— Олеже, ти чого її жалієш? Вона як у Бога за пазухою живе! На роботу не жену, вдома сидить, усе має! — Славо, вона людина. Твоя дружина. Мати твого сина, врешті-решт. — Ну і що з того? Я ж її утримую! — Утримуєш? І ти думаєш, цього достатньо, щоб витирати об неї ноги? — А що їй ще треба? Шуби норкові? Діаманти? Ну, вибач, не олігарх! — Поваги їй треба, Слав. Простої людської поваги

— Ларисо! Де їсти?! — голос Славіка лунав так, що, здавалося, шибки у вікнах задзвеніли. — Я вже годину як додому прийшов!

Олег так і завмер у коридорі, не встигнувши навіть зняти куртку. Тільки-но переступив поріг, а вже з’явилося непереборне бажання розвернутися й піти геть.

Невже це той самий Славко, з яким вони в дитинстві ганяли на великах по всьому масиву, розбивали коліна й ділили останній пиріжок?

— Біжу, біжу! — з кухні вискочила жінка. Худа, мов тінь, бліда, з темними колами під очима, які не приховає жодна пудра. — Олежко? Доброго вечора!

— Привіт, Ларисо.

Вона спробувала привітно усміхнутися, але вийшла якась жалюгідна, змучена гримаса. У руках вона тримала велику каструлю, з якої йшла густа пара, пахнучи борщем.

— О, нарешті, принесла! — Славко безцеремонно вихопив каструлю з її рук. — Знов пересолила?

— Та ні, ти хоч скуштуй спочатку…

— Потім скуштую! Олеже, проходь, не стій у дверях! Зараз стіл накриємо!

Лариса метнулася назад на кухню, як наполохана пташка. Славік по-господарськи повів друга до вітальні.

— Отак і живемо! — він важко гепнувся на диван, закинувши ногу на ногу. — Пінне будеш?

— Давай.

— Ларисо! Холодненьке неси! Два! Ні, давай три!

Олег озирнувся. Квартира як квартира, звичайний ремонт, але якась… безрадісна, чи що. У кутку розкидані дитячі іграшки, на стільці — стопка випраної білизни.

А на стіні висить велике весільне фото. Славко і Лариса, молоді, красиві, очі світяться від щастя. Сім років тому. Здається, це було в іншому житті.

— Ну, розказуй, як ти? — спитав Олег. — Сто років не бачилися.

— Та нормально! Робота, дім. Малий он росте, три роки вже козаку.

— Клас! А де він?

— Спить. Лариса щойно вклала. Ларисо! Де пінне?! Я що, до завтра чекатиму?!

— Вже несу!

Вона забігла до кімнати з тацею. Три пляшки, тарілка з нарізкою. Поставила все на стіл, швидко витерла руки об фартух і хотіла йти.

— Стоп! — гаркнув Славко так, що Олег аж здригнувся. — А огірки де?

— Зараз принесу…

— І сиру наріж! Що то за стіл без сиру!

Лариса знову побігла на кухню. Олег мовчки відкрив пиво, зробив ковток. Гірке. І справа була зовсім не в хмелі.

— Слав, ти чого так з нею? — не витримав він.

— А що таке? Нормально говорю!

— Ти ж кричиш на неї.

— Та вона по-іншому не розуміє! Сто разів скажеш — як об стінку горохом!

Повернулася Лариса з огірками та сиром. І знову спробувала непомітно зникнути.

— Ти куди намилилася? — Славко міцно вхопив її за зап’ястя. — Сядь з нами!

— Мені на кухні ще треба…

— Що там тобі треба? Посуд помити? Потім помиєш, нікуди він не втече!

— Данька прокинеться скоро…

— Прокинеться — підеш! Сідай, сказав!

Вона присіла на самісінький краєчок стільця. Руки слухняно склала на колінах, погляд опустила в підлогу.

— За зустріч! — Славко підняв пляшку.

Випили. Олег крадькома розглядав Ларису. Коли вони познайомилися на їхньому весіллі, вона була такою життєрадісною, говіркою. Дзвінко сміялася, танцювала до упаду. А зараз — просто тінь тієї дівчини. Згасла.

— Ларисо, а ти чим зараз займаєшся? — спробував розрядити обстановку Олег.

— Я? Та нічим особливим… Вдома з малим сиджу.

— Декрет ще не закінчився?

— Ні, вже закінчився. Просто… Слава сказав, що мені не треба працювати.

— І правильно сказав! — Славко з розмаху ляпнув долонею по столу. — Нема чого бабі по роботах тягатися! Вдома роботи непочатий край!

— Але ж, мабуть, сумно в чотирьох стінах? — співчутливо спитав Олег.

— Яке сумно?! — вибухнув господар. — Дитина, готування, прибирання! Коли їй сумувати?

Лариса мовчала. Олег бачив, як у неї тремтять губи — хоче щось сказати, але панічно боїться.

— А ти, Славко, хоч допомагаєш? — примружився Олег.

— В сенсі?

— Ну, з малим погуляти, по дому щось зробити?

— Ти що, здурів? Я гроші заробляю! Це мій обов’язок! А дім — це її парафія!

— Слав, ну це ж несправедливо. Вона теж виснажується.

— Від чого вона виснажується? Від того, що в теплі на дивані сидить?

— Від дитини втомлюється. Від щоденного побуту, який ніколи не закінчується. Ти хоч іноді…

— Все! — Славко різко стукнув порожньою пляшкою по столу. — Не вчи мене жити! У кожного в сім’ї свої обов’язки! Я — добувач, вона — берегиня вогнища!

— Якого вогнища, Славко? Надворі двадцять перше століття!

— От саме тому! Мужик має залишатися мужиком!

Олег перевів погляд на Ларису. Вона, здавалося, стала ще меншою, ніби намагалася злитися зі стільцем.

— Ларисо, можна вас на хвилинку? — раптом сказав він.

— Навіщо це? — миттю насторожився Славко.

— Хочу спитати, де тут найближчий магазин. За цигарками збігаю.

— Я покажу, — Лариса квапливо підвелася.

Вийшовши на кухню, Олег прикрив двері і тихо запитав:

— Ларисо, у вас точно все гаразд?

— Так, усе добре… — вона нервово смикала край фартуха.

— Не схоже. Він завжди так себе поводить?

Вона відвернулася до вікна, ховаючи очі.

— Втомлюється він сильно. Робота нервова.

— Це не виправдання. Ви не заслуговуєте на таке скотське ставлення.

— Олеже, дуже прошу… Не треба. Буде тільки гірше.

— Гірше? Він що, піднімає на вас руку?

— Ні! Ні, Боже збав! Просто… кричатиме потім пів ночі. Скаже, що я вам жаліюся і ганьблю його перед друзями.

З кімнати долинув незадоволений бас:

— Гей! Ви там що, заблукали у двох соснах?!

Довелося повернутися. Славко уже встиг добряче хильнути і був налаштований на філософію.

— Олеже, ти чого її жалієш? Вона як у Бога за пазухою живе! На роботу не жену, вдома сидить, усе має!

— Славо, вона людина. Твоя дружина. Мати твого сина, врешті-решт.

— Ну і що з того? Я ж її утримую!

— Утримуєш? І ти думаєш, цього достатньо, щоб витирати об неї ноги?

— А що їй ще треба? Шуби норкові? Діаманти? Ну, вибач, не олігарх!

— Поваги їй треба, Слав. Простої людської поваги.

— Та я її поважаю!

— Отак горлати на неї при гостях — це в тебе повага така?

— Я не горлаю! Я просто голосно розмовляю, натура в мене така!

Олег мовчки підвівся з дивана.

— Знаєш що? Я, мабуть, піду.

— Куди це? Ми ж домовлялися, що ти в нас ночуєш!

— Передумав. У готель поїду.

— Образився? На правду очі коле?

— Не на правду. На те, що мій друг дитинства перетворився на звичайне бидло.

— Що-о-о?!

— Те, що чув. Подивися на себе. Подивися на свою жінку. Вона ж у тебе як загнана коняка!

— Не твоє собаче діло!

— Моє. Бо я вважав тебе другом. А друг мого друга так себе не поводить.

Олег рішуче попрямував до виходу. У передпокої Лариса мовчки, тремтячими руками подала йому куртку.

— Дякую, — ледь чутно прошепотіла вона. — Дякую, що заступилися. Це вперше.

— Тікайте від нього, Ларисо. Я серйозно.

— Куди? Кому я потрібна з дитиною?

— Куди завгодно. До батьків, до подруг. Головне — йдіть.

Вона приречено похитала головою.

— Не можу. Він забере Данилка. Клявся, що якщо піду — сина більше не побачу.

— Це маячня! Суд майже завжди залишає дитину з матір’ю.

— Ви просто не знаєте Славу…

З кімнати знову пролунав рик:

— Ларисо! Бігом сюди!

Вона вся здригнулася, немов від удару.

— Йдіть, Олеже. Всього вам найкращого.

Вийшовши на вулицю, Олег нервово закурив. Руки трусилися від безсилої злості. Невже це той самий Славко, з яким вони колись ділили останню цукерку «Червоний мак»?

Який бився до крові, заступаючись за слабших у дворі? Який мріяв стати космонавтом, а став… домашнім тираном?

Минуло два роки. Олег готувався до власного весілля. Переглядаючи список гостей, на мить завагався, але все ж набрав старий номер.

— Алло?

— Слав, привіт. Це Олег.

— А, здорово. Чого дзвониш?

— Одружуюсь я. Хотів запросити.

— Вітаю. Коли?

— За місяць. Прийдеш?

На тому кінці запанувала важка мовчанка. Потім він буркнув:

— Не знаю. Я тут сам тепер.

— У сенсі сам?

— Лариска пішла. Ще пів року тому.

— Пішла?

— Ага. До якогось хахаля. Забрала Даньку і звалила в туман.

— Може, не до хахаля, а просто… не витримала?

— До хахаля! Я пробивав! З якимось мужиком уже живе! А я тепер, як дурень, аліменти відстьогую!

— Слав…

— Всі баби однакові! Зрадниці нещасні! Покористуються мужиком, соки вип’ють, а потім кидають!

— Може, вона просто втомилася від твого скотського ставлення?

— Якого ще ставлення?! Я її забезпечував! Вона як сир у маслі каталася!

— Слав, ми це вже проходили. Нема сенсу знову починати.

— А, ну так. Ти ж у нас головний захисник ображених жінок. Ну-ну, удачі тобі в сімейному житті. Подивимося, на скільки тебе вистачить.

— Дякую на доброму слові.

— Не ображайся. Просто в мене вже досвід є. А в тебе — самі ілюзії рожеві.

Олег поклав слухавку і зітхнув. Більше він туди не дзвонив. Ніколи.

На його весіллі були інші друзі. Ті, хто розумів: сім’я — це не про «добувача» з батогом і покірну «берегиню». Це про двох людей, які йдуть по життю разом. На рівних. З повагою і любов’ю.

А Славко… Що ж, мабуть, дитяча дружба не завжди переживає дорослішання. Особливо тоді, коли один із вас виріс, а інший — просто постарів, так нічого й не зрозумівши.

А от за Ларису Олег був щиро радий. Добре, що знайшла в собі сили піти. Може, вона ще навчиться сміятися так, як тоді, багато років тому.

А Славко… нехай собі живе зі своїми «правильними» поглядами. Один. Він це заслужив.

***

Подібні історії, на жаль, надто часто трапляються за зачиненими дверима наших сусідів, залишаючи по собі гіркий слід. Іноді життя вчить нас тому, що найскладніше — це знайти сміливість піти звідти, де тебе руйнують.

А як би вчинили ви, ставши свідком подібної ситуації в родині своїх друзів: втрутилися б чи промовчали, вважаючи, що чужа сім’я — темний ліс?