Після знайомства зі своєю майбутньою свекрухою, я була приємно вражена, що це сучасна, інтелігентна жінка, з якою ми одразу, можна сказати потоваришували. Такі стосунки збереглися з нею і після нашого з чоловіком весілля. Ми мило спілкувалися, вітали одна одну з Днем народження, дарували подарунки.
Вона дуже зраділа, коли дізналася, що в нас буде дитина, часто дзвонила, питала, як я почуваюся, і я всім говорила, як мені пощастило зі свекрухою. Але ставлення у мене до неї змінилося після народження доньки.
Коли я зателефонувала їй і попросила посидіти з дитиною, то несподівано почула: «Маша, це ваша дитина і виховувати її ви повинні самі. Я виростила двох без сторонньої допомоги». Сказати, що я була шокована, це не сказати нічого.
Я зрозуміла, що няньчитися з онуками до її планів не входило. Але ж вона рідна бабуся. Мої батьки завжди на літо відвозили мене до бабусі до села, у якої було стільки справ, і господарство, і город, ще вона й працювала в колгоспі, але щоб вона сказала, що не буде няньчитися з онукою, бо в неї є багато роботи, я навіть уявити такого не можу.
Навпаки, і бабуся, і дідусь завжди з нетерпінням чекали на мій приїзд і ще довго нудьгували, коли мене батьки забирали додому. Тоді всі мої друзі та однокласники на канікулах були у своїх бабусь, і батьки могли хоч трохи відпочити та побути вдвох.
Але найприкріше, що коли поскаржилася чоловікові на його маму, він сказав, що вона не зобов’язана сидіти з нашою дитиною, вона має право у віці пожити для себе. У результаті ми посварилися чи не вперше серйозно.
Йому що, він цілий день на роботі, увечері відпочиває, бо завтра знову на роботу, а я постійно з дитиною, іноді й поїсти до ладу ніколи.
Свекруха, як і раніше, дзвонить, цікавиться, чи все в нас гаразд, приїжджає ненадовго в гості з подарунками для внучки та з почуттям виконаного обов’язку видаляється. Дочку нашу вона любить, але допомагати, як і раніше, не збирається. Не можу я через це з нею не спілкуватися, от і доводиться терпіти.
Я вважаю, що мені неймовірно пощастило: я встигла випурхнути на пенсію ще в п’ятдесят п’ять.…
Розходилися Ілля з Ніною так, що стіни дрижали. Прожили разом майже тридцять років, двох доньок…
Двадцять років тому, коли над селом Спасівка стояла густа серпнева спека, а повітря густо пахло…
— Ганнусю... а чого це в тебе чоловік такий похмурий? — ледь чутно спитала я,…
Якось зібралися ми з коліжанками дитинства — давнім дівочим товариством, четверо нас. Усі вже на…
Ганнуся замолоду була такою, що хоч з лиця воду пий. Висока, ставна, коса русява аж…