Ось вам кров’янки принесла. Тільки-но з печі витягла. Свіженька, ще тепла! Хай гості дорогі спробують нашого, сільського! — Добре, дякую тобі. А тепер іди вже додому. Ніч надворі. Як би чого не вийшло. Люба, невдоволено підібгавши губи, пішла, а Ганна, перемиваючи посуд разом із невісткою, гарячково міркувала, як би то затягнути малих до місцевої церкви

Баба Ганна сиділа у вітальні й ледве стримувала глухе роздратування. Онучці було лише два з половиною рочки, але навіть звичайне вдягання на прогулянку перетворювалося на справжні тортури.

Бабця терпляче натягувала на її маленьку ніжку шкарпетку, але мала тут же її стягувала, ще й щось невдоволено белькотіла собі під ніс.

Ганна ніяк не могла второпати, що вона робить не так. Коли до хати нарешті зайшла невістка, старенька вже майже зневірилася у власних силах.

— Ну що не так із цією дитиною? Я їй вдягаю, а вона знімає! І лопоче щось, ніби по-китайськи, а я хоч би слово розібрала.

Аліна лише тепло усміхнулася.

— Ганно Миколаївно, так ви ж шкарпеточки не ті взяли. Подивіться: платтячко в Даринки червоне, а ви їй жовті намагаєтеся вдягнути. От вона і нервує.

Баба Ганна аж остовпіла від такої впертості. І навіть трохи розсердилася.

— Та яка їй різниця, малявці такій! Міська, бачте. Хто на неї в нашому дворі дивитися буде? Кури чи качки? Так їм взагалі до лампочки! — бурчала бабуся.

— Їм-то байдуже, а от Даринці — ні. Ми коли в садочок збираємося, то завжди шкарпеточки в тон платтячка вдягаємо. Або вже білі, вони до всього пасують. Їх так вихователі в садочку вчать, щоб дівчатка змалечку смак мали. Що ж тут поробиш?

— Ну, так вона ж зараз не в садочку! У селі ми!

— Ну, так вона ж ще зовсім крихітка. Дайте їй червоні шкарпеточки, вона й заспокоїться. Так простіше буде. Повірте.

Бабуся, важко зітхнувши, схопила червоні шкарпетки, які простягнула невістка, і — о диво!

Даринка перестала комизитися, сама запхала ніжки в сандалики й радісно побігла у двір, де на неї вже чекав старший братик.

— А що ж вона таке лопотіла, коли ті жовті знімала? — поцікавилася Ганна.

— Зазвичай вона каже «не пасує» або «не гармонує», тільки з незвички розібрати важко, — з усмішкою відповіла Аліна.

Коли мала вибігла на вулицю, мама одразу пішла слідом. Вона боялася лишати дітей самих.

У селі вони бували нечасто — зазвичай приїжджали раз на літо, коли треба було допомогти з городами.

А баба Ганна поралася в хаті, не перестаючи бубоніти собі під ніс:

— Це ж треба таке вигадати! Вісімдесяті роки на дворі, а вони шкарпетки перебирають. Що ж воно далі буде? Ми он у тяжкі часи і онучам були раді. А тут — бачте! — колір не той! Не гармонує! От люди пішли… Одне слово — міські. Життя не бачили!

Але найбільше Ганну Миколаївну муляло інше — те, що діти відмовлялися хрестити малих.

У ті часи це було небезпечно, за таке могли й з роботи вигнати.

Тому багато хто приховував хрещення або ж узагалі від нього відмовлявся. Але змиритися з тим, що її рідні онуки ростуть нехрещеними, Ганна ніяк не могла.

Коли син із дружиною приїхали цього разу, вона твердо вирішила: похрестить онучат, чого б їй це не вартувало.

Якось увечері, коли вся родина зібралася за вечерею, баба Ганна вирішила діяти.

Малі поїли першими й побігли до вітальні гратися новими іграшками — розмова була не для дитячих вух.

— Синку, — почала вона здалеку, — а коли ти думаєш наших Іллюшу й Даринку похрестити? Це ж не діло! Хлопцю вже п’ятий пішов, а малій — два з половиною. Стільки часу живуть без Божого благословення.

Не дай Боже щось трапиться! Ви ж потім із ними на тому світі не зустрінетеся! Невже тобі дітей не шкода?

Олексій мав свої погляди на це життя. Йому не те що робити, а навіть говорити про такі речі було зась. І хрестити дітей він категорично не збирався. Якось і дружина просила, коли вони гостювали в її родичів, але він і їй жорстко відмовив.

— Мамо, ну що ти знову починаєш? Нема ніякого Бога. Усе це — темрява і забобони.

— Еге ж! — вчепилася баба Ганна. — Забобони? А раз згадуєш нечистого, значить, і Бог є! І взагалі, так споконвіку заведено. Усе життя дітей хрестили, а ти один такий розумний знайшовся.

Якраз у цей момент на поріг ступила місцева пліткарка Люба. Вона вже хвилин п’ять топталася під вікнами, гріючи вуха.

— Правильно-правильно, Ганно! — одразу встряла Люба. — Дітей треба хрестити. І неважливо, хто ти там по життю. Всі ми під Богом ходимо! А що, ваші хіба ще не хрещені?

— Та де там, Любо! Уявляєш, у місті зараз не модно дітей хрестити. Ніби не під одним небом живемо. І не докажеш їм нічого. Може, хоч тебе послухають!

— Діло мати каже, Олексію, послухай її. Все одно ж ніхто не дізнається. Чого ти боїшся?

Олексій різко підвівся з-за столу, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

— Мамо, якщо ти не припиниш ці розмови, нам доведеться скоротити нашу відпустку на два тижні!

Такого повороту Ганна точно не очікувала. Вона миттю прикусила язика. Розлучатися з онуками раніше часу в її плани аж ніяк не входило — і так бачила своїх кровиночок раз на рік.

— А ти чого прийшла, Любо? — різко змінила вона тему, переключившись на сусідку.

— Та як чого? Ось вам кров’янки принесла. Тільки-но з печі витягла. Свіженька, ще тепла! Хай гості дорогі спробують нашого, сільського!

— Добре, дякую тобі. А тепер іди вже додому. Ніч надворі. Як би чого не вийшло.

Люба, невдоволено підібгавши губи, пішла, а Ганна, перемиваючи посуд разом із невісткою, гарячково міркувала, як би то затягнути малих до місцевої церкви.

— Я завтра це… на базар піду, — ніби між іншим сказала свекруха Аліні. — Хочу малих із собою взяти. Там якраз ярмарок буде. Покажу їм, як у нас тут весело.

— Мамо, так я з вами піду, можна? Я теж на ярмарку вашому ніколи не була. Тим більше Даринка така дзиґа, вам за двома не вгледіти.

— Та що ти таке говориш? У мене своїх п’ятеро було! І нічого, справлялася, — наполягала баба Ганна.

Тільки вона чомусь промовчала, що з п’ятьох вижили лише троє. Старший синочок пішов з життя ще немовлям. А середню донечку, коли їй три рочки було, бик на пасовищі затоптав насмерть.

Аліна свекруху не засуджувала, але й довіряти їй своїх крихіток побоювалася.

— Ні, мамо, я з вами піду. І це не обговорюється.

Ганна невдоволено прикусила губу. Перед сном вона довго крутилася, вигадуючи план, як би здихатися невістки хоча б на годинку, щоб зводити онуків до церкви й потайки похрестити.

Зранку всі разом вирушили на ярмарок. Олексій лишився вдома з батьком — треба було підлатати дах, щоб узимку не текло. Хата була вже старенька, потребувала чоловічих рук.

Жінки взяли малих за ручки й пішли в центр села. Йти було недалеко, хвилин п’ятнадцять. Діти трохи втомилися від спеки, але коли побачили всі дива сільського ярмарку та попили холодного узвару, одразу ожили.

Аліна раптом помітила розкішні вишиванки, розвішані на видноті. Їй так захотілося хоча б приміряти таку красу! А там, дивись, можна й купити.

Помітивши, як у невістки загорілися очі, баба Ганна сама запропонувала:

— А ти приміряй, доню. П’ять хвилиночок із дітками я вже якось сама посиджу. Не хвилюйся.

Молода жінка зраділа й побігла в намет приміряти сорочку. Але коли вийшла вся така гарна, то поруч не було ні свекрухи, ні дітей.

— Як же так? Ви не бачили, куди пішла бабуся з дітками? — кинулася вона з розпитуваннями до перехожих.

Ті лише знизували плечима. Тільки одна бабуся із сусіднього намету, що торгувала пиріжками, сказала, що вони пішли в бік церкви.

— Та ти не переживай, дитино. Мабуть, до джерела нашого пішли, цілющої водиці напитися. Скоро повернуться!

Аліна хотіла бігти за ними, але продавчиня зупинила її, вимагаючи зняти вишиванку або заплатити. Всі гроші були в Ганни, тож довелося підкоритися.

Коли молода мати нарешті добігла до церкви, то застала таку картину: свекруха гаряче вмовляла місцевого священника похрестити її онуків.

— Ганно, з їх батьками приходь. Твій син не давав згоди. Я без його відома боюся дітей хрестити!

— А як же спасіння душі? Ти ж священник! Як тобі не соромно?! — наполягала Ганна.

— Соромно, але й страшно. Ти ж знаєш, у які часи ми живемо!

Аліна тихо зайшла до церкви й перехрестилася.

— Доброго дня, отче, — звернулася вона до священника. — Можна, я в вас маму вкраду на хвилиночку?

— Звісно, доню, забирай. У сім’ї такі справи вирішуйте!

— А можете за дітками хвилинку приглянути, якщо вам не важко? — попросила Аліна.

Коли вони вийшли з церкви, невістка подивилася на Ганну Миколаївну з теплотою, але й з легкою докорою.

— Мамо, Олексій нічого не знає. Але я наших діток ще минулого літа похрестила, коли була в мами на Тернопільщині. Йому знати й не треба. Це було проти його волі.

Я й сама не те щоб дуже віруюча, але ж у нас у родині було так заведено. До того ж моя мама дуже просила. Тільки я не впевнена, що одну дитину можна двічі хрестити. Як гадаєте?

Ганна була така щаслива це чути, що аж розплакалася й кинулася обіймати невістку.

— То це що виходить, хрещені мої онуки? Врятована їхня безсмертна душенька? Слава Тобі, Господи! А синові я анічичирк, ти не переживай. Мені ж багато не треба. А хрестики, як же хрестики?

— Є вони, срібні, на шовкових ниточках. Вдома в скриньці їх ховаю, подалі від чужих очей. Носити їх зараз не можна, самі розумієте.

— Ох, як шкода. А я так хотіла онучаткам сама хрестики купити… Все без мене зробили! Ну та хай, головне, що зробили. Чого ж ти мені раніше не сказала?

— Та як чого? Боялася, що Олексій дізнається. А тепер уже й вибору не було! Добре, ходімо додому, — запропонувала Аліна.

Жінки повернулися до церкви за дітьми. А дорогою додому Ганна все не могла заспокоїтися.

— Аліно, а ти точно їх похрестила? Ти впевнена? Просто оці шкарпеточки Даринчині… Вони точно від лукавого, я тобі кажу!

Молода жінка дзвінко розсміялася. Ох уже ці сільські турботи!

— Ні, мамо, це від моди, а не від лукавого. Не переймайтеся!

***

Цю світлу історію, спогад свого життя, нам надіслала одна з читачок, а наша редакція лише делікатно адаптувала її для публікації. Іноді життя підкидає нам кумедні ситуації, де стикаються різні покоління, різні погляди, але перемагає завжди любов.

А чи траплялися у вашій родині подібні курйози через різницю у світоглядах?