— Кажу як є: ти зник на двадцять п’ять років. Коли йшов, обіцяв, що завжди будеш поруч, що нічого не зміниться, бо розлучаєшся ти з мамою, а не зі мною. — У тому, що ми не бачилися, не завжди моя вина. Твоя мама теж не свята
— Ну, здрастуй, синку! — Здрастуй, батьку! Збоку могло здатися, що зустрілися двоє давніх
— Чого витріщилися? — зустріла їх Ірина. — Заходьте, на онуків гляньте. Не з’їла я їх, бачите? Хіба я нелюд який? Михайлів батько не соромлячись упав на коліна просто посеред хати. Поруч опустилася його мати. — Прости нас, Ірино… За сина просити не будемо, сам перед тобою на коліна стане, коли повернеться… — витирав сльози старий. — Сам розумієш, не хотів він цього
— Марічко! Біда, ой, бідося! Галя, продавчиня з невеличкої крамнички на розі, ввалилася до
— Ти з глузду з’їхав?! — прошипіла вона хижим пошепком. — Бігом на кухню, звари щось їсти! Ти чим тут цілий тиждень займався, поки мене не було?! Грязюка кругом, іди помий підлогу! Повзаючи з ганчіркою по ламінату, Віктор судомно згадував, куди закинув свою дорожню сумку. Де ділася його пристрасна Любочка, в якої так палахкотіли очі? Її ніби підмінили
О пів на третю ночі в їхній спальні стояла густа, наче кисіль, темрява. Віктор
А з якого такого дива я маю помагати твоїй колишній?! — знову зірвалася на крик. — Вона мені хто?! Ніхто! Чому мої батьки зі своєї пенсії мають витягувати з ями якусь бабу, з якою ти нібито давно розійшовся?! Чи, може, не розійшовся
— Що тобі ще треба, Вітю? Що?! Я ж і так усе до останньої
— Ганьба яка! Ледащо ростете, дармоїдки! Оце «дармоїдки» лунало чи не щодня. Мати постійно нагадувала, що в цьому домі їм нічого не належить. — Ви ще нічого не заробили! Вчіться на відмінно, це ваша робота! Щоб не ганьбили батьків, які вас годують, одягають, усю душу вкладають. І гроші чималі, між іншим
«Що ти там ховаєш у кулаці?! Ану, покажи руки! Обидві, я сказала!» — цей
А в мене ж на дачі Платончик сам-один лишився… Вчора ввечері пішов десь на гульки, негідник такий, так і не повернувся, то я без нього в місто приїхала. Боюся, що пропаде він там від голоду й туги без мене! Благаю, з’їзди, забери дитину додому! «Дитиною» був Платон — улюблений кіт Галини Семенівни. Здоровий, мов кінь, і вгодований так, що на власних жирових запасах міг би спокійно протягнути з місяць
Ранок єдиного вихідного мав бути святим. Надія солодко потягнулася в ліжку, додивляючись приємний сон,
— Тобто, я все забуду? — Не зовсім так. Спочатку стиратиметься те, що було недавно. Ви пам’ятатимете давнє минуле, але забудете тих, хто поруч зараз. Перестанете їх впізнавати. — Але ж поруч мій Льоня! Як я можу його не впізнати?! — Ніна Федорівна м’яко усміхнулася. — Ви не розумієте, лікарю. Він мене не відпустить. Буде тримати
В лікарняних коридорах завжди пахне чимось таким… безнадійним. Хлоркою, тривогою і тими словами, які
— Я хочу свою сім’ю, — тихо, але впевнено сказала Леся. — Своїх дітей. — Своїх? — Світлана засміялася. — У тридцять п’ять? З твоїм-то здоров’ям?! Зараз такі стреси, екологія… Це ж який ризик! Та й нащо тобі свої, коли в тебе наші є? Он Тьома підросте, будеш із ним гуляти. Павлик тебе обожнює. Ти для них найкраща тітка. А немовля в хаті — це ж безсонні ночі, зуби, кольки
— Яка ще машина?! Ти що, зовсім совість втратила? — крик старшої сестри Тамари
— Ой, безсоромна! — Валя аж руками сплеснула, ледь не зсунувши хустину. — Їй би вже про душу думати, свічка догоряє, а вона що виробляє? Молодих чоловіків до себе тягає, стара… — тут Валя вжила таке міцне слівце, яке в пристойному товаристві не кажуть, а за парканом і не таке почуєш
— Дивіться, дівчата, дивіться! Ще один приїхав! Пані Зіна аж підскочила на місці, нервово
— Ти подарував золоті сережки дівці, з якою плутаєшся якісь три місяці?! — Василь Степанович аж посинів від люті, важко хапаючи повітря. — Ти хоч розумієш, дурню, що як не оженишся на ній, то твої грошики плакали?! Вона в тих сережках з іншим мужиком спатиме, а з тебе, йолопа, тільки сміятиметься
— Ти подарував золоті сережки дівці, з якою плутаєшся якісь три місяці?! — Василь

You cannot copy content of this page