, але ми хочемо нормально жити для себе щодня. А не їсти ковбасу чи щось смачне тільки тоді, коли хтось на поріг прийде.

— Я тоді змовчала. Бо що тут скажеш? — сумно підсумовує Галина Михайлівна.

— Так і живуть, ніби самі в себе щодня в гостях. А потім ідуть до пенсіонерки десятку позичати до зарплати, маючи доходи вдесятеро більші. Коли в них той розум увімкнеться — я вже й не знаю…

***

Такі листи до редакції приходять нерідко, і ми з розумінням та делікатністю адаптували цю розповідь, щоб поділитися нею з вами. Конфлікт поколінь — це далеко не завжди про моду чи музику; дуже часто він ховається у ставленні до грошей, до відчуття власної безпеки та планування майбутнього.

Хтось обирає жити тут і зараз, купуючи радість кожного дня, а хтось береже кожну гривню, пам’ятаючи непевні часи.

А чий підхід до сімейного бюджету і життя загалом ближчий вам особисто?