Подружжя Світлана та Іван жили на околиці невеликого міста, саме в тому місці, де їхній триповерховий будинок був останнім у низці багатоквартирних будинків старої споруди.
Далі починався приватний сектор, що складався з однотипних цегляних, здебільшого стареньких будиночків у три віконця з прибудованою верандою.
Квартира Світлани та Івана була на другому поверсі, з вікон відкривався вид на двір і сад такого приватного будинку. Син Свети та Івана Мишко полюбляв сидіти на підвіконні й дивитися в цей чужий дворик, бо багато там було цікавого для хлопчика.
Згори будиночок здавався маленьким, але акуратним, наче ілюстрація з дитячої книжки казок. На ґанку, що був прибудований збоку, часто сиділа господиня – жінка пенсійного віку, а з нею поруч на сходинках сиділи її дві різнокольорові кішки. Подвір’ям бігала невеличка собачка дворняжка. Мишко, спостерігаючи за такою компанією, іноді сміявся в голос, і батьки вже розуміли чому сміється їхній син: знову витріщається на вихованців бабусі Віри.
Із сусідкою з приватного будинку вони познайомилися ще коли Світлана возила Мишка у візочку по двору. Добра Віра Гаврилівна виходила на вулицю і кликала своїх кішок на подвір’я, турбуючись, щоб чужі собаки не образили її мишоловок.
Одного разу Света попросила бабу Віру доглянути на п’ять хвилин за візочком, де спав Мишко, щоб сходити додому за телефоном. Так і почалися їхні приятельські стосунки.
Деякий час по тому, коли Михайлик став підростати і дивився на бабу Віру зі своєї спальні, вона йому махала рукою і він радів її увазі.
— Мамо, – починав просити хлопчик, – а можна я піду в гості до баби Віри? Вона мені рукою махала, значить, кликала…
— Тобі зараз не можна, ти прихворів. Ось як одужаєш, так і запитаємо дозволу в неї, а без дозволу в гості не ходять.
Батьки знали, чому рветься в гості Мишко до баби Віри. Звісно, через різнокольорових Мусю і Люсю, та грайливого пса Паштета.
Хлопчику вже виповнилося сім років, коли мати відпускала його ненадовго до Віри Гаврилівни. Господиня любила хлопчика за його вихованість, спокійний характер і допитливість. А ще їх ріднила любов до тварин.
— А твої мама й тато не хочуть завести хоча б кішку? – запитала одного разу Віра Гаврилівна Михася.
— Нам не можна… – із сумом відповів хлопчик, – у мами на них алергія…
— Оце так… Це серйозно. І справді – не можна. Але ти приходь до мене тоді частіше, гратимешся з моїм Паштетом. Він тільки радий буде. І кішки не відмовляться від ігор. Вони хоч уже немолоді, але іноді як кошенята починають пустувати… – розповідала баба Віра.
Мишко приходив у гості по вихідних. І завжди приносив частування для своїх пухнастих друзів. Це були кісточки з супу для Паштета, і спеціальний корм для котів.
— Ну, благодійник прийшов. Недарма вони тебе обожнюють! Ух і хитрий, кмітливий народ… – сміялася баба Віра, – навіть я їх не балую покупним кормом. Усе каші варю з м’ясними залишками. Їдять за милу душу! Ну, і мишей теж ловлять. Знаєш, Михайле, у своєму будинку без кішок ніяк не можна. А то миші повалять. Пішки ходитимуть і в будинку, і у дворі. А з кішками – повний порядок!
Усі ці розмови переказував удома батькам Михайлик з найсерйознішим виглядом.
— От якби був у нас свій будинок, як у баби Віри, то нам тоді без кішки було б не можна, – пояснював хлопчик.
— Так мені не можна з тваринами під одним дахом, – нагадувала мати синові.
— Ну, то для них на своєму подвір’ї можна і свій будиночок збудувати, невеличкий, із батареєю, з віконечком, а ти з нами – у великому домі, мамо… – немов планував син.
Батьки ствердно кивали, погоджувалися з доводами сина й усміхалися.
— Це тобі бабуся Віра так сказала? – запитував батько.
— Ми разом так мріяли, – відповідав Мишко, а батько погоджувався:
— Звісно, не порівняти свій будинок із квартирою. У хаті і простір, і немає сусідів ні праворуч, ні ліворуч, ні зверху, ні знизу. Хоч усю ніч пісні співай або танцюй!
— Точно, – посміхався Мишко, – а давайте коли-небудь купимо свій будиночок, як у баби Віри?
— Так, досить фантазувати, мої дорогі, ідіть вечеряти, – зазвичай говорила Світлана, перериваючи такі розмови, – нема на що нам свій будиночок купувати. Він великих грошей коштує. А ми поки що їх не заробили…
— Так можна квартиру продати, тоді й гроші з’являться, – сказав одного разу Іван. Света з подивом подивилася на чоловіка й усміхнулася:
— Схоже, ви тут уже без мене все вирішили?
— У своєму городі можна і господарство тримати, – додав чоловік, – а на землі не тільки огірки і помідори вирощувати, а й твої улюблені квіти…
Іван знав слабкість дружини до квітів. Тому натиснув на найчутливішу клавішу душі коханої дружини. Цього разу вона промовчала і лише зітхнула.
А Мишко, тим часом, усе частіше ходив у гості до своєї літньої подружки та її вихованців. Тепер мама і тато дивилися з вікна на подвір’я баби Віри, де грався їхній син із собакою. Вони сміялися, дивлячись на те, як Михась спритно кидає маленький гумовий м’яч, а Паштет його ловить і приносить до ніг хлопчика.
Стояв теплий серпень. Мишко прийшов додому задоволений і втомлений після гри з собакою, і передав записку матері. Писала Віра Гаврилівна. Вона запрошувала Світлану та Івана разом із Мишком до неї на чай із варенням на Яблучний Спас.
— Треба ж…- здивувалася Світлана, – ніхто мене ще на це свято не запрошував у гості! Треба йти, цікаво!
— Так це народне свято, – зрадів Іван, – тільки й залишилася тепер ця традиція в селах, і в тих, хто сади має, і толк у садівництві розуміє.
— А ми не розуміємо в цьому нічого, – зітхнула Світлана.
— Кажуть, що найкращі садівники – чоловіки. Я б хотів, між іншим, мати свій сад і займатися посадками плодових, – раптом оголосив Іван, поглядаючи на сина. Мишко світився від радості.
— Звичайно, найкращі кухарі – чоловіки, найкращі кравці – чоловіки. І перукарі теж… – з іронією відповіла дружина, – схоже, ви у змові. І тільки залишилося мене вмовити. А мене просити не потрібно. Я б теж хотіла свої квітники мати… От тільки непросто ось так узяти й змінити свій спосіб життя…
У гостях у Віри Гаврилівни було добре. Жінка провела їм повноцінну екскурсію будинком, садом, і навіть показала город, льох на подвір’ї та сараї.
Подружжя раніше не проходило в неї далі подвір’я, а тепер було в повному захваті. Сяяв і Мишко. Він, як персона, наближена до господині будинку, теж із діловим виглядом вказував батькові й матері на квіти, кущі, гарну лавку на подвір’ї та гамак у саду.
Але найбільше вразили всіх саме яблука. Такі смачні й солодкі, що неможливо було відірватися!
Світлана та Іван ходили садом і дивувалися величезній кількості яблук. Шість яблунь буквально ломилися від плодів. Багато гілок були підперті рогатинами і кілками. На землі все було усипано яблуками.
— Боже, які ж гарні, як із картинки! – дивувалася Світлана.
— А які смачні! – відкушуючи яблуко, говорив Михайлик.
— Ось і допомагайте збирати, будь ласка, – попросила Віра Гаврилівна, – і собі набирайте, скільки хочете, і мені на варення. А ще сушити буду, компоти робити, і обожнюю цукати яблучні…
Компанія збирала яблука і складала їх за сортами в ящики.
— Це ще тільки початок, – говорила баба Віра, – осіннім термін не настав. Тож ще на нас чекає суботник зі збору врожаю. Спасибі, Михайле, що привів батьків. Нехай їдять на здоров’я!
Повернувшись додому після чаювання, подружжя задумалося вже серйозно про свій будинок.
А Мишко раз у раз згадував сад бабусі й немов дорослий вигукував:
— Ось де здоров’я і смакота!
На подив, за два місяці, баба Віра прийшла до Світлани та Івана зі звісткою: на їхній вулиці, буквально через два будинки, продавали будиночок. Літню бабусю-сусідку забирали діти до себе в інше місто.
— Дивіться, сімʼя. Не пропустіть свій шанс, якщо ви, звісно, серйозно думаєте про свій будинок. І район наш зручний, чистий екологічно. І квартиру ви зможете тут продати, вона у вас світла й доглянута, – радила жінка, усміхаючись.
— Так-то, так… – Світлана дивилася на чоловіка, – от тільки треба спочатку купити, а потім уже продавати, а то де ми жити-то будемо?
Подружжя пішло дивитися будинок разом із Вірою Гаврилівною. Будиночок виявився дуже схожим на хату баби Віри. І зручності всі, і газове опалення, адже місто – не село.
А головне, у колишньої господині був розкішний сад, і господарські будівлі. Не довго думали Света та Іван, домовилися з батьками, і ті допомогли їм із покупкою, зібравши всі разом потрібну суму, поки не продалася квартира.
Щаслива сім’я незабаром в’їхала у свій будинок. Баба Віра була рада не менше, ніж Мишко.
— І хто б міг подумати, що ініціатором такої грандіозної покупки на самому початку стане наш маленький син? – дивувалися Світлана та Іван.
— Вустами дитини говорить істина! – усміхалася Віра Гаврилівна і підморгувала Мишкові.
— А коли ми побудуємо на подвір’ї маленький будиночок для котів, тату? – запитував син.
Іван дивився на дружину і говорив:
— Ну, тепер уже доведеться побудувати. І теплий, і зручний. Раз вже ти більше за всіх хотів свій дім і так все в нас вийшло! – обіймав сина батько.
— Давайте тільки дочекаємося весни, а то вперше нам доведеться зимувати у своєму домі, а це для нас незвично і непросто, – сказала мама Світлана, і всі з нею погодилися.
— Добре, тим більше, що я можу ходити до бабусі Віри, і в неї дружити з моїми друзями – Мусею, Люсею і Паштетом, – спокійно відповів хлопчик.
Так і вирішили. І бабуся Віра була рада, що Мишко залишиться з нею та її вихованцями другом і найдорожчим гостем. І хоч були в баби Віри два дорослі сини зі своїми сім’ями, і їздили вони до неї в гості, але Михайлик, хоч і звичайний сусід, простий хлопчисько, але став для неї такою дорогою і близькою людиною. З добрим, як і в неї, серцем.
