Колись чоловік дав мені неоціненний урок.
Я спершу його не зрозуміла і надула губи. Порахувала байдужим і людиною яка не цінує, що нічого не тямить у сімейному житті. І лише згодом усвідомила, наскільки він мав рацію.
Ось вам історія.
Ми одружилися далеко не юними: йому виповнилося 42 роки, мені – 36 років. Обидва реалізовані та маємо на все свою думку.
Перший час перебували в ейфорії, а потім непомітно, надто захопившись новим статусом і облаштуванням сімейного гніздечка, я стала здійснювати одну дурість за іншою.
Закинула степ-аеробіку та курси англійської мови на користь випікання малинових кексів та чищення килимів. Телефонувала йому на роботу.
Шила клаптеві покривала, збирала на службу їжу і прасувала простирадла з двох боків. Вирізала паперових зайців і закривала лечо. Освоїла декупаж серветок та соління скумбрії.
Схудла, загубилася, намагаючись стати ідеальною господаркою, і загнала себе у стан жертви.
Того дня пам’ятаю, як зараз. Настала перша субота листопада, зарядив дощ, що скидався на сіро-зелений чай, і на кухні з самого ранку горіло світло. Він пив молоко і з роздратуванням спостерігав, як я нарізаю сир, телятину та помідори. Тричі повторив, що буде тільки молоко та жодних бутербродів. Я кахкала і мила обробну дошку. Сподіваючись на те, що коханий все-таки з’їсть все те, що я готувала саме для нього з любов’ю.
Нарешті не витримав:
– Послухай, мені не треба служити, подавати обіди з п’яти страв, стерилізувати чашки та унітаз. Ми не раби один одному, і я не все твоє життя, а лише частина. Завдяки щасливому випадку ми зустрілися, закохалися і знайшли спільний знаменник. Місце, в якому добре удвох. Решта – це особисте. Так що не намагайся в мене прорости й не став мої інтереси на чолі. Не потрібно бути кращим чи гіршим, просто залишайся собою. Тієї, яку полюбив. Легкою, повного запалу та драйву. А ти зараз розчиняєшся в мені і йдеш у тінь.
Він жбурнув склянку в раковину і вирушив на роботу. Я залишилася посеред спустошеної кухні, намагаючись переварити сказане. Зусиллям волі проковтнула сльози, що накотилися, викинула листкове тісто, дала спокій банякам й запхала в валізи декоративні подушки. Вмилася, зателефонувала вчительці англійської та відкрила файл із незакінченою розповіддю.
Я просто в одному моменті зрозуміла, що намагаючись своєю увагою, теплом та турботою допомагати близьким та навколишнім, важливо не забувати й про саму себе. Жінка, не побоюсь так відверто сказати, це фундамент, давши тріщину, яка «розвалить» усю конструкцію буття. І чомусь зваливши на себе всі турботи, багато хто з них бояться або навіть вважають «егоїстичним» приділити або дозволити собі турботу «про саму себе».
З того часу я не господиня, не майстриня по мереживах і не менеджер з продажу кранів. Не служу, не намагаюся догодити й нічого не доводжу.
З того часу я просто я. Я жінка.
