— Це від самого початку була погана ідея, — ділиться з кумою Надією пані Тамара. — Я, як відчувала, була проти цього весілля! Але ж хіба закоханому чоловікові щось втлумачиш? Він же тоді тільки її очі бачив.
— І що тепер? — співчутливо зітхає Надія.
— А тепер — хоч плач. Катруся наша при надії, дитинку чекає, і щодня сльози точить. Щодня! Бідкається, що їй маму свою шкода, що мама там, мовляв, самотня, як билина в полі.
І головне, аргументи в невістки щоразу інші: то мамі край потрібна допомога, то, виявляється, їй самій скоро без маминої підтримки просто ніяк не впоратися. У мене вже зла не вистачає, Надю!
— А син що каже? Як він на це реагує?
— Та він уже злиться, звісно. Все зрозуміло: дружина в положенні, її шкода, вона плаче — маму шкода.
Але скажи мені на милість, який чоловік при здоровому глузді зі своєї власної квартири попреться жити до тещі на голову? Для чого? Одне слово, Сашко дружину ще любить, але вже почав розуміти, що вскочив у халепу.
А куди зараз подінешся? — важко зітхає Тамара, підпираючи щоку рукою.
Син у Тамари від першого шлюбу, а ще є молодша донька від другого чоловіка.
З першим чоловіком вона розійшлася ще замолоду, а другий, на жаль, пішов у засвіти майже три роки тому.
Донька ще студентка, живе з мамою в їхній просторій квартирі на Оболоні, а ось синові, Сашкові, від бабусі по батьковій лінії дісталася непогана однокімнатна на Борщагівці.
Там він і живе самостійно років із двадцяти двох, відколи почав на хліб заробляти.
Зараз хлопцеві двадцять дев’ять. Рік тому він повів до вінця Катрусю.
Дівчині двадцять шість, і перше враження на майбутню свекруху вона справила найкраще: скромна, усміхнена, миловидна, щебече так лагідно.
Але з часом Тамара роздивилася обраницю сина пильніше, та й про її родину дізналася чимало цікавого.
— Вони зустрічалися півтора року, і Сашко десь місяців за п’ять запропонував їй жити разом, — згадує жінка.
— Відмовилася! Каже: «Мама цього точно не схвалить, це ж гріх до весілля». Тоді він, як чесний хлопець, запропонував побратися. А вона знову за своє: «Мама не схвалить такого поспішного кроку, треба краще одне одного пізнати».
— Прямо панянка з минулого століття! — усміхається Надія.
Як з’ясувалося пізніше, Катрусі її мати дала життя дуже пізно, аж у сорок чотири роки, коли вже давно була не заміжня.
До того довго жила з чоловіком, але діток Бог не дав (як виявилося, проблема була в чоловікові). Потім розлучилися, минуло п’ять років, і жінка раптом надумала «дитинку для себе».
Тобто мама там — дама дуже поважного віку і зі своїми поглядами на життя.
— Мамі лікарі суворо забороняли навіть думати про власних діточок, — розповідала якось Катя тоді ще майбутній свекрусі, театрально заламуючи руки.
— По-перше, вік, а по-друге, у мами дуже слабке серце, вона ж могла просто не пережити це! Той день міг би стати для неї останнім. Але вона заради мене ризикнула всім!
Тамарі ці розмови тоді страшенно не сподобалися. Це ж треба було рідній дитині таке розказувати?
Втовкмачувати змалечку в голову, що вона, матір, життям ризикувала, аби дати доньці шанс. Навіщо?
Та й зрештою, благополучно ж сваха прожила після появи на світ доньки уже чверть століття, серце якось витримало, значить, не такий уже й великий був той ризик.
— Ти що, не розумієш? — перебиває подруга Надія, ставлячи чашку.
— Жіночка завела дитину виключно «для себе». Це ж ключове! І дитяті про свої жертви з пелюшок торочила, щоб та нікуди не поділася і все життя була їй винна.
— Та я це ще тоді зрозуміла, — махає рукою Тамара.
— Класичні маніпуляції матусі, яка своє життя прожила, а тепер намірилася прожити ще й доньчине. Але чи мені від того легше? Я ж Сашкові ще до весілля казала: «Синку, почекай, придивися, там же дзвоники тривожні дзвонять!»
Сашко тоді розповідав матері, як майбутня теща знайомилася з ним.
Із повними сліз очима і такою світлою, страдницькою усмішкою.
— Я така щаслива, що в Катрусі все складеться добре, — зітхала вона. — А я… що ж, настає час, коли треба відпустити найдорожчу донечку у світ. Материнське серце завжди болітиме, але я буду втішатися тим, що кровинка моя щаслива.
— Це просто якийсь театр абсурду! — обурюється Тамара.
— Говорити таке майбутньому зятю при самій же доньці! Це ж прямим текстом означає: «На, доню, тобі довічне почуття провини! Я страждаю, я жертвую собою, щоб ти була щаслива!»
Відмовити сина жінка, звісно, не змогла. Розписалися. У РАЦСі в свахи відкрився справжній водоспад сліз.
Невістка теж ридала так, ніби не заміж виходила, а на заробітки до Аляски збиралася. І почалося сімейне життя.
— Сашку, давай до мами поїдемо, вона ж там зовсім одна-однісінька. Вона мені тільки пише повідомлення, а не дзвонить, щоб я бува не почула, що вона плаче, — благала Катя чоловіка майже щовихідних.
— Катю, ми ж позавчора в неї цілий день сиділи…
— Але ж це було позавчора! Твоїй мамі добре, біля неї сестра, а в моєї, крім мене, нікогісінько на цім світі. Вона ж старенька, почувається зле, їй самотність здоров’я не додасть!
Чоловік важко зітхав, заводив свою стареньку машину і віз дружину до тещі.
А часом потім ще й мусив відбиватися від наполегливих умовлянь лишитися в неї переночувати. Йому ж на роботу зранку через усе місто їхати, та й навіщо ночувати в тещі, якщо в них своя квартира?
Поговорити з мамою Катя вночі все одно не зможе — спати ж треба. Щоб що?
Щоб просто одним повітрям дихати?
Новину про те, що Катруся чекає малятко сваха зустріла у своєму фірмовому стилі — черговим водоспадом сліз. Від радості, звісно.
І з голосними голосіннями, що вона, матір, напевно ж не доживе до того світлого дня, коли онучок чи онучка піде до першого класу.
— Треба кожну мить спілкування з малятком ловити, кожну хвилиночку, — трагічним пошепки промовляла мати Каті.
— А як це зробити, коли ви так далеко живете? Мені ж до вас їхати — два пересадки в метро! А мені останнім часом у транспорті так часто стає зле, здоров’я вже зовсім посипалося…
І тут почалося.
Катя стала щодня виїдати чоловікові мозок чайною ложечкою: треба переїхати до мами. Хоча б тимчасово! Адже їй самій скоро в декрет, чоловік щодня на роботі, мама там одна сидить, а вона тут буде сама нудьгувати.
Мамі погано, мама хворіє, мама потребує догляду!
— А твою квартиру можна здати квартирантам, будуть непогані гроші, зайва копійка в сім’ю, — вмовляла Катя, нервово кривлячи губи, готова ось-ось розридатися.
— Катю, досить, благаю тебе! — одного вечора Сашко не витримав і таки підвищив голос. — Я не хочу жити з тещею! Якби в мене не було свого кутка, я б краще житло винаймав, але до твоєї мами не пішов би!
— Що вона тобі такого зробила?! — у дружини почалася справжня істерика.
— Вона мене народила, життям ризикуючи! Вона останнє здоров’я на мене поклала, ростила, ночей не спала! Вона про тебе жодного кривого слова ніколи не сказала!
А зараз, коли вона потребує мене, я що, маю їй відмовити?! У нас дитинка скоро народиться, а в мами ж досвід, її допомога зайвою точно не буде!
— Ти хоч чуєш себе?! — Сашко схопився за голову.
— То мама останнє здоров’я втратила і їй потрібен догляд, то тобі без її допомоги з дитиною не обійтися?! Я ж, Катю, про твою маму теж поганого не кажу, я просто пояснюю: я не буду жити з тещею. Крапка.
— І зараз невістка поводиться точнісінько як її мама: суцільні сльози, маніпуляції та образи, — сумно підсумовує Тамара.
— А в сина, я ж бачу, скоро лишиться тільки глуха злість і чітке усвідомлення того, що він таки добряче вляпався. Одне слово, до тієї кризи, яка зазвичай буває в родинах після народження первістка, мої діти не дожили. І чи взагалі доживуть…
***
Ось такий лист-роздум надійшов до нашої редакції від читачки, яка з болем спостерігає за руйнуванням молодої сім’ї. На жаль, надмірна материнська любов часом стає не крилами для дітей, а важким якорем, який тягне їх на дно чужого почуття провини.
А як ви вважаєте, чи варто молодому чоловікові поступитися принципами і переїхати до тещі заради спокою вагітної дружини?
