Ми з чоловіком одружені вже 7 років. Познайомилися ми після розлучення з першою дружиною.
Всі ці роки, я намагаюся ужитися з його дочкою від першого шлюбу. Їй було 4 роки, коли ми з нею познайомились.
Дитина важка, і це не моя «упереджена» думка. Генетика мами, що не вилазить від психологів, яка звинувачує всіх навколо у своїх невдачах і при цьому паразитує на людях, що її оточують.
До того ж, у дитини сильна розпещеність і вседозволеність. Так було і до розлучення, а вже після, все погіршилося.
Нині дитині 11 років, і це просто жах. Мати нею зовсім не займається, у неї завжди свої проблеми, як вона сама і говорить. У мене опускаються руки.
У мене самої вже двоє дітей із чоловіком, які все це бачать. Я з першого дня оточувала її любов’ю та турботою, намагалася, як могла її виховувати і вчити доброму, ми брали її у всі поїздки з чоловіком, незважаючи на те, що мріяли ми про романтику, але це почуття провини перед дитиною не давало спокою.
Всі ці роки я її купала, годувала, гуляла з нею і просто спілкувалася. Ми забирали її на 3 дні на тиждень, завжди. І всі відпустки вона також жила з нами.
Скільки вихідними свого життя я пожертвувала заради неї та стосунками з чоловіком у сім’ї. Але ніколи вона мене до кінця не приймала.
Вона спілкувалася, раділа, посміхалася, але жодного разу в житті не назвала мене на ім’я, жодного разу не обійняла, не привітала з днем народження, хоча я завжди її вітала сама. І постійно все псувала, не спеціально, звісно. Це ж дитина.
Але я все терпіла. Щоразу, вона раділа нашому часу разом, а потім за моєю спиною розповідала, що їй все не сподобалося. У всіх поїздках до цього дня вона вимотує всю сім’ю своїм ниттям, як їй все не подобається.
Стільки не ниють навіть мої маленькі діти! Цього року, вона почала скаржитися потай татові, що я зі своїми дітьми її уникаємо. І це після всіх років моєї турботи та всіх моїх жертв заради них з татом?
Чоловік навіть не заступився за мене, що мене теж зачепило. Всі навколо мене запевняли з першого дня, включаючи чоловіка, що якщо я її прийму і буду «доброю мачухою» дитина до мене потягнеться, і колись, я дочекаюся від неї хоч доброго погляду. І я в це вірила.
Ні, я дбала про неї не заради якоїсь віддачі, а тому, що вважала, що так правильно. Що так і потрібно. Але зараз, я дуже сумніваюся у цьому. Кому це потрібно?
Останньою краплею стало те, що зараз вона вкотре потрапила в халепу в школі. У нас була сімейна нарада з чоловіком та її матір’ю.
Ми всі разом визначили міру покарання, я підтримала їх. Але через пару тижнів вона знову почала так поводитися.
І тепер вона взагалі перестала зі мною розмовляти. І навіть перестала приходити до тата, якщо я вдома.
Це вже за межею мого розуміння. Я нічого поганого їй не зробила.
Я не винна, що вона погано поводиться, обманює батьків і її доводиться карати. Але чомусь вона зривається саме на мені.
Я просила чоловіка розібратися в ситуації, чому дитина зі мною перестала спілкуватися, але він відмовився. Він сам втомився від її витівок і відповів, що якщо мене це хвилює, то сама з нею і маю розбиратися.
А в мене вже просто нема сил. При цьому, нещодавно він мені намагався зауважити, що вона прийшла в гості, але відразу пішла, коли я повернулася додому.
Я знову говорю, що не знаю в чому моя вина, і якщо це його турбує, нехай сам з нею поговорить. У відповідь ігнорування.
Я вже заплуталася, і не розумію, що мені робити? На нашій сімейній нараді, вперше, почула фразу від її мами: «ти у нашій ситуації взагалі ніхто, навіщо ти лізеш?». І я вперше серйозно задумалася.
Може, дійсно, правильно було б усі ці роки просто не лізти? У неї є мама та тато. До чого тут я?
Навіщо я взагалі займаюся її вихованням та доглядом за нею? Але є, однак, один момент, не знаю, правда, це чи ні.
Часто, коли я намагаюся її ігнорувати, щось трапляється. Якась дрібна біда. То я захворюю, то діти, то в нас зривається якась важлива подія.
Я віруюча людина, і мені відразу здається, що це Бог мене карає за те, що від неї відвертаюся! Хоча, подруги кажуть, що це не так, і я реально їй нічого не винна. І що я просто мене це вимотує, або це психосоматика.
Зараз вона вже місяць зі мною не розмовляє і я сама з нею теж перестала, і знову, до речі, я захворіла. Я не знаю що мені робити?
Як мені з нею уживатися далі? Знову пробачити і «дружити» з нею, і терпіти її образи за спиною та її постійне скиглення, як ми з дітьми її дратуємо?
Або повністю від неї абстрагуватися, жити своїм життям, своєю родиною, і при цьому не звинувачувати себе за це? Адже я зі свого боку зробила все, що в моїх силах. Невже, чи правильно буде все життя просити у неї гарне ставлення та поблажливість?
