– Можете нічого не купувати. Грошима віддайте, – заявила свекруха.
– Як грішми? Постривай. За що віддати? – отетерів чоловік.
Оксана вийшла з кімнати й тихо причинила за собою двері. Вона вирішила надати чоловікові самому розрулювати цю ситуацію. Це ж його мати. От нехай і домовляються там самі.
Почалося все одразу після того, як Оксана та Семен одружилися. Їхні мами дуже подружилися.
Спілкувалися, дзвонили одна одній, ходили в гості, благо жили вони недалеко.
Обидві мами були вдовами й перебували в приблизно однаковому віці. Досить немолодому, поважному.
Обидві на пенсії, приблизно однакового крихітного розміру. Болячки однакові, біди й проблеми теж.
Дітям були віддані однаково найкращі роки.
І Оксана, і Семен здобули вищу освіту, знайшли хорошу роботу й тепер, слава Богу, отримували гідну зарплату, яка дозволяла не тільки жити, не думаючи щоразу, де взяти гроші на хліб насущний.
Вона дозволяла відпочивати, подорожувати, купувати предмети розкоші. В розумних, звичайно, межах.
І тому молоді, звичайно ж, допомагали матерям. Нарешті з’явилася можливість віддячити їм за всі труди й позбавлення.
Але.З якогось часу щось пішло не так.
Мама Семена, Світлана Сергіївна, і мама Оксани, Ксенія Михайлівна, регулярно спілкувалися, і серед усього іншого ділилися одна з одною новинами про те, як їм допомагали «дітки».
Кому що купили, кому оплатили, привезли, принесли.
І з деяких пір це перетворилося на своєрідне змагання. Усе б нічого, але іноді мами ображалися до сліз, закочували скандали, псували нерви собі й усім оточуючим…
От і сьогодні, ледь Оксана, повертаючись з роботи, заскочила в дитячий садок, забрала звідти доньку, чотирирічну Вероніку, і вони повернулися з нею додому, прийшла в гості її мама.
Вона вмостилася на диван і, обмахуючись журналом Оксани з в’язання, який лежав тут же, почала скаржитися.
– Оксаночко! Як же так?! – вигукувала Ксенія Михайлівна.
– Адже якби не я, не бачити б вам тоді тієї квартири! А сваха що? Хіба вона доклала до цього руку? Тільки ниє, як осіння муха. Де б ви були без мене?! А ви забули, видно. Її все балуєте…
– Мамо! Ти про що?! – обурювалася Оксана. – Хто кого балує? Семен заїхав учора ввечері й привіз їй продукти. Він щоразу так робить. Що особливого?
– Ага… – ображається Ксенія Михайлівна. – Червону ікру привіз! Простий хліб з маслом її вже не влаштовує? Зажерлася…
– Мамо… – Оксана стискає пальцями скроні: у неї починає боліти голова.
– Семен сказав, що по акції купив банку ікри, випадково. Подумав, що дешево, от і взяв. Свято скоро, от Світлана Сергіївна відкриє й поласує.
– Ага. А вона дзвонить мені сьогодні зранку й щебече, що, мовляв, бутербродиком пригостилася з ікрою на сніданок. Не дочекалася вона свята. Їсть уже! Я там і сіла де стояла. Весь настрій зіпсувала! А мені? Мені – ікру?
– Мамо… – вмовляє Оксана й присідає поруч із мамою на диван. Маленька Вероніка поруч із ними влаштовується на підлозі й намагається натягнути на свого пупса лялькову кофтинку. Вона мило сопе й від старання висовує язичок.
– Ми вчора з тобою цілий список ліків в аптеці закупили. Хороших. Якісних. Дорогих. Ти ж просила! Ось.
А ікра… Я й не думала, що тобі ікра потрібна. Ну, давай сходимо в магазин зараз і купимо. Тільки Веронічку треба назад одягти, не залишу ж я її одну вдома…
– Не треба нічого, – підтискає губи мати й зітхнувши, важко піднімається з дивана. – Піду я додому. Таблетки ці чудові пити, які купили… Зовсім матір не поважають. Забувають, засувають на задній план. А адже якби не я…
Оксана теж встає, йде в коридор, бере дитячий комбінезончик, одягає Веронічку й майже не слухає мамине бурчання. Що його слухати? Нічого нового.
Вона постійно шукає привід образитися. А за ікрою краще все-таки сходити. Прямо зараз. Разом із мамою.
Провести її додому, а потім уже самим повертатися. Вдома повно справ…
І потім, прийшовши до себе додому, Ксенія Михайлівна зробить цей горезвісний бутерброд, почне їсти, і, швидше за все, не дожувавши, стане телефонувати Світлані Сергіївні.
Розповість, що вона теж їсть делікатеси, не гірше за неї, ось! Покладе слухавку й заспокоїться. Принаймні, до наступного дня.
Поки якась дрібниця знову не виведе її з душевної рівноваги.
Але тоді, цілком можливо, що вночі не спатиме вже свекруха, Світлана Сергіївна.
І на ранок стане мучити сина, телефонувати й скаржитися, висловлюючи якісь інші претензії…
У мами Оксани є незаперечна перевага: вона вважає, що завдяки їй Оксана та Семен отримали квартиру, в якій перший час жили після весілля.
Щоправда, насправді все не зовсім так.
Квартиру ту, стареньку, віддала Оксані бабуся, яка не спілкувалася з матірʼю, на те були підстави, але це зовсім інша історія.
І бабуся ще за життя на онучку її переоформила.
Оксана підозрювала, що якби бабуся з мамою (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) були дружні, й квартира дісталася б матері, то житлову площу Ксенія Михайлівна їм із чоловіком навряд чи б віддала.
Швидше за все, здавала б. От бабуся й подбала про онучку.
Потім, коли Оксана та Семен стали добре заробляти, то вони продали бабусину квартиру й купили житло побільше в новому будинку.
Однак Ксенія Михайлівна чомусь вважає, що та квартира – це її заслуга.
А у Світлани Сергіївни інший козир. Вона виручила Оксану, після появи в сімʼї немовлятка – Вероніки. Бо невістці треба було виходити на роботу. Вони тоді ще платили іпотеку й гроші були дуже потрібні, а садочок ще не давали, та й малятку був усього рік.
Мама Оксани «завередувала» й допомогти під слушним приводом відмовилася, пославшись на проблеми зі здоров’ям.
А Світлана Сергіївна два роки буквально жила в Оксани та Семена, допомагаючи з онучкою. Саме вона «підняла» її.
А після ще деякий час допомагала водити в садок і забирати. Нещодавно Оксана змінила роботу й змогла сама пристосуватися й обходитися без допомоги свекрухи.
Виявилося, що найскладніше вибирати мамам рівноцінні подарунки.
Адже вони обов’язково зустрінуться, похваляться одна одній і вийде, що одна з мам щось недоотримала. І образиться.
Одного разу Семен запропонував вирішити це питання радикально – дарувати родичкам гроші, однакові суми. Але ні. Номер не пройшов.
Мами дійшли одностайної думки (в цьому вони виявилися солідарні), що подарунок у конверті це… це взагалі не подарунок.
Відбулися просто. Ніякої уваги й турботи. Формальність. Сухо й офіційно. Так не можна з матір’ю.
Адже вона рідна людина, а не колега якась. Вона ростила, допомагала, піднімала, піклувалася. І діти повинні…
І так далі, й тому подібне. До наступного свята. Потім тільки, знову отримавши подарунки, мами більш-менш заспокоїлися.
А одного разу трапилася нехороша справа.
Мама Оксани й так не вирізнялася здоров’ям. Усе більше грошей у неї йшло на ліки. І знадобилася Ксенії Михайлівні операція. За квотою її робили безкоштовно. І зробили б обов’язково. Але не зараз, а через деяку кількість часу.
Оксана та Семен порадилися й вирішили не випробовувати долю, становище було серйозним.
У короткий термін вийшло оформити маму Оксани в платну клініку й зробити цю операцію за гроші. Той самий момент мама Семена якось упустила з виду й про госпіталізацію не знала.
Ксенії Михайлівні було не до пустої балаканини, вона готувалася лягати в лікарню, та й почувалася недобре.
І вони зі свахою кілька днів не спілкувалися. А тут, після втручання, задоволена (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) мама Оксани, яка стрімко йшла на поправку, зателефонувала Світлані Сергіївні й похвалилася тим, що, мовляв, дітки-то, молодці які!
Влаштували її в платну клініку. Так вона їм дорога, що вони побоялися ризикувати, чекати безкоштовної операції, й тепер усе добре! Завтра на виписку.
Світлана Сергіївна одразу ж з’явилася додому до Оксани, Семена та Веронічки.
Була неділя, всі були вдома. Вона з порога заявила, що за операцію свасі, напевно, кругленьку суму виклали! А їй тоді що? Має ж бути порівну.
Семен отетерів і не одразу зрозумів, про що взагалі торочить мати. Тоді як Оксана подумки похмуро констатувала, що збулися її найгірші побоювання. Звичайно, вони б у будь-якому разі допомогли мамі, й про те, що потім говоритиме свекруха, тоді не думалося, а тепер…
Тепер доведеться все це розгрібати.
Оксана втомилася й перенервувала: тиждень був важким.
Клініка, хвилювання за маму, операція. Сил не було на вмовляння ображеної свекрухи. Тому Оксана просто вийшла з кімнати й пішла на кухню готувати обід…
– Усе. Мама пішла. Образилася, плакала, – розгублено оголосив чоловік, через півгодини. Він сів за стіл і відкусив добрий шматок від ще гарячої котлети, яка лежала на тарілці.
– Я їй усе висловив. Трохи соромно. Але… Нерви вже просто. Не можу.
Оксана зітхнула й нічого не сказала.
Вона помішувала ложкою борщ, який варився на плиті, й думала про те, що незважаючи на абсурдність ситуації, свекруху все ж трохи шкода.
Вона – як дитина, якій не купили морозиво. Недарма ж кажуть, що малий, що старий.
– На три дні, так. У санаторій. Поїдеш? Ну от. Не плач. І я тебе теж. До побачення, мамо, – Семен поклав смартфон на стіл, шумно видихнув, витер піт з чола й сів на диван поруч із дружиною та донькою.
– Здається, владнав.
Оксана подивилася на чоловіка й усміхнулася.
«От і добре. От і гаразд, – думала вона. – Мати є мати. Ріднішої за неї нікого немає. І якщо син її поважає й любить, хіба це погано?»
