— Вона каже, що їй мої руки не подобаються, Валю! І що від мене, бачте, смердить, — схлипуючи, скаржилася Ірина Борисівна своїй давній подрузі.
— Ой, не плач, Ірочко. Ну не розуміє вона тебе, не підтримує… Та й не треба нав’язуватися, — намагалася заспокоїти її Валя.
— Та як це «не треба»? Я ж до рідних онуків їду, а вона мені такі претензії виставляє! — Ірина Борисівна витерла сльозу. — Ще й залякує, що на поріг більше не пустить! Кричить, що мені байдуже на сім’ю та безпеку дітей!
Валя співчутливо зітхнула, обмірковуючи почуте.
— Вона в мене дівка з характером, моя Надійка, — трохи заспокоївшись, повела далі Ірина Борисівна.
— Королівські замашки в неї ще з малечку. Хоча так вона добра, людяна… Я ж її правильно виховувала, пояснювала, що до чого. Ми з нею стільки книжок перечитали, і класику, і казки мудрі.
У школі вона твори найкраще писала. Вчителька казала, що їй пряма дорога на філологію. А Надька тільки пирхнула: «Не хочу я на філологію, там зарплата копійчана». Плюнула на свої таланти і пішла на економічний.
— Так у неї ж, здається, з усіх предметів відмінно було, — згадала Валя.
— Було. Але письменницький хист у неї справді є. Вона ж зараз і на текстах заробляє — копірайтингом займається, і економістом у приватній фірмі працює, гроші має хороші. Я завжди казала: якщо маєш голову на плечах — не пропадеш.
— Це точно… Головне не лінуватися, — кивнула Валя.
— Так от, про її замашки… Дуже вже вона гидлива з дитинства. Свій гарний носик постійно кривить. То їй від когось пахне не так, то хтось одягнений дивно, то їсть негарно, то сопе, то чавкає.
А я того всього взагалі не помічаю! Ну не любить вона людей, гидує. І ще — їй вічно всі заважають. Якщо працює вдома — потрібна абсолютна тиша. Якщо відпочиває — подавай їй усі умови.
— Максималістка вона в тебе, — усміхнулася подруга.
— Принцеса на горошині! — пирхнула Ірина Борисівна.
— Як вона дітей завела, взагалі не розумію… Усе життя мені торочила, що не хоче малечі, бо вони брудні, руки в них липкі, соплі течуть, кричать, спати не дають. Але як заміж вийшла, то і дітки пішли. І не одне, а двоє.
Щоправда, порядок у неї вдома — хоч у хірургію здавай. Ні пилинки! І дітей до того привчила, і чоловік по струнці ходить. Добре, що хоч на змінах працює, то трохи від того «порядку» відпочиває.
Їй же скрізь бруд і бактерії маряться! Іграшки миють щодня, підлогу двічі на день натирає, ванну, меблі та стіни пароочисником обробляє… І мені ту шайтан-машину подарувала, а що мені з нею робити?
Лежить тепер у шафі, припадає тим самим пилом.
— Отакої… — задумливо простягнула Валя і тихенько розсміялася: — І тут у цей «палац стерильності» заявляєшся ти…
— Я ж не зі смітника приходжу! — образилася Ірина Борисівна. — А вона…
— Мати в мене зовсім з глузду з’їхала, — скаржилася Надія своїй подрузі Ірині, крутячи пальцем біля скроні. — Не розумію, звідки в неї це взялося? Стільки років відпрацювала в крутому медичному центрі!
— Вона лікарка?
— Ні, медсестра. Операційна. Спочатку в районній лікарні працювала, а потім просто біля її будинку приватний медцентр збудували. Оперують там, стаціонар, КТ, МРТ — усе на вищому рівні. Мати у вену може із заплющеними очима влучити, руки в неї золоті, от і пішла туди.
Зарплата шикарна, десять років там відпрацювала. Але так вийшло, що прийшла нова головна лікарка, молода, і почалися реформи. Матері важко стало в ті рамки вписуватися: якісь дурнуваті правила, норми, штрафи на кожному кроці.
Вона не витримала і звільнилася. Тим паче, що вже рік як на пенсії, сама собі господиня. Але ж без діла сидіти не може!
— А чого б медсестрі з її досвідом сидіти? — знизала плечима Іра. — Може уколи робити, крапельниці ставити, доглядати за хворими — варіантів безліч. Хоча… раз ти кажеш, що зарплата хороша була, то й пенсію, мабуть, заробила нормальну?
— Ну так.
— От нехай і відпочиває!
— Який там відпочинок! Ні з того ні з сього у волонтери подалася, — скривилася Надія. — Зроду за нею такого не водилося, щоб безкоштовно працювати! Навіть знайомим уколи робила за гроші. Завжди мене вчила, що кожна праця має оплачуватися, інакше люди перестають її цінувати.
— Вона має рацію.
— Спочатку мати бігала по якихось нічліжках, у них там щось типу «швидкої допомоги» для безхатьків було. А тепер їхня організація опікується соціальним центром, де всякий зброд товчеться. І вона туди прибилася.
Матінко рідна, кого там тільки немає! Бомжі, всякі асоціальні типи, без документів, хворі, кульгаві… А мати самовіддано їм допомагає і ще й світиться від щастя!
У голові не вкладається, як можна з такими спілкуватися. Не гидко їй? Але найгірше — вона взяла моду після своєї «роботи»…
— Роботи? — перепитала Іра.
— Ох, вона ЦЕ роботою називає! — махнула рукою Надія. — Коротше, після того притулку їде до нас. Каже, що їй дуже зручно до нас у гості заїжджати — всього дві зупинки на маршрутці, а до власного дому далеко.
От і преться до онуків із гостинцями. Дуже їх любить. Але ж, Іро! Від неї смердить! Бомжатиною несе за кілометр. Щойно переступає поріг, я стою і контролюю, щоб вона руки з милом тричі вимила.
Потім — обробка антисептиком, і тільки тоді до дітей. Спеціально купила велику банку і у ванній поставила. Стою над нею як наглядач. Це ж зараза! Вони там усі хворі! А вона ображається.
— Я приїжджаю до рідних онуків, а вона наді мною цербером стоїть, — знову плакала Ірина Борисівна, розказуючи все Валі.
— Під конвоєм веде у ванну, змушує руки мити якимось антибактеріальним милом по три рази. Потім антисептик… В халат чистий змушує перевдягатися. Каже, що від мене несе «перегаром, дешевим тютюном і немитим тілом».
А вчора заходжу — у неї в коридорі ультрафіолетова лампа висить! Заявила, що це спеціально для мене, щоб мене стерилізувати…
А під кінець ледь не в ультимативній формі зажадала, щоб я покинула своє волонтерство. Або щоб до них більше не приїжджала. Але ж я не можу…
Ірина Борисівна тихо заплакала. Валя обійняла її і мимоволі задумалася: а й справді, навіщо їй це все? Грошей не платять. Їздить просто так.
Зрання мчить через усе місто, повертається поночі. Навіщо? Хіба їй потрібні ті безхатьки? Ще якусь хворобу підхопить…
— Якщо не ми, то хто? — ніби прочитавши думки подруги, сказала Ірина Борисівна.
— Знаєш, Валечко, мені так шкода цих людей! У кожного з них — своя гірка історія. Далеко не всі вони закінчені п’яниці. Доля в них зламана, зараз такий тяжкий час для нашої країни. А ми даємо їм шанс. Годуємо, лікуємо, допомагаємо відновити документи.
Мене це так надихає!
От працювала я в тій крутій клініці… Знаєш, чому насправді пішла?
Валя хитнула головою.
— Ми почали робити пластичні операції. Приходять ці багатенькі, гроші дівати нікуди, і давай свої обличчя перекроювати. А красивішим робить не скальпель, а душа! І які ж індики пихаті до нас ходили!
Що жінки, що чоловіки. Примхливі, все їм не так. Головна лікарка перед ними стелилася, а ми для них — як прислуга.
Навіть не зважали на нас, могли прикрикнути. З грязі в князі вибилися, поводитися не навчилися, а командувати лізуть… А в притулку — прості люди. І я відчуваю, що роблю щось справді важливе.
Кожного вечора лягаю в ліжко і посміхаюся. Згадую тих бідолах, яким ми сьогодні допомогли. Що вони спатимуть у теплі, що ситі.
Кожна людина для чогось потрібна в цьому світі. І кожен заслуговує на людське ставлення.
Зрештою, Ірина Борисівна таки сильно посварилася з донькою і перестала до неї їздити, хоч і дуже сумувала за онуками. Надія просто не пустила її одного разу…
Минув час.
Старша онука Злата пішла в перший клас, менша готувалася до школи наступного року. Ірина Борисівна волонтерство не покинула, а з дітьми спілкувалася по телефону.
Онуки, наслухавшись матері, теж почали ставитися до бабусиної справи з якоюсь зверхністю.
Але незабаром сталося те, що перевернуло їхній ідеальний світ з ніг на голову.
Злата поверталася зі школи. Переходячи дорогу, дівчинка задивилася на щось і не помітила мотоцикліста, який вилетів буквально нізвідки.
Удар відкинув дитину в невеликий яр одразу за узбіччям. Дорога була порожня. Мотоцикліст зупинився, побачив дівчинку в яру, швидко відкинув туди ж її строкату торбинку для взуття, сів на байк і дав по газах.
У яру росли високі бур’яни, стояв теплий вересень, трава ще була густою і зеленою. З дороги дитину не було видно взагалі.
А мотоциклістом виявився місцевий мажор, син якогось бізнесмена з сусіднього котеджного містечка. Хлопець вирішив, що йому пощастило: камер немає, свідків теж.
Злата тихенько застогнала і розплющила очі. Над нею схилилася дивна жінка: брудна, дуже кудлата. Вона усміхнулася беззубим ротом і сказала:
— Опритомніла, серденько… Зараз швидка буде, тримайся.
Приїхала швидка і поліція.
— Хто викликав?
— Я викликала, я! — жінка кинулася до лікарів. — Йду собі, гуляю, а тут він! Як чорт із табакерки, на повній швидкості прямісінько на дитину! От гад, носить же таких земля… Швидше, благаю, дитина кров’ю стікає!
— А ви, власне, хто будете? — запитав поліцейський.
— А я не безхатько! Не дивіться на мене так! — раптом з гідністю відповіла жінка. — Я — Юліана Олексіївна Крутенко. Поетеса. Невизнаний геній.
— Кхм… — поліцейський скептично усміхнувся. — Опізнати мотоцикліста зможете?
— У мене фотографічна пам’ять! Цапина борідка, татуювання. Череп у нього на передпліччі був! А волосся довге, заплутане, як у мене, — вона показала на свої дреди.
— Нам сказали, що якби не та безхатьчиха з дивним ім’ям Юліана, Златочка стекла б кров’ю, — плакала Надія в слухавку, стоячи в приймальному відділенні лікарні.
Усі образи миттю забулися, щойно їй повідомили страшну новину.
— Юліана… Ти кажеш, Юліана?! — охнула Ірина Борисівна. — Це ж наша постійна підопічна! Вона насправді не безхатько, у неї квартира є. Просто їсти іноді до нас приходить, каже, що в нас смачніше…
Виявилося, що «невизнана поетеса» мала певні дивацтва, жила сама, не дуже дбала про себе і виглядала як класична безхатьчиха. Але нікому не робила зла, не пила і мала велике добре серце.
— Отак-то, Надійко, — зітхнула Ірина Борисівна, погладжуючи доньку по спині в лікарняному коридорі.
Найстрашніше було позаду — лікар щойно повідомив, що операція пройшла успішно, Злата житиме.
— Бомж чи не бомж… Головне — яка в людини душа. А в брудної Юліани вона виявилася набагато чистішою, ніж у того випещеного мажора з «вищого світу», який просто втік…
— Мамо, мамо, — плакала Надія. — Ну як же так можна?
— Все буде добре. Юліана так точно його описала, що, дасть Бог, швидко знайдуть. Тепер не відкрутиться. І Златочка наша одужає.
Надія мовчки обіймала матір, почуваючись розгубленою маленькою дівчинкою.
— Мамусю… Ти пробач мені… — тихо прошепотіла вона.
Ірина Борисівна нічого не сказала, лише міцніше пригорнула доньку. Вона прожила достатньо, щоб знати: не варто судити людей по одягу. І вже точно — не по запаху.
***
Цю щемливу історію нам переказала постійна читачка нашої рубрики. Іноді доля дає нам дуже жорсткі уроки, щоб нагадати: справжня людяність не залежить від статусу, чистоти вбрання чи розміру гаманця. А як часто ми робимо поспішні висновки про людей, спираючись лише на їхній зовнішній вигляд?
