Пізно ввечорі прийшла мама, Ліля вже збиралася сходити в душ і лягти спати. Ні, ну а що, має право раніше лягти, вранці вставати рано. Мама сиділа на кухні, від чаю відмовилася, жувала губами і говорила ні про що.
Ліля відверто позіхала, вказати мамі на двері совість не дозволяла, а й сидіти з пустого в порожнє переливати, теж не дуже хотілося.
— Мамо, – не витримала Ліля, – щось сталося?
— Ні, а що має статися?
— Ну не знаю, ти так пізно прийшла.
— Я що, до дочки в гості не можу прийти, – спалахнула мама, – ти й так від нас відокремлюєшся, ніби ми тобі не рідні.
— Я відокремлююся? Мамо, навіщо ти так кажеш, адже зараз посваримося знову.
— А що ні? – мама підібгала губи, – усе одна, тобі подруги дорожчі за сім’ю.
— Тааак, – Ліля подивилася на матір, – мабуть, добром це не скінчиться, ну давай, пред’являй свої претензії.
— А що пред’являти, що пред’являти, ти й так чудово все знаєш.
— Давай, говори, а я послухаю, – каже Ліля, сон як рукою зняло.
— З Тетяною ти не дружиш, усе з подружками своїми.
— Тааак, далі.
— Тато попросив тебе відвести бабусю на дачу, ти, бачте, зайнята була…
— Хто попросив? Кого відвезти?
— Не кепкуй, ти чудово чула хто і кого.
— Угу, далі.
— А що далі, ти живеш як сир у маслі, катаєшся, он на відпочинок двічі на рік мотаєшся, гроші нікуди дівати?
— Ну чому ж є куди, я їх збираю, мамо, – Ліля єхидно посміхнулася, – заробляю і збираю.
— Збирає вона, у нас ремонту років п’ятнадцять не було, а то й більше, могла б і виділити на ремонт у батьківській квартирі.
— Дійсно? Цікавенько далі що?
Ліля вже відверто хамила матері, та й та завелася не на жарт.
— А те, Тетяна б’ється як риба об лід, а в тебе ні дитини, ні кошеняти, могла б і допомогти сестрі.
— Хм, як цікаво? Віддавати зароблені мною гроші? Або що? Взяти на забезпечення і тягнути сестру, її чоловіка і діточок? Так, мамо?
— А чому ми з татом маємо це робити?
— А я звідки знаю, мамо? – запитанням на запитання відповіла Ліля.
— Ми сім’я, – уперто каже мама, – ми повинні допомагати одне одному.
— Ви сім’я ось ви й допомагайте, я то до чого?
— Знущаєшся, так? Звісно, тобі все на блюдечку дісталося, і квартира в неї трикімнатна, а сестра сім’єю в одній кімнаті тулиться, і машина, знаєш, непогана, навіть у Татяниного Дмитрика такої немає, а він, між іншим, чоловік, дорога моя.
— Ага, а я до чого що він чоловік, і що в нього немає машини як у мене? І житло для своєї сім’ї він не може придбати, туляться в одній кімнаті, у вашій двокімнатній квартирі, зате дітей роблять добре.
Ти ще забула до тієї ж купи мою роботу приплести, вона мені дуууже гідні гроші приносить, щоправда, я гарую як віл, от завтра мені, наприклад, треба рано встати, тож звертаємо нашу даремну розмову й ідемо по ліжках.
— Ти виганяєш мене? – взвизгнула мама.
— Ні, чому ж, можеш у мене переночувати, у мене ж є кімната для гостей.
— Отже, допомогти сестрі ти відмовляєшся?
— Відмовляюся.
— І Рому з собою на море не візьмеш?
— Не візьму.
— Безсовісна.
— Так, вся в тебе.
— Ноги моєї більше тут не буде!
— І слава богу.
— Ти… ти… ти… і ти…
— Що, мамо? Більше не приходити? Так я й так до вас не ходжу, востаннє була, коли мене твій чоловік за комір викинув, нагадай мені, коли це було? А, так… коли бабуся лежала, а мені одній її не підняти було, я потім сусідів покликала, вони мені допомагали її мити. І в останню путь вони мені її збирали, у неї ж крім мене нікого не було. Батько мій був єдиним сином. А ще, мам, ти забула видно, ви мене в шість років моїх, мамі твоїй віддали, ну я типу заважала Танюшці спати. Хоча у мене інша версія, я заважала вашому сімейному щастю, я нагадувала тобі про свого батька, правда? А твій чоловік, як справжній самець, не зміг бачити потомство від минулого самця, так? А потім, коли тобі знадобилася допомога з Тетяною, твоєю улюбленою донькою, ти відправила мене до татової бабусі, до речі, до абсолютно незнайомої мені людини. І твоя мама, а моя типу бабуся, з легкістю відвела мене в чужу квартиру, як непотрібну іграшку, і тоді вона не згадувала про те, що в неї є старша онука, багато років. А тепер раптом знадобилося на дачу їхати, згадала про Лілю, ну точно. Мені пощастило, що моя рідна бабуся відігріла мені серце, у мої вісім років воно вже було замерзле, адже мене найближча людина, мама, зрадила.
— Що ти таке кажеш! Ти ж сама захотіла жити в бабусі!
— Серйозно, мамо? Тобі самій не смішно? Я навіть не знала про її існування, поки ви мене не віддали їй.
Ні, ти мене, звісно, брала на сімейні свята, з Тетяною хтось мав водитися, ти навіть не додумувалася мене погодувати, а я дурна не їла вдома, тому що до мами на свято йду, мамо… Ти хвалилася перед гостями, як я обожнюю сестричку, і вони тішилися нашій спільній мові, а тільки гості розходилися, ти саджала мене в таксі й відправляла до бабусі, так і не нагодувавши…
Ти хотіла поговорити?
Давай поговоримо, розкажи мені, як так вийшло, що я стала тобі не потрібна.
Адже я пам’ятаю, як ти мене любила, мамо, як заплітала мені коси, такі, як у твоєму дитинстві, шукала по всьому місту банти й атласні стрічки, щоб заплітати мені справжні коси, а не перев’язані резиночками.
Як ти любила зі мною дуріти, читала мені казки, розповідала історії і переказувала тихесенько дорослі фільми про кохання, на які ти ходила без мене.
А пам’ятаєш, як ти трясла за грудки хулігана Семена зі старших класів? Пам’ятаєш? За те що він мене ображав, а потім ви з його мамою довго сміялися, удома ти мені пояснила, що я подобаюся йому, ось він у такий спосіб висловлює свою симпатію до мене.
А потім ти зустріла людину, яка стала тобі чоловіком, і ми втрьох ходили скрізь, і я так раділа, що в мене теж є тато, пам’ятаєш, мамо?
Я розуміла, що це не мій тато, але він був такий гарний, я так його полюбила. Я підходила і притискалася щокою до його руки, я лежала і шепотіла щоб татко завжди був здоровий.
А пам’ятаєш, пам’ятаєш у нього був такий мохеровий шарф, у смужку? Коли тата не було вдома, я брала цей шарф із шафи і нюхала татів запах.
Але потім зʼявилася Таня і я стала зайвою, вам так добре було, тобі, татові, а тоді він ще був для мене татом, і вашій дитині. Ви розстеляли на підлозі теплу ватяну ковдру, пам’ятаєш, мамо? Таку червону? І лягали на неї по краях, а в середині лежала і бовтала ніжками Таня, для мене місця не було. Я одного разу теж захотіла з вами, полежати з краєчку, хоча б з краєчку, просто полежати. Твій чоловік грубо мене відштовхнув і сказав, що я “кобила здорова”, і вляглася до дитини, а ти промовчала, мамо, вся захоплена розгляданням своєї прекрасної доньки від коханого чоловіка. А потім ти віддала мене своїй матері. Вона називала мене виродком і кодлом мого недолугого татуся, мабуть, від великої любові, правда ж, мамо? І з яким задоволенням вона відвела мене до бабусі, до тієї, яку я ніколи не бачила. Ти виконувала батьківські обов’язки, так, наприклад, ходила на батьківські збори, щоб там тебе похвалили. Я намагалася вчитися, думала, ви побачите, яка я розумна, і полюбите мене, кликатимете до себе додому, ми будемо знову сім’єю…
Моя сім’я була моя бабуся, а подруги – це мої сестри, вони завжди зі мною, це їхні мами витирали мені сльози, це їхнім мамам я довіряла свої дівочі секрети і страждання. Мені тридцять років, мамо, і я не заводжу сім’ю, знаєш чому? Я боюся стати як ти. А раптом це якось передається? А раптом я не зможу ужитися з чоловіком і залишуся з дитиною на руках, потім зустріну іншого чоловіка, подарую йому дитину, а старшого віддам… ні, не тобі, його бабусі.
А раптом вона не виявиться такою, як моя…
Мені страшно, мамо… Я все ще люблю тебе, тому що ти моя мама, тому що в кожної людини є така потреба – любити.
Тому я досі спілкуюся з тобою, розумієш? Терплю всю ту дичину, що ти твориш.
Я не люблю твою матір, вона мені ніхто, я не люблю твого чоловіка і твою дочку, вже вибач, для мене це чужі люди.
Згадай, я намагалася потоваришувати з твоєю донькою, з цього нічого путнього не вийшло, вона просто егоїстка, думала, що я буду дарувати їй дорогі подарунки, возити на відпочинок, а коли зрозуміла, що цього не буде, вона викреслила мене зі свого життя.
Я перевірила тоді її, сказавши, що цього разу ми посидимо вдома, походимо на річку…
Я все сказала, мамо… Іди, якщо хочеш, залишся, я притиснуся до тебе, ми забудемо всі образи, і я обіцяю, що стану найкращою донькою…
— Вибач, мені треба йти…
Мати встала і мовчки вийшла, Ліля сиділа спустошена на кухні, мама повернулася. Очі Лілі спалахнули й засвітилися щастям.
— Я не зрозуміла, – сказала мама, – то ти візьмеш Рому Тетянченого із собою на море? Хлопцеві п’ять років, а він ніде не був… І що там із приводу ремонту?
— Іди, – прошепотіла Ліля, – іди, чуєш…
Мати знизала плечима і зникла за дверима.
