У знайомих мені сім’ях, здебільшого працюють обоє: тягнуть віз разом. А що робити, якщо одного все влаштовує, а другий з подружжя не готовий змиритися з убогістю сімейного бюджету?
— Дочка надумала на роботу їхати в столицю, – розповідає подрузі Тетяна Петрівна, – два тижні там, два тижні вдома.
— І як же вона збирається жити, – дивується її приятелька, – дитині 4 роки, чоловік.
Тетяна Петрівна махає рукою: що тепер поробиш?
Юля вийшла заміж 5 років тому за Ігоря, спочатку начебто молоді пішли на оренду житла, були грандіозні плани взяти квартиру в іпотеку, машину купити. Тетяна Петрівна виховувала доньку одна, допомогти молодій сім’ї було особливо нічим. Не розраховували і на сватів: крім Ігоря в сім’ї зростали ще троє молодших дітей, тож там свекор Юлі і свекруха працювали і забезпечували свою сім’ю.
— А як у декреті донька сіла, – згадує Тетяна Петрівна, – так все і змінилося. Перед самою появою дитини прийшли до мене.
— Мамо, – попросила Юля, – а можна ми тимчасово поживемо з тобою? У Ігоря на роботі постійно зарплату затримують, та й за власний рахунок у відпустки саджають, я в декреті, нам просто нічим платити за орендовану квартиру.
Тимчасово затягнулося на 4 з гаком роки: то дитина зʼявилася, а йому так багато всього треба, то Ігоря скоротили і він роботу знайти не може.
— Сидів зять кілька місяців на дивані, – каже Тетяна Петрівна, – роботу шукав, та не міг знайти. Донька з декрету на колишню роботу вийшла: платять копійки. Ігор теж за копійки щось знайшов.
— Я забула, – говорила Юля, – коли я востаннє купувала собі обновки, не можу собі дозволити навіть на манікюр піти. Яка вже тут своя квартира, якщо нам навіть на оренду не вистачає, продовжуємо сидіти на твоїй шиї. Я більше так не можу.
Юля знайшла нове місце: покоївки в столиці.
-«Але ж це ж у прислугах, – каже Тетяна Петрівна, – так, із дитиною я допоможу, але поки Юлька там буде прислужувати комусь, не бачачи дитини тижнями, її чоловічок залишиться зі мною жити?».
— Це ненадовго, – впевнена донька, – почну привозити хороші гроші, зніму їм квартиру, щоб тобі зять очі не муляв.
— Ну хіба це правильно, – дивується знайома Тетяни Петрівни, – нехай би Ігор і напружувався, щоб донька й онук жили з тобою, а гроші можна й відкладати на свою квартиру. Як це, мужик буде вдома сидіти, а дружина його забезпечувати?
— Та й я їй сказала, що це не діло, – погоджується Тетяна Петрівна, – ну зніме він квартиру, буде на роботу ходити, та хіба він без жіночої руки впорається з дитиною? Він же звик уже тільки гратися з малюком, дві жінки в домі, то зять ні прибрати, ні приготувати. Толку від його окремого життя, все одно два тижні хлопчик буде на мені. Нехай би і їхав, бугай отакий, а донька б удома залишалася.
— Ну їй пощастило, – відповідав зять, – вона знайшла місце, а мені куди їхати, тим паче в теперішній час?
Охоронцем? Ну так на такій роботі багато не заробиш. І потім, це Юльку наш дохід не влаштовує, це їй треба лахміття, відпочинок і манікюри, а мені всього вистачає, чому я через її забаганки маю напружуватися і змінювати свій звичний життєвий уклад.
— Який уклад, – запитує теща, – прийшов із непильної роботи, сів на диван, погодували, випрали, прибрали? Я вже не кажу про те, що вистачає тобі, бо ти в чужому домі живеш, а на свій і грошей немає?
— Мамо, – ображається Юля з кухні, – навіщо ти дорікаєш Ігорю квартирою, це ж тебе попросила, що ми тут поживемо поки що.
— А я й не дорікаю, – каже Тетяна Петрівна, – я пояснюю, чому йому всього вистачає, що забирай у нього комфорт, і де буде на дивані вечорами лежати?
— Зрозуміло, – вторить їй приятелька, – що в сім’ї заробляти повинен той, у кого виходить. Але ж у твоїх молодих інша справа: Ігор повинен або сім’ю забезпечувати, або будинком і побутом займатися, а він просто живе нахлібником. І дружину готовий відправити в прислуговування, аби комфорт його не постраждав.
От і не знає Тетяна Петрівна, як вчинити. Виставити сім’ю дочки з дому, дивись, повернеться до мами з дитиною, але вже сама. Але ж знову змушена буде їхати заробляти.
— Так хоч на себе тоді працювати буде, – каже жінка, – а не чоловіка дорослого утримувати, а вже з онуком я впораюся.
Чи не втручатися, нехай усе йде, як іде, піде зять на квартиру, потім, дивись, і все налагодиться? Але й спокійно дивитися, як син без матері з таким татом буде по два тижні, Тетяна Петрівна не згодна.
