Наталі було десять років, коли батьки розлучилися. Для неї було дуже боляче дізнатися, що в батька в місті, куди він їздив працювати з їхнього селища, була друга сім’я…
— Не було б там теж другої доньки, Михайло б не розлучився, – говорила бабуся Надя, мати Михайла, – і вже третій рік малятку, ну, як він її кине?
Наталя, чуючи такі слова, йшла у свою кімнату і думала зі сльозами на очах, що малятко батько не кине, а її, десятирічну Наталю, – значить, уже можна кидати.
Мати спочатку теж переживала зраду чоловіка і брехню, але, як не дивно, вже через рік вийшла знову заміж за старого знайомого, вдівця. Наталі від цієї зміни стало ще гірше на душі. Вона розуміла, що так потрібно, так буває, але почувалася самотньою, покинутою вже обома батьками.
Мати перебувала в новому коханні, а Наталя частіше жила в бабусі, де її на вулиці зазвичай чекав однокласник Саша, її друг і вічний супутник по дорозі до школи.
Наталка знала, що Сашкові вона подобається, але стійка неприязнь до кохання, шлюбу, боязнь, що тепло і прихильність може раптом обернутися зрадою, засіла в її голові. Тому як не старався Сашко показувати їй, що вона йому подобається, Наталка відмахувалася від нього і мовчала. А тим часом, до бабусі Наді іноді привозили і другу сестричку, заради якої тато пішов із першої сім’ї.
Настя, так звали дівчинку, була чарівним малятком, і була вся в батька, як і Наталка.
— Ось дівок наклепав, за однією міркою, – по-доброму бурчала бабуся Надя, наливаючи малятку парного козячого молока.
Наталя спочатку відверталася від Настусі, зітхала, але потім почала грати з нею, щоб допомогти бабусі. І, тим не менш, дівчатка не відчували теплих стосунків одна до одної: давалася взнаки різниця у віці – вісім років. До того ж Настю привозили все рідше, а потім батько і зовсім поїхав в інше місто зі своєю сім’єю.
Наталя закінчила дев’ять класів і вступила до міського училища, щоб не заважати матері. Так і не звикла дівчинка до вітчима.
Сашко закінчував старші класи і засмучувався, що Наталя все рідше приїжджає в селище, все менше зустрічаються вони біля бабусиної хати, хоч Сашко і жив по сусідству.
А коли він пішов служити, то й зовсім не сподівався, що Наталка дочекається його.
Однак, він перед службою, все ж просив її:
— Ти б не поспішала заміж виходити в місті, Наталочко… Відомо як поспішні шлюби закінчуються. Почекала б ти мене…
— Чого це мені тебе чекати, Сашко? – засміялася Наталя, – ми з тобою тільки друзі. І потім, звідки я знаю: що буде зі мною завтра?
Вона посміхалася, а Сашко вкотре з болем сприймав її насмішку.
Скільки він не писав Наталії, вона відповіла тільки вітальною листівкою на його день народження. І на тому спасибі… Тільки мама Сашка написала йому незабаром, що Наталка вийшла заміж у місті і щаслива.
Сашко передчував, що так і станеться. Тому тримав себе в руках, хоч і гірко йому було через те, що дівчина, яку він кохав, не розділила його почуття…
— Нічого, хлопче, – заспокоювала бабуся Наталки Сашка, коли він повернувся з армії, – і твоя доля знайдеться. Ще закохаєшся і будеш як на крилах літати. Такий симпатичний чоловік став!
Сашко кивнув. Він вирішив теж поїхати в місто. Так він хотів довести Наталі, що теж може і роботу хорошу знайти, і заробляти пристойно, щоб сім’ю створити. І все в нього буде добре!
Так налаштовували його і батьки, і рідна бабуся з дідом. І Саша, закінчивши технікум, став працювати в будівельній фірмі.
Справи його просувалися добре. Він орендував квартиру і збирав гроші, щоб побудувати на околиці міста свій будинок.
— Ми тебе повністю підтримуємо, синку, – раділи батьки, – є в нас накопичення, до твого весілля збирали. Але, якщо надумаєш будуватися, то відразу гроші віддамо. Чого їм лежати? Треба вити своє гніздечко, правильно все робиш.
Так Саша став будуватися потихеньку. У вільний час, вихідними днями і друзі допомагали, і наймав іноді майстра, і батько з матір’ю приїжджали допомагати.
У селище Сашко тому приїжджав тепер не часто. Але одного разу приїхав на свій день народження, так зажадали мати й батько.
— Треба й відпочивати. Ми посидимо, і поговоримо хоч за столом. Не все ж працювати…
Сашко вирішив покликати на свої посиденьки і сусідів. Пішов і до бабусі Наді, все-таки вона давня їхня сусідка була. Коли він увійшов до них у двір, то обімлів.
На ґанку сиділа і перебирала ягоди Наталка. Тільки не теперішня, а зовсім юна, молода, ніжна і красива…
— Наталко… – вимовив Сашко й одразу зрозумів, що помилився. Він уже вибачався, коли дівчина розреготалася.
— Настя… Настуся я! Так, ми так схожі, що можна й сплутати. От тільки Наталя стала повненькою після того як дитинка в неї зʼявилася. А так – ми немов близнючки.
— Треба розуміти, – дочки одного батька, – сказала бабуся Надя, яка вийшла на ґанок. Вона обійняла Сашу:
— Ох, давненько ти не приїжджав, і не заходив до мене. Скільки ж тобі стукнуло?
— Двадцять шість, – відповів Сашко, все ще дивлячись на Настю, – а тобі скільки?
— Вісімнадцять, – усміхнулася дівчина, – недавно було…
— Приходьте обидві. Ми в саду посидимо, в альтанці. Обов’язково приходьте! – наполягав Сашко, звертаючись до Насті.
— А що ж тобі подарувати? – запитала дівчина, – у мене й подарунка немає. Так несподівано…
— Нічого не треба. Так приходьте, по-сусідськи. А потім і я до вас загляну на чай наступного дня. Давно не сидів я у вас на кухні… Скучив. Покличете на чай із варенням? – заздалегідь напрошувався Сашко.
Настя дзвінко розсміялася, закинула за спину тугу русяву косу, і згідно кивнула. Сашко пішов.
— Ох, тримайся, дівка… – сказала бабуся, – хлопець із тебе очей не зводив. Відразу ти йому сподобалася. Я так і думала…
— Чому? – здивувалася Настя.
— Час його підійшов одружитися. А от тобі зарано, якщо чесно. Хіба що… – розмірковувала бабуся і задумалася.
— Хіба що? – хотіла уточнити Настя, але бабуся пішла до хати, щоб переодягнутися в ошатну сукню, яку так рідко вдавалося вдягнути з особливої нагоди.
Компанія сиділа в саду. Саша не зводив очей з Анастасії, і їй це подобалося. Незабаром вони пішли гуляти до річки, і всі, хто залишився, багатозначно переглянулися. Батьки Сашка і бабуся Насті посміхалися якось тепліше, ніж раніше, немов їх тепер об’єднувала одна таємна і радісна надія.
Настя повернулася додому пізно. Уже було темно, і почав накрапати дощ, барабанячи краплями по сухій дорозі й листю дерев.
— І де ж ти так довго була, Настусю? Я ж не сплю, на тебе чекаю. Перший раз пішла з хлопцем і так довго. Навіть непристойно… – почала вичитувати онуку бабуся Надя.
— Ох, бабусю. Ну, що ти переживаєш? Це ж Саша. Він такий…
— Та знаю я, що він хороший хлопець, інакше б усіх собак підняла на твої пошуки. Вірю йому, як собі. Але ти дівчина, і маєш бути скромнішою, розумієш? – не заспокоювалася бабуся.
— Ні, нічого не розумію… – Настуся вальсувала кімнатою, – Немов сто років його знаю, нібито давним-давно з ним. Він розуміє мене з півслова, і я його. Так чудово, ба.
У селищі тільки й говорили про нову закохану парочку. Сашко тепер приїжджав сюди майже щодня, вечори проводив з Настею, ночував у батьків і з самого ранку поспішав до міста на першому автобусі.
Батькам було зрозуміло, що хлопець налаштований серйозно. А він і не приховував своїх намірів ні перед ріднею, ні перед Анастасією.
Дівчину такий поворот подій буквально звів з розуму. Вона закохалася справжнісіньким першим коханням. Напір Саші приборкав її характер, зробив жіночною, м’якою і ніжною.
Терміни весілля були призначені. Наречена шила білосніжне вбрання. І одного разу на порозі з’явилася Наталка.
— Привіт, сестричко, – усміхнулася вона, – чую, ти до весілля готуєшся?
— Так, як бачиш, – промовила Настя, – а ви як там? Як синочок?
— А я ось… Другого чекаємо. Тож на весіллі у тебе бути навряд чи зможу. Токсикоз замучив, – Наталка, і справді, була блідою, змарнілою, – Зайшла ось привітати тебе.
— Спасибі, але поки рано, – знизала плечима дівчина.
— Привітати, але й попередити… – продовжила Наталя, якось криво посміхнувшись, – розумієш, колись Саша любив мене. І думаю, що ти для нього – ніби як мій образ. Ні, не подумай, що я ревную. Я ніколи не думала виходити за нього, і не давала йому надії. Однак, чи не вийде так, що ти для нього – всього лише, моя копія?
— Ти навіщо мені це кажеш, сестричко? – губи Насті затремтіли.
— Ні, я бажаю вам щастя, але не вийшло б потім чогось поганого. Ти маєш це знати, – відповіла Наталя, – ну, так бери це до відома, або не бери, як хочеш. А я повинна була тебе попередити.
— А мене попереджати не треба, – Настя встала, і обличчя її вмить стало спокійним, – мені Саша одразу ж, першого вечора про тебе все розповів. Тож я знаю, що між вами нічого абсолютно не було, і тому й згадувати минуле навіть нема чого. А в нас із ним – кохання. І я дякую Богові, що він послав мені такого чоловіка…
— Якого? – усміхнулася Наталя, – ти поживи з ним спочатку, а потім і нахвалюй. А, втім, мені все одно. І чого нам із тобою сваритися? На порожньому місці? У мене своя сім’я, і в тебе своя буде. Щастя вам…
Наталка скоро поїхала. А Настя сиділа перед дзеркалом і розглядала себе. Бабуся, яка увійшла, здивувалася:
— Що з тобою, люба моя? Ти що, хвилюєшся перед весіллям? Не треба. Все буде добре.
— Я знаю. Ось тільки Наталя… Невже він обрав мене через неї? Невже тільки… – вона встала й обійняла бабусю, уткнувшись їй у плече і витираючи сльози.
— Дурнувата ти. Звичайно, спочатку його вразила схожість, тому що він давно не бачив тебе. З дитинства. Адже чоловіки закохуються в один тип жінки. І найчастіше вони схожі на його матір. Це закон природи. А дівчатка обирають чоловіка, що нагадує риси її батька, – терпляче пояснювала бабуся, гладячи онуку.
Вони сіли на диван, і бабуся дістала альбом із фотографіями. Вони гортали сторінки і розглядали світлини.
— Ось, глянь. Це твій батько, Михайлик мій. Нікого він тобі не нагадує? Ось він до армії ще. Молодий, як зараз ти, – бабуся ткнула пальцем на фото.
— Точно… – видихнула Настя, – схожий! На Сашка мого схожий! І така сама посмішка, і навіть чубчик на той самий бік зачесаний. І ямочки на щоках теж є!
Дівчина засміялася.
— А ти поглянь на фото Сашкової матері. Нехай він тобі її покаже! Вона теж нагадує тебе в юності. Ось такі справи! – засміялася бабуся.
— Ясно! Усі ми родом з одного села. А в селі майже всі – рідня, – підсумувала Настя, уже сміючись.
— Так і є. Раніше й прізвища у всього села майже одні й ті самі були. Жили родами. Тож любить тебе твій Сашко, не сумнівайся. Одна справа – типаж, а інша – ви вже достатньо пізнали одне одного, щоб зрозуміти, що вам хочеться бути разом, що кохаєте… – підтвердила бабуся.
Весілля пройшло дуже душевно й радісно. Саша відвіз дружину в місто, де вони стали жити, працювати і вже разом добудовували свій будинок.
Через кілька років сім’я в’їхала в новий будинок. Настя вже носила під серцем первістка. З роками вона ще більше полюбила свого чоловіка, всупереч поширеній думці, що через роки кохання стихає і поступається місцем звичці бути поруч. І Саша, відчуваючи ніжність і турботу Асі, завжди говорив батькам:
— Правильну дружину я вибрав. І турботлива, і скромна, і красива…
— А головне – молода! – усміхався його батько і плескав сина по плечу, – бережіть одне одного, синку. Бережіть любов…
