— Ти не забудь залишити ключі від машин і заміського будинку на столику в передпокої! Шуби, прикраси теж залиш. І ті сумки, які я дарував, не забирай. А от своє взуття спакуй заздалегідь, навряд чи комусь підійде твій сорок перший розмір
— Це не ти, це я відмовляюся від тебе. Коли вибереш день для переїзду,
— Ну що, стара хато… Що ти там ховаєш? — пробурмотів я вголос, аби хоч трохи підбадьорити себе. Але від власного голосу стало тільки моторошніше. Мабуть, страх наганяла думка про те, що тут роками не ступала людська нога
Промінь ліхтарика тремтів і стрибав, вихоплюючи з темряви старі дошки підлоги. Ляду, яку я
Він прийшов до подруги, у якої вона зупинилася, з величезним букетом троянд. Очі в нього були червоні, вигляд — розгублений. — Марино, я… я не знаю, що сказати. Ти мала рацію. У всьому. Я був сліпим і дурним егоїстом. Я не прошу пробачити одразу. Я прошу дати шанс. Шанс навчитися бачити
У кожного дому є свої звичні звуки. Для квартири Марини та Сергія це був
— Іди, Олено. З дітьми і речами. Негайно, — її голос був рівним і слизьким, як лінолеум у коридорі. — Валентино Петрівно, дайте нам хоч ніч! Надворі мінус двадцять! Це ж діти! — Ти думала про дітей, коли сварилася з моїм сином?
Мороз у двадцять градусів — це не просто холод. Це таке відчуття, ніби сам
— Борщ якийсь пустий. Мама завжди на цукровій кістці варить, щоб навар був. А це так, овочевий супчик. Спершу я засмучувалася. Намагалася випитати рецепти у свекрухи, міняла інгредієнти, стояла біля плити годинами. Але критика не припинялася
Я люблю готувати. Правда, люблю. Для мене кухня — це не місце відбування каторги,
— Сонечко, ось пиріжки, тримай, — бабуся простягала два пакунки. — Це вам, а це Вікторії Іванівні передай. — Бабусю, та не їсть вона пирогів, ти ж знаєш. — Та як же не їсть? Це ж із чорницею, із сиром! Я о четвертій ранку встала, щоб свіженькі були, з печі
— Сонечко, ось пиріжки, тримай, — бабуся простягала два пакунки. — Це вам, а
— Вона ж завжди… — голос його зірвався. — Вона ж залізна. Тата ховала — не плакала. Мене, дурня, з різних установ в свій час забирала — вичитала і все. «Не розкисай, Євгене», — це її улюблена фраза. Ми розуміли, що зіткнулися з чимось священним і страшним — з оголеною правдою чужої душі, яка не призначалася нічиїм очам
Моїй свекрусі, Ірині Миколаївні, було шістдесят вісім, але на вигляд ніхто б стільки не
— Аліменти надсилає, так. Але ж то сльози, а не гроші. На все про все — кілька тисяч. Спробуй розтягни їх і на садочок, і на їжу, і на ту орендовану квартиру, де вони з малим туляться. Він каже: «У мене нове життя, свої витрати»
— Не знаю я, голубонько, що мені й робити, — зітхає Маргарита Петрівна, відводячи
— О, домашній торт! Вікулю, а ти впевнена, що він їстівний? Ми тут звикли до професійних кондитерів. Усі засміялися. Я всміхнулася натягнуто. Костя промовчав. Торт виявився смачним. Усі їли, хвалили. Але Ігор встиг вставити свої п’ять копійок: — Непогано, звісно. Але наступного разу краще замов у кондитерській
— Вікулю, а це що за страва? — Ігор нахилився до тарілки, картинно принюхуючись.
По підлозі був рівним шаром розсипаний конструктор Лего впереміш із макаронами. На дивані валялася гора непрасованої білизни. Штори були засмикнуті. Посеред кімнати, на килимі, спав Вадим. Він лежав у позі ембріона, в одних трусах і футболці, яка була заляпана кашею. Поруч із ним, обійнявши татову руку, спав Артем
П’ятничний вечір у сім’ї з півторарічним малюком рідко нагадує рекламу йогурту. Жодних білосніжних усмішок,

You cannot copy content of this page