— А ти не боїшся ось так одразу на чоловіка насідати? Сполохаєш же, втече від тебе.
— У сенсі, сполохаєш?
— Ну, ви ж тільки-но стали жити разом, а ти його так завантажуєш своїми порядками та роботою по дому. Ми з Ігорем вже майже рік разом, і то я його сильно не напружую.
— Ах, ось ти про що… Знаєш, втече — туди йому й дорога. Мені полохливі слабаки не потрібні.
— Олю, взагалі ти не дівчинка вже, роки йдуть, ми не молодшаємо. Та й плече надійне поруч хочеться. Ти зрозумій, я ж добра тобі бажаю, тому й кажу, як є.
У чоловіків же розум по-іншому влаштований, не так, як у нас. Психологія, і все таке.
Ось ти Мишка зараз справами завантажила, позначила фронт роботи, свої порядки, йому й відпочити ніколи. Тим більше, дім для нього чужий, нібито не для себе робить!
Ти думаєш, що надовго його вистачить? Ти ж жінка, повинна бути хитрішою, мудрішою. Невже важко посуд за нього помити, або речі в прання зібрати?
— Ну ти, психолог доморощений! Я у тебе консультацію замовляла? Ні? Ось і не лізь! Мама до порядку не привчила — значить я привчу.
— Ну що ти ображаєшся?
— Та які образи, Іринко? Тебе слухати смішно. Сама ж говориш про надійне плече, і сама ж переживаєш, що чоловік від роботи втече! Який же він тоді надійний, якщо домашніх справ злякається? Не для себе робить? Так живе ж він тут.
— Ну не знаю. Ми з Ігорем коли зустрічатися стали, він одразу сказав, що в чужому домі нічого робити не буде. Ні, він мені допомагає, але ось так, як ти, я б не змогла.
— Різницю відчуваєш? Ви зустрічаєтеся, а Мишко жити до мене переїхав. Він. До мене. Від мами. У мій дім, на все готове. З одним пакетом речей. З аліментами та боргами за кредитом.
Навіщо ж він мені потрібен, такий золотий, якщо грошей від нього не багато, так ще й допомоги від нього не буде? Дорослого кабана в квартирі поселити і доглядати за ним? Ну вже ні!
Краще тоді самій. А який сенс жити з чоловіком і всю роботу самій робити?
— Ти все схожого на Володимира шукаєш? Не знайдеш, Олю, і Мишко втече, сполохаєш ти його.
Оля з Мишком практично й не зустрічалася. Так, пара зустрічей, і Мишко плавно перекочував до Олі разом зі своїми пожитками, які вмістилися в одному пакеті.
Але ж Оля Мишка попереджала, питала, чи добре він подумав?
А що тут думати? Він — дорослий чоловік, розлучений, вона — доросла жінка, вдова. Симпатія є. Обоє вільні. Діти?
Ну так, Мишкові доньки живуть з колишньою дружиною, а сини Ольги з нею. Та й житло в Олі своє, а він, Мишко, з мамою жив. Він і не думав особливо, якось то все само по собі вийшло.
Зустрілися пару разів, до кафе сходили, потім Оля побіжно сказала, що гойдалку треба зварити, мовляв, зварник потрібен. А він, Мишко, на всі руки майстер, хороший зварник, сам зголосився, мовляв, я вмію, зроблю.
З цієї гойдалки й почалися стосунки.
Діти Оліні у бабусі, Мишко попрацював на славу, як приїхав після роботи, так і закінчив після опівночі. Оля теж не стояла склавши руки. Там притримай, тут подай.
Гарна гойдалка вийшла. Від грошей Мишко відмовився, мовляв, нічого не треба, тільки вечерею нагодуй.
Ну, де вечеря, там і ночівля, дорослі ж люди, що вже там.
А незабаром і жити разом стали.
Оля одразу сказала, мовляв, не терплю слабких чоловіків, нитиків, нечупар і ледарів. Ти до мене в дім ідеш, то будь ласкавий, живемо за моїми правилами.
Не смітимо, а якщо сталося — швидко прибираємо за собою, тут прислуги немає.
Поїв — помив, тут прислуги немає.
Брудні речі суворо в кошик, або все опиниться на вулиці, тут прислуги немає, і акція з шкарпетками не діє.
Звільнився раніше, ніж я, — починай готувати вечерю.
Зарплата в спільну купу, а ось те, що заробив крім зарплати, — твоє, особисте.
Було ще кілька пунктиків, але Мишко лише посміхнувся, мовляв, плавали, знаємо, і не таких приборкували та обламували.
Це з вигляду сувора та неприступна, а насправді жарт чи що, майже 4 роки без чоловіка!
Незважаючи на відсутність чоловіка в домі, порядок у Олі був у всьому. І в домі, і на території.
Травка акуратно скошена, дерева побілені, грядки чисті, одна до одної, картоплі не багато, але теж чиста.
Паркан знову ж таки рівненький, не похилений. Початок літа, а в сараї вже вугілля лежить, і дрова в красивій дровниці, бо вона відмовилася від газу вже давно, не вигідно, та й тепліше набагато з твердопаливним котлом.
Мишко навіть здивувався: — І хто це в тебе все робить?
— Що можемо, самі з хлопцями робимо, з чим самі не справляємося — наймаємо.
— Ну нічого, мовляв, тепер я в тебе є, буду допомагати.
Перші маленькі непорозуміння почалися з банального посуду. Мишко поїв, за звичкою відсунув тарілку і вийшов з-за столу.
Оля промовчала, а вже під час наступного прийому їжі Мишко роздратовано відсунув брудну тарілку з супом:
— Олю, ти зовсім чи що? Чому тарілка брудна?
— Тому що ти її не помив. Прислуги немає. У мене діти за собою посуд миють, а ти, дорослий чоловік, переломишся?
Зі шкарпетками біля ліжка Оля теж боролася мовчки. Не прибрав у кошик — шукай на вулиці. Щоправда, Мишко схаменувся тільки тоді, коли чисті шкарпетки закінчилися.
Мишко збирався було образитися, показати характер і піти, але Оля загородила прохід і сказала, що якщо йде, то одразу, назавжди, з речами. І шкарпетки, мовляв, брудні забери.
Або жити по-людськи, або не жити зовсім.
Назавжди Мишко йти не захотів. І Оля йому подобалася, і будиночок, чистий, доглянутий, теж подобався.
Злися, не злися, а рефлекс швидко виробився. І з посудом, і зі шкарпетками. І виявилося, що не так це й складно. Якщо й забувався іноді, то одного погляду Ольги вистачало.
Ні, Мишко не поганий, не слабкий і не ледачий. Він просто звик жити по-іншому.
Спочатку мама за ним прибирала, мила, прала, потім дружина, а потім знову мама. Йому й на думку не спадало, що можна жити по-іншому.
Втім, і Ольга звикла жити по-іншому. Тільки у них з Мишком це інше було різне.
У Ольги в сім’ї з дитинства було заведено мити за собою посуд, прати й прибирати. Мама якось одразу позначила, що це дім, спільний дім, живуть вони всі разом, значить і прибирає кожен сам за собою.
І один одному в усьому допомагати треба. Це не складно, і дуже спрощує життя.
Володимир, покійний чоловік Ольги, якось одразу зауважив та залюбувався Ольгою і погодився з усіма її пунктиками.
Дійсно, вони сім’я, і повинні цінувати один одного. Не діло це, коли один вечерю готує, а другий на дивані лежить.
Добре вони жили, тільки не довго. Всього 10 щасливих років і було. І в домі разом робили, і на вулиці. Володимир сарайчик майструє — Оля поруч, притримати, подати, допомогти. Володимир картоплю поле, Оля на грядках сидить, травичку щипає.
Оля вечерю готує — Володимир тут як тут, допомагає. Не звикла Оля по-іншому. І бабуся з дідом так жили, і мама з татом, і вони з Володимиром.
Вона думала, що це назавжди, та тільки життя по-іншому склалося.
33 роки Володимиру було, коли залишив він свою сім’ю. Трохи до дому не дійшов, тромб, хай йому грець.
Ні на кого дивитися не могла Оля. Все не те і все не так. А тут Мишко… І сусідка добра, жаліслива, мовляв, налякаєш чоловіка, втече від тебе.
А від чого тікати? Від побуту? Від брудних тарілок? Від шкарпеток? Від трави, яку вчасно косити потрібно? Чи від картоплі, яку для себе садять?
На роботі втомився? Так усі втомлюються. Поїв, перепочив, і вперед, траву косити, картоплю полоти. Нічого надприродного, звичайна робота по дому.
Ні, не боїться Оля. Або такий, як Володимир, з яким і робота будь-яка разом, і відпочинок, або взагалі ніякого не треба.
Втече — тримати не стане.
Вона не Ірина, яка з Ігоря пилинки здуває. А йому що?
Йому зручно. Майже рік зустрічаються, а він заради (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) неї пальцем об палець не вдарив. Ні траву скосити, ні дрова нарубати. Зате на обід і вечерю як на роботу, а вона й рада старатися, наїдки готує.
Вже другий рік пішов, не втік Мишко.
Навпаки, обжився, вже господарським поглядом на дім дивиться, мовляв, у листопаді кредит закінчиться, за зиму грошей накопичимо, альтанку нову та добротну поставимо, будемо гостей приймати
І посуд без нагадувань миє, і навіть машинку навчився сам запускати. І тример заводить без нагадувань. Гарний виявився чоловік, легко навчається. Не нитик, не ледар, не нечупара.
Свекруха, правда, кожен раз за серце хапається, коли бачить, що син після обіду тарілку миє. Сроду ж такого не було! Навіть коли в гості вона їхала, по приїзду її чекала повна раковина посуду.
Бурчить Мишкова мама на Ольгу, мовляв, не можна так з чоловіками, вони слабенькі, майже вимираючий вид.
Мишко на матір дивиться обурено, мовляв, що я, маленький? Руки є, помию, мені не важко.
А Ігор ж від Ірини втік, мабуть, мало його пестила та плекала, берегла та доглядала.
Кажуть, одружився, так дружина, мовляв, його міцно в кулаці тримає, майже в чорному тілі.
Ось так буває.
