Мати метушилася на кухні, вона смажила, парила, пекла і при цьому щось терла, протирала пил, метушилася.
Юля тихенько увійшла, поставила портфель, сіла на стілець.
— О, Юлька привіт, вчасно ти, давай, переодягайся, донечко, треба допомагати.
— Щось живіт болить, мамо.
— Чого він у тебе болить?
— Не знаю, – Юля підняла плечі вгору, – сильно болить.
— У школі, може, щось з’їла? – мати метушилася, з легкістю стрибала на стілець, зі стільця, все в неї в руках горіло, – переодягайся, що сидиш, тітка приїхала з міста, ввечері в гості прийде.
— А мені що з того? – Юля сиділа насупившись.
— Як що, не чуєш? Тітка кажу, з міста приїхала, прийдуть у гості.
— Мамо, мені вона не тітка.
— І що тепер, вона ж тебе вважає племінницею. Минулого разу навіть сказала, що ти підросла і симпатичною стаєш.
— Правда? Ура, матусю, я так рада, а ще улюблена тітонька подарує мені папірець від шоколадної цукерочки, як барон Мандарин подарував Чиполіно, я так рада, матусю.
— Юлько, ну що ти за людина, га? Ну що ж ти так, га? Вони ж до нас добром.
— Хто вони, мамо? До кого? Ти його законна дружина подарувала йому законних дітей, а все стрибаєш перед ними, принижуєшся. Я теж не під парканом знайдена, ти була одружена з моїм батьком, я не байстрючка якась, мамо… А ця ваша… Вона ж нагуляла Лізку, всі про це знають.
— Ой, припини, розумною стала надто розумною, іди переодягайся і допомагай мені.
Живіт, кажу, болить, мамо, з уроків відпустили.
— Іди, – відмахнулася мати.
Увечері прийшов із роботи вітчим.
— О, а що це в нас тут таке смачненьке?
— Павлику, не чіпай, ну чого ти. Іди борщу погрію.
— Уууууу, борщу, а це кому?
— Так сестра твоя приїхала, в гості прийдуть.
Вітчим хмикнув.
— Потрібна вона тут.
— Ой, та годі, Павле, сестра ж.
Живіт у Юльки розривало на тисячі шматочків, ломило спину, горіли щоки.
Вона ледве стояла.
— Мамо, не можу, приляжу?
— Ну Юль, торт прикрасити треба, тітка ж приїде.
— Та нехай ляже дівчисько, не велика гостя, он бліда вся.
Юлька навіть вухам своїм не повірила, глянула з вдячністю на вітчима.
Розбудив дівчину гучний, верескливий голос.
— А хто це в нас тут такий гарненький, а хто тут у нас такий красивенький.
Юлька лежала, не ворушачись. Вона знала, що це, приїхала тітка, сестра вітчима і сюсюкається з її братом і сестрою.
Дітлахам було вже вісім і шість років, але вона завжди, коли приїжджала, сюсюкала, вишукувала знайомі риси, вдивляючись в обличчя дітей.
— Ой, дивись, дивись, Павлику, ну вилитий дід Іван, ти дивись.
Родичі змінювалися раз у раз, то баба Марія, то тітка Ліда… До Юльки вона ставилася… ніяк, як до меблів. Зараз Юльці тринадцять, вона вже доросла, все прекрасно розуміє і вже не ображається, коли її не помічають.
Тітка любила з’являтися ефектно, це вона вміла.
Приходили зі своєю донькою, Ліза була на два роки старша за Юльку, морщили носики всі такі чистенькі, аж до скрипу, Лізка вже фарбувалася, і з манікюром була, у вухах бовталися золоті сережки з червоним камінцем. Вона дивилася презирливо на Юльку, своїми білястими очима трохи на викоті.
Тітка ж викладала подарунки. Була епоха дефіциту, тітка діставала немислимі речі.
Петрику, це тобі, дивись, що тобі тітка привезла, ось дивись, Тетянко, а це тобі, тримай.
Павлику, Павлику, а це теж тобі, дивись, витрушуючи якийсь модний светр, струшуючи його, подавала тітка вітчиму обновку… – Ну поміряй, Павле, поміряй, ой, дивись, який ти красень.
Матері вона привозила кухонні фартухи, рушники вафельні, мати брала подарунки, притискала до серця, дякувала.
Щоправда мати сама вміла шити, кравчиня як ніяк, і хороша до того ж, і фартухів у неї тих купи, але вона брала подарунок і від душі дякувала.
Юльку змушували бути присутньою при цій виставі.
Обдарувавши всіх родичів подарунками, тітка задоволена починала шарудіти пакетами, акуратно складаючи їх, дорослі, відчуваючи незручність, відводили очі, Ліза бридко хихотіла, Юлька збиралася вже розвернутися, щоб піти, як тітка, наче схаменувшись, згадувала про ще одну людину цієї сім’ї.
— Ах, дівчинко, – вона робила вигляд, що не пам’ятає, як звуть Юлю, – Лізо, ну що ж ти мені не нагадала про дівчину, як тебе… Юля… Тітка лізла в кишеню, діставала прихований там батончик, звичайний батончик, і давала Юльці.
Мати хихикала, червоніла, вітчим відводив очі, Юлька дякувала.
Цього разу вона не хотіла йти на цю виставу ганьби, але забігла в кімнату сяюча мати і підняла Юльку.
— Мамо, я не піду.
— Іди давай, люди, приїхали, що тобі важко, ну.
Та й на кухні мені допомогти треба буде, на стіл подавати, потім посуд мити, знаєш же батько не любить, коли брудно, та й тітка знову…
Юля пішла, глибоко зітхнувши. Як би там не було, маму вона любила, брата із сестрою теж, навіть вітчима, може, не любила, але поважала. Це була її сім’я, іншої в неї не було.
Юлька отримала батончик і мовчки пішла на кухню, слідом прийшла сяюча Лізка.
— Водички попити.
— Пий.
— По телевізору показували, ти дивишся взагалі телик? У вас же є? – гидливо випнувши бліду губу, говорила Ліза, – там одна тітка, батончик розкусила, а там щось тягнеться, уявляєш, білий такий батончик, я не знаю, я їх не їм, тож там був щурячий хвіст.
— Твій напевно?
— Що?
— Я кажу, книжки читаю, телевізор рідко дивлюся, вчені кажуть, хто багато дивиться телевізор, той тупіє, брешуть, напевно.
І відсунувши плечем гостю, Ліза несе на стіл гаряче, у цю мить на кухню заходить мати Юльки, Лізка одразу робить добрий вираз на своїй мишачій мордочці й сюсюкає, ну точно, як її мати.
— Тітонько Катруся, я прийшла вам допомогти, що нести.
— Ой, Лізонько, йди за стіл, що це ти будеш працювати в гостях, ми з Юлею самі, йди сідай.
Юля носить тарілки, прибирає брудні тарілки, коли підходить до Лізи, та відпускає різні шпильки, намагається принизити Юлю, її мати підсміюється, вітчим із матір’ю мовчать.
Юлі набридло слухати підколи гості і вона, ніби ненавмисно, проливає на Лізу компот.
— Ах ти погань безрука, мамо-о-о-о, ця дурепа тупа спеціально вилила на мене, ууууу.
— Я ненавмисно, вибачте, – Юлька дивиться злякано на вітчима, той їй підморгує і показує бровами, щоб вона пішла на кухню.
Юльку просити не треба, вона прошмигує на кухню.
— Косорука, дурепа, потвора, ненавиджу, вона спеціально. Ти знаєш скільки це коштує? Твоїй матусі доведеться гарувати місяць безкоштовно, ууууу.
На кухню зайшов вітчим.
— Я не спеціально, – насупившись каже Юлька.
— Та годі тобі, йди відпочивай.
— Мамі допомогти треба.
— Я допоможу йди, уроки не робила?
— Завтра вихідний.
— Гаразд іди.
Щоб пройти до себе в кімнату, потрібно було вийти з кухні й пройти повз Лізку, яка волала, тітку, яка сюсюскала, і матір, яка намагалася бути корисною.
Лізка голосила, мати з тіткою метушилися поруч.
— Уууу, косорука, потвора, – помітивши Юльку, прошипіла Ліза, дівчина швидко прошмигнула у свою кімнату, лягла на ліжко і міцно заплющила очі.
Щось сталося, мати більше не змушувала її зустрічати тітку…
***
Юля дивиться в ілюмінатор, на хмари, що пропливають, вона тихо посміхається, занурившись у спогади.
Юлька їде у гості до брата, до його сім’ї, тепер вона тітка. Петя одружився з жінкою з двома дітьми, мати пообурювалася, але Юлька швидко поставила її на місце.
Марина, Петрикова дружина, подарувала йому ще двох, у першому шлюбі дітей у нього не було, начебто тому й розійшлися, колишня дружина вийшла заміж і у там у неї вже є дитину, у Петрика теж двоє.
Кажуть, так буває.
Юлька тітка, вона, посміхаючись, уявляє, як буде обдаровувати племінників Петра і його дружину.
У Юльки четверо племінників, у сестри поки що дітей немає, вона живе з Юлькою в одному місті – Юлин хвостик, так її всі й звуть.
У Юлі хороша сім’я, люблячий чоловік, прекрасні діти.
Вона згадала цю історію з дитинства, згадала ці батончики, вона ніколи в житті не відкусила жодного шматочка, терпіти не може ці ні в чому не винні цукерки.
Згадала тітку, Лізку.
Лізка тричі вже була заміжня, все чоловіки якісь погані трапляються, мати так каже, а їй тітка. Юльці байдуже, вони їй ніхто, слава богу доросла і може за себе постояти, але за звичкою називає тіткою.
Увечері сидять із чоловіком у брата в гостях, племінники, всі четверо, приміряють обновки, роздивляються іграшки.
Надто добре Юлька пам’ятає ті батончики, з дитинства. Тому й намагається не образити доньок невістки, всі її, всі племінники. Діти обожнюють тітку, дуже люблять.
— Юлька, ну навіщо гроші витрачала, – каже усміхнений брат, розглядаючи новий електроінструмент, який він дуже хотів.
— Спасибі, – сором’язливо посміхається Марина, притискаючи до себе модну сумочку, – дорого ж Юль.
— Не дорожче за гроші, я люблю подарунки дарувати, я ж тітка.
Вона ловить вдячний погляд брата.
Увечері сидітимуть, притулившись один до одного, на ґанку будинку брата і дивитимуться на зорі, їхні другі половинки сплять, давши брату з сестрою поговорити.
— Юлька… Спасибі тобі сестра… За все.
— Та ну кинь.
— Ні, ти не розумієш, дякую, що не відвернулася від нас… А пам’ятаєш… батончики…
— Памʼятаю, Петрику.
— Ех, сестричко, дай я тебе обійму, найкраща моя у світі Юлька. Дітлахи тебе знаєш, як люблять, Маринка метушиться, як очманіла, я її осаджую, а вона ні, каже, такої родички, як Юля, вдень з вогнем не знайдеш. Любить тебе теж, готується.
— І я вас усіх люблю. Ви ж моя сім’я.
Посміхається місяць, дивлячись на те, як братик із сестричкою, які не бачилися цілий рік, кажуть одне одному про свою любов.
— Донечко, алло, алло, приходь скоріше, тітка приїхала, побачити вас усіх хоче.
— Ні, мамо, я в Петрика побуду, потім прийдемо.
— Як же, донечко, ми ж сім’я.
— Мамо, не починай, га?
Це вже вранці дзвонила мати, щоб запросити дітей, тітка ж приїжджає.
Петрик не став нічого вигадувати, просто сказав матері, що не хоче бачити нікого, крім сестри і зятя.
— Як же синку, Ліза приїде, вона теж сестра.
— Мамо, моя сестра он, зі своїми племінниками, з усіма чотирма, по траві валяється і регоче, а зять дрова коле, дитинство сільське згадує… А ввечері у нас лазня і знаєш… ніяких батончиків.
— Алло, алло, Петрику, яких батончиків, алло?
— Ніяких, мамо. Усе, ніколи.
А ввечері, коли передбачалося, що має прийти в гості тітка, до дітей прийшов батько.
— Тату, там же тітка начебто в гості? – запитує Петрик.
— Та ну її… Дочка із зятем приїхали, а вона зі своєю тіткою.
Юлин чоловік зловив її теплий погляд, яким вона обдарувала вітчима.
— Привіт… тату…
— Привіт донечко, здрастуй, зятю.
А ну, де мої внучата, дідусь прийшов.
— Діду, діду, – кричить весела четвірка і висне на Юльчиного вітчима, Юля видихає і посміхається.
Це її сім’я.
Незабаром приходить мати, спровадивши тітку, тож майже вся сім’я збирається разом.
Потім по відеозв’язку дзвонить Тетянка, слідом діти Юлі, вся сім’я в зборі.
— Це моя сім’я думає Юлька, – і я їх люблю…
