— Цього літа їдемо на море! — урочисто оголосили Максим та Оля своїм дівчаткам.
Тринадцятирічна Алінка та дев’ятирічна Полінка аж заплескали в долоні від щастя. Вони обожнювали сімейні поїздки, а про море мріяли вже давно — востаннє були там ще зовсім малими.
— Дівчатам просто життєво необхідно прогрітися і набратися сил, — без упину повторювала Оля, ніби виправдовуючись перед кимось невидимим. — Цілий рік із болячок не вилазили, то одне, то друге.
— Та й нам, якщо відверто, зміна обстановки не завадить, — лагідно усміхнувся Максим, уже подумки чуючи шум хвиль.
Путівки в готелі виявилися родині не по кишені, але це нікого не засмутило. Вирішили їхати своєю машиною — і дешевше, і свободи більше. Маршрут проклали, кожну копійку в бюджеті підбили.
І от, коли валізи вже стояли в коридорі, а до виїзду лишалося якихось три дні, пролунав дзвінок. Дзвонила Ірина, Максимова сестра.
— Братику, ти навіть не уявляєш, як моя Даринка на море хоче! — завела вона своїм фірмовим солоденьким голосочком. — Сто років там не була дитина. А ми найближчі роки навряд чи кудись виберемося з немовлям на руках, сам розумієш… Може, візьмете її із собою? Ми все оплатимо! Навіть не сумнівайся!
Оля завмерла, чекаючи, що відповість чоловік. У його очах промайнула розгубленість.
Погоджуватися було страшно, а відмовити рідній сестрі — якось незручно.
І він… погодився. Тільки винувато зиркнув на дружину.
Наступного ранку Ірина привезла Даринку з речами і, вже стоячи на порозі, ніби між іншим кинула:
— Розрахуємося, як повернетеся, добре? Бо зараз із грошима трохи туго.
Оля мовчки кивнула, хоча в душі сподівалася, що зовиця дасть їм із собою хоч якусь копійчину на дитину.
Подорож, яка мала стати ідеальним початком довгоочікуваної відпустки, з перших же кілометрів перетворилася на випробування для всієї родини.
Їхній старенький, але надійний седан, який зазвичай був повен дитячого сміху та пісень, цього разу їхав у гробовій тиші.
Її порушували лише важкі, примхливі зітхання Даринки. Як з’ясувалося, Максимова племінниця мала унікальний талант — знаходити привід для невдоволення абсолютно в усьому.
— У вас кондиціонер ледь тягне, — заявила вона з порога, тільки-но вмостившись на задньому сидінні біля Аліни.
— Мені незручно, — бурчала вона вже за півгодини, безкінечно соваючи подушку туди-сюди.
— Я це пити не буду! — з відразою відсунула вона пляшку з негазованою водою, яку простягла Оля. — Ви що, нормальних напоїв не взяли?
Дівчатка дивилися на двоюрідну сестру круглими очима.
Вони змалечку звикли, що дорога — це пригода, а не суцільна мука.
Їх усе влаштовувало: вони грали в слова, розглядали краєвиди, весело наминали мамині канапки.
А Даринка демонстративно втупилася в телефон і лише зрідка піднімала очі, щоб видати чергову претензію.
— Ой, а чого ми в таку глухомань їдемо? — зі щирим жахом запитала вона, дивлячись на безкраї соняшникові поля. — У моєї подружки Каті батьки влітку завжди в Туреччину літають. Отам цивілізація.
Оля зціпила зуби. Максим, не відриваючи погляду від траси, глухо промовив:
— Дашо, у нас свій маршрут. Якщо хочеш у Туреччину, попроси батьків наступного разу відправити тебе з Катею.
На якусь мить у машині запала тиша. Але ненадовго.
— А можна зупинитися? Я втомилася…
Зупинилися. Розминали ноги. Поїхали далі.
Ще за півгодини Даринка почала скиглити:
— Ну коли ми вже приїдемо? Мені набридло…
Здавалося, для неї ця поїздка — якась нудна примусова каторга, а дядько з тіткою — просто водії, які везуть її не туди і надто повільно.
Якщо дорога була випробуванням, то сам відпочинок став справжніми тортурами. Даринчин талант критикувати все на світі розцвів на морському березі буйним цвітом.
Їхній скромний, але охайний будиночок за двадцять хвилин від пляжу вона зустріла фразою, від якої в Олі все всередині обірвалося:
— Ой, ми що, у цьому сараї будемо жити? А де басейн?
Сніданки, які Оля старанно готувала на всю ораву — пахучу вівсянку, рум’яні налисники чи гарячі бутерброди — Дарина колупала виделкою з відвертою огидою:
— А мама нам завжди йогурти зі злаками купує… Або мюслі. А це що таке? Як це взагалі можна їсти?
Найгірше було те, що діти абсолютно не ладнали.
Аліна з Полінкою цілими днями хлюпалися у воді, будували замки з піску. А Даринка зайде по коліна і стоїть, кривлячись:
— Вода холодна. Пісок до ніг липне. Сонце пече. Піду краще в телефоні посиджу.
Олине серце просто розривалося. Вона бачила, як її дівчатка перешіптуються, дивлячись на сестру, і замовкають, щойно та підходить ближче.
Їхній безтурботний сімейний світик, заради якого все це й починалося, тріщав по швах.
Останньою краплею став вечір, коли Оля, втомлена, але щаслива після купання з доньками, купила всім по великій порції морозива.
— Тримай, Даринко, — усміхнулася вона, простягаючи ріжок племінниці. — Думаю, зараз це саме те, що треба!
Даша взяла морозиво, надкусила і миттю скривилася:
— Фу, яка гидота! Я таке не люблю.
Оля побачила, як її молодша Полінка, ледь не плачучи, відсуває від себе своє, ще неторкане морозиво. І вперше за всю поїздку не витримала.
— Їж, Поліно! Нікого не слухай! Це смачно! — гаркнула вона так, що всі аж здригнулися.
Запала важка тиша. Усі розуміли: винна в цьому одна-єдина, вічно невдоволена дівчинка.
Додому вони повернулися на три дні раніше. Спочатку планували заїхати в гості до родичів по дорозі, але на вимучені усмішки просто не лишилося сил. Усі були виснажені тією напругою, що постійно висіла в повітрі.
Зворотний шлях здолали майже мовчки. Даринка звично сиділа в телефоні, Аліна з Поліною дрімали, схилившись одна до одної, а Оля дивилася у вікно з єдиною думкою: швидше б це все закінчилося…
Тільки-но переступивши поріг рідної квартири, Оля набрала зовицю.
— Ми вдома, — сухо повідомила вона.
— Як? Уже? — здивувалася Ірина. — Чого так рано? Щось сталося?
— Усе нормально, просто так вийшло, — Оля не мала бажання щось пояснювати. — Ти коли Даринку забереш?
— Ой, а ми не вдома, у свекрухи гостюємо. Не зриватися ж нам прямо зараз? — у голосі Ірини прослизнуло відверте невдоволення.
Оля міцніше стиснула телефон:
— Не треба зараз, — видавила вона, відчуваючи, як закипає. — Але ближче до вечора чекаємо. Діти втомилися з дороги, хочемо раніше лягти спати.
Оля вже збиралася покласти слухавку, але Ірина раптом додала, ніби згадавши про якусь дрібницю:
— Слухай… Гроші за поїздку ми віддамо дня через два-три. Сергій ще зарплату не отримав. Так що матимете час гарненько порахувати, скільки ми вам винні.
Оля завмерла. У тоні зовиці чітко чулося знущання.
«Гарненько порахувати»… Ну-ну. Відпочинок закінчився. Починається інша вистава.
Три дні Оля подумки перебирала всі витрати: бензин, харчі, екскурсії, розваги на пляжі — і їй ставало млосно.
Як ділити ті спільні витрати? Рахувати бензин, якщо машина все одно б їхала? А житло? А ті фрукти й морозиво, які вона купувала всім трьом, щоб Даринка не почувалася обділеною? А продукти?
Максим на її розпитування лише знизував плечима…
Нарешті пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Дарина і сяюча Ірина.
— Ну що, підбили касу? Скільки ми там винні?
Запала незручна пауза. Максим нервово кашлянув:
— Іро, та облиш ти це… — зніяковіло почав він, але сестра його перебила:
— Ні, я серйозно! Ми ж домовлялися… Дашо, — вона обернулася до доньки, — що тобі там купували?
Дівчинка байдуже зронила:
— Один раз кукурудзу на пляжі і шоколадне морозиво.
Ірина миттю обернулася до Олі з діловим виглядом:
— Ну, без цього можна було обійтися. Нащо такі надмірності? Головне ж — море, повітря!
В Олі від цих слів усе всередині перевернулося. Вона дивилася на усміхнену зовицю і чітко розуміла: та навіть не збиралася нічого платити.
Її абсолютно не цікавили їхні витрати. Усі ті обіцянки перед поїздкою — просто дешевий театр.
Відповісти Оля не встигла. Максим теж усе зрозумів і вирішив це припинити:
— Усе, досить! Ніяких грошей нам не треба! Вважайте, що це наш подарунок Даринці на день народження.
— А от і ні! — раптом пролунало з коридору.
Усі рвучко обернулися. Там стояла Ніна Федорівна — Максимова та Іринина мати.
— Я не хочу бути винною своїй невістці, — відрізала вона крижаним тоном.
Усі завмерли.
— Мамо, та ти що! — спробував заперечити Максим. — Нікому ти нічого не винна! Заспокойся.
— Ні! — свекруха стала в позу ображеної королеви. — Я знаю, що кажу. Оля в нас кожну копійку рахує. І я не дозволю, щоб через мою онуку вона мала до нас хоч якісь претензії!
Умовляння сина не подіяли. Свекруха була непохитна у своєму «праведному» гніві. Зрештою, родичі розійшлися.
А за кілька днів Олі на телефон прийшло повідомлення з банку. Зарахування коштів. Двадцять тисяч гривень.
Від свекрухи.
Оля не повірила власним очам. Вона перечитувала есемеску знову і знову. Гроші прийшли не на картку Максима. А саме їй, Олі. Звідки свекруха взагалі знає її номер рахунку?
Усе стало на свої місця. Це не розрахунок. Це ляпас. Тонкий, розрахований, суто жіночий ляпас.
Свекруха ніби казала: «Я все бачу. Знаю, яка ти меркантильна. А я людина благородна і в боргу не залишуся. На, вдавися своїми грошима і заспокойся».
Оля сиділа з телефоном у руках, а по щоках котилися гарячі сльози образи та приниження. І тепер перед нею постало найважче питання: що робити з цим «подарунком»? Повернути? Залишити?
Кілька днів вона мучилася сумнівами і врешті вирішила поговорити з чоловіком.
— Це що таке? — запитала вона, тицьнувши Максимові телефон під ніс.
— Звідки я знаю? — спокійно відповів він. — Мабуть, мама таки вирішила віддати гроші за відпустку. За Даринку, я маю на увазі. Тільки… щось багатенько вийшло.
— І це все, що тебе хвилює?! — скипіла Оля. — Ти хоч розумієш, як вона мене принизила цим переказом?
— Чому принизила? Ірка ж обіцяла скинутися, от вони, мабуть, так домовилися. Не накручуй себе.
— Не накручуй?! — не стрималася Оля. — Ти ж їм ясно сказав, що це подарунок! Виходить, твоя мати подарунка не прийняла? Повернула? Щоб мене носом ткнути?!
— Та з чого ти це взяла? — щиро здивувався чоловік. — Була домовленість, що Іра гроші поверне. От і повернула. Ну, через маму. Яка різниця?
— Жодної, — буркнула Оля. — То ти вважаєш, що ці гроші треба залишити?
— Звісно, — усміхнувся Максим. — Як то кажуть: дають — бери, б’ють — біжи.
— Ясно, — хмикнула Оля і вийшла з кімнати. Вона зрозуміла: говорити далі немає сенсу, чоловік просто її не чує.
Треба порадитися з Оленою…
Подруга дитинства мовчки вислухала Олин емоційний монолог, жодного разу не перебивши. А тоді видала:
— Слухай, не розумію, чого ти так завелася. Ти дитину на море звозила? Забаганки її терпіла? Витрати вам обіцяли відшкодувати? Усе, питання закрите. Ти взагалі радій, що так легко відбулася! Я б, наприклад, нізащо не взяла з собою на море чужу дитину! А якби щось сталося? Це ж така відповідальність! Навіщо ти взагалі на це погодилася?
— Та мене ніхто й не питав!
— Тим паче! То що тепер нарікати? Ти просто виснажена. Радій, що гроші повернули, і не накручуй себе. Звідки ти знаєш, що там свекруха собі думає? Може, вона від щирого серця? Розуміє, як ти намучилася з тією малою…
От і перевела гроші, раз доця не поспішає.
— Виключено! Я свою свекруху знаю як облуплену! — вигукнула Оля. — Вона нічого не робить просто так! Але нічого… Недовго вона святкуватиме.
— В якому сенсі?
— Вона думає, що показала мені моє місце. Але дарма радіє…
— Олю, що ти задумала? — трохи розгубилася Олена, бо звикла, що подруга завжди до неї прислухається. — Гроші повернеш?
— Поверну. І зроблю точнісінько так само, як вона. У неї за півтора місяця день народження — от і буде їй подаруночок… Копійка в копійку…
Так Оля і зробила.
Як свекруха відреагувала на цей жест — невідомо. Вона не подзвонила і ніяк не прокоментувала переказ. Лише заблокувала Олин номер.
Ось уже кілька місяців вони не спілкуються. Ірина в гості теж більше не заходить.
А Максим… Він так і не зрозумів, через що взагалі спалахнув сир-бор. Щиро вважає, що мати, сестра і дружина просто дурницями маються.
Ну а що з них візьмеш? Жінки…
Іноді найкращі наміри допомогти родичам обертаються невидимою війною характерів і образ, де немає переможців. А як би ви вчинили з таким «подарунком» на місці головної героїні: гордо повернули б чи залишили б як компенсацію за зіпсовані нерви?
