— Ти що, маєш сина? Чому ніколи про це не казав? — Мамо, відчепися,
— Я як Олена жити не можу, хоча в чомусь і заздрю, – каже
Софія Іванівна завмерла біля знайомої хвіртки, притулившись до шорстких дощок плоту, намагаючись перевести дух.
Під безкраїм небом, у селі, що потопало в зелені садів та шепоті колосся, жила-була
— А ти куди зібралася? Я тебе не відпускала. Сьогодні будеш доглядати дітей, зрозуміла?
— Виростив, одягав, взував, виховував, ага, — усміхається Маргарита. — Так душевно все було,
Хата стояла на самому краю села, ніби притулилася спиною до лісу, а обличчям дивилася
Не встигнемо й оком моргнути, як час пролетить, і ось він — Новий рік!
— І що я тепер маю? Кинути її, чи що? Ліля (дочка від першого
— Кава вистигла, — буркнув Ігор, не відриваючись від телефону. Світлана мовчки підійшла до