Минув рік відтоді, як відгуляли гучне весілля Марічки та Анатолія. Жили молодята окремо, в батьківські гаманці не заглядали, клопоту не знали, а до рідних навідувалися хіба що на великі свята.
Марічка ще якось забігала до своїх на мамин борщ чи пиріжки, а от Толя свою матір візитами не балував, навіть дзвонив зрідка — мовляв, зайнятий, робота.
Але як то в житті буває, щойно злетіли рожеві окуляри, став Анатолій помічати, що дружина його — зовсім не та покірна лебідка, якою здавалася на початку.
Вона, бачте, і гримнути може за розкидані по всій хаті шкарпетки, і за немиту тарілку добряче вичитати. А вже в суперечках за побут рівних їй годі було й шукати.
Толя ніколи не міг переговорити Марію, коли йшлося про те, чия черга виносити сміття, кому гудіти пилососом у суботу чи тягти важкенні пакети з найближчого супермаркету.
Усе частіше він із солодкою ностальгією згадував те вільне, безтурботне життя під маминим крилом.
Там Людмила Борисівна все тягнула на собі: і сміття виносила, і посуд натирала до блиску, і навіть змішувачі у ванній сама крутила, поки синочок відпочивав.
Якось Марічка попросила його прибити поличку в коридорі, і тут Анатолія прорвало:
— Сьогодні ж неділя! Чому я маю гарувати у свій законний вихідний? От мама мене ніколи не змушувала нічого робити у свята!
— Отакої! — аж сіла від такого нахабства Марічка. — Так ти ж і в будні пальцем об палець не вдариш! «Я за день вижатий як лимон! Прошу мене не чіпати, при пожежі виносити першим!» — влучно спародіювала вона чоловіка.
— Можна подумати, ти вагони з вугіллям розвантажуєш, а не за комп’ютером цілісінький день штани протираєш. Ану підіймайся, бо скоро доведеться тобі гардероб на два розміри більший купувати. Чи мені самій стіни довбати?
Анатолію нічого не лишалося, як брати до рук дриль і з муками свердлити ті нещасні дірки. За пів години зіпсованих нервів та зайвих отворів поличка таки висіла — криво-косо, але трималася.
Марія лише тяжко зітхала.
А Толя, ображений до глибини душі, не пропускав нагоди вколоти дружину, раз у раз вихваляючи свою неньку й ставлячи її за ідеал.
— Щось у тебе, Марічко, голубці якісь… не такі, — шпортаючись виделкою в тарілці, єхидно заявляв він. — У мами вони значно смачніші, аж тануть. А в тебе капуста жорстка, наче халява з кирзового чобота.
— А я дивлюся, ти в нас по чоботах великий експерт. Їж давай, бо голодним спати ляжеш! — парирувала дружина.
І Толя їв, але про маму не забував.
— Маріє, а де мої шкарпетки з динозаврами?! — волав він зранку, збираючись на роботу.
— У кошику з брудним одягом! — відгукувалася вона.
— А чого вони в кошику? Я ж їх усього два дні носив!
— Толю, їх уже можна як бумеранг у вікно запускати! Ті динозаври на твоїх шкарпетках давно вимерли — і не від льодовикового періоду, а від запаху!
— То чому ти їх не випрала?! От мама мені щоранку чисті готувала! І взагалі, ти геть перестала за мною доглядати! — наривався Анатолій.
— Ти зараз серйозно? Толю, тобі двадцять п’ять років, а ти все чекаєш, що за тобою з хусточкою бігатимуть? Для такого діток заводять, якщо ти не в курсі!
Але Толя не здавався.
І одного чудового вечора, повернувшись із роботи, Марія ледь не перечепилася через чималу валізку, що самотньо стояла в передпокої.
— Толю, ти кудись їдеш? — гукнула вона, скидаючи плащ.
— Добрий вечір, Маріє, — з кухні велично випливла свекруха у яскравому фартушку.
«У мене такого не було», — відзначила про себе Марічка, а вголос привіталася:
— Доброго вечора, Людмило Борисівно. А ви чого так пізно? Маршрутки ж скоро перестануть ходити.
— А мама в нас залишиться! — Толя радісно виринув з-за материної спини. — Буде в кого повчитися, як господарство вести й за чоловіком ходити.
— Мгм… — тільки й змогла видавити Марія, онімівши від такого нахабства.
Відтоді почалися справжні уроки домоводства, які більше скидалися на витіснення її з власної території. Свекруха ненав’язливо роздавала поради, тяжко зітхаючи так, ніби пояснювала таблицю множення нетямущій першокласниці.
Квартира заблищала стерильною чистотою, а з кухні постійно тягнуло запахами пирогів та наваристих супів.
Толя просто млів від щастя: щоранку на плечиках його чекали ідеально випрасувані сорочки, а на спинці стільця висіли штани з такими стрілками, що ними можна було ковбасу різати.
Динозаври привітно підморгували з чистих шкарпеток. Але він щиро не міг збагнути, чому його дружина стала такою нервовою і смиканою.
Марічка не хотіла відкрито скандалити зі свекрухою.
Хоч цей чоловіків вибрик із залученням мамусі й доводив її до сказу, вона все ж любила свого нехлюя. Лишалося або змиритися, або завдати удару у відповідь. Вона обрала друге.
Рано-вранці у вихідний у двері наполегливо подзвонили.
— Цікаво, кого це там принесло? — визирнула з кімнати заспана Людмила Борисівна.
— Не знаю, ми наче нікого не чекаємо, — спантеличено почухав потилицю Толя.
— А я тут подумала, що нашому ідеальному дому не вистачає однієї малесенької деталі… — співуче промовила Марічка і пішла відчиняти.
— Це якої ще деталі? — хором вигукнули мати з сином.
— Чоловічої руки! — радісно сповістила Марія, відчиняючи двері навстіж.
— Здоровенькі були, свахо! — у передпокої матеріалізувалися Маріччині батьки, Павло Петрович та Ольга Федорівна.
— А ось і ми! Доня каже, Анатолію чоловіча допомога потрібна, — батько Марії, кремезний дядько, який заповнив собою чи не весь коридор, лукаво підморгнув спершу закляклій свасі, а потім і зятю.
— Будемо осягати ази слюсарної та сантехнічної майстерності!
— Та за день хіба все запам’ятаєш?! — спробував відхреститися зять, але марно.
— А ми нікуди й не квапимося! Хата у вас простора, місця всім вистачить! — реготнув тесть так, що кришталь на люстрі жалібно дзенькнув.
— А Ольга Федорівна… — Толя хотів запитати, якого дідька ще й теща приїхала, щоправда, трохи ввічливіше, але не встиг.
— Отака ми сімейка: куди голка, туди й нитка! — вставила своє слово теща і пирхнула. — Ну треба ж, із вами вже віршами заговорила.
Павло Петрович зволікати з навчанням не став. Тільки-но Марічка виділила їм кімнату, він потягнув Толю вивчати будову зливного бачка. Зять опирався, але важка тестева рука надійно лягла йому на плече.
— Ти ж козак, маєш сам у хаті лад давати! А то дивись, дружина почне «чоловіка на годину» викликати, — повчав Павло Петрович.
За тиждень такого веселого життя завили всі.
Людмилі Борисівні остогидло варити на таку ораву, прати і прибирати за всіма. Толя валився з ніг від важкого перфоратора, розвідних ключів та заміни прокладок у кранах.
Павло Петрович захрип втовкмачувати зятю прописні істини й пояснювати різницю між гайковим і розвідним ключами.
І лише Марічка з мамою тихенько спостерігали за цим цирком збоку.
— Павле Петровичу, змилуйтеся! — зрештою заридав душею Анатолій. — Не можу я стільки інформації в голові тримати! Це ж із досвідом приходить, на власних ґулях. Я всьому навчуся, слово честі!
— Дійшло нарешті? — вуса тестя задоволено сіпнулися, а від його напускного ентузіазму не лишилося й сліду. — То чого ж ти тоді на Марічку бочку котиш? Вона теж із часом усьому навчиться, і теж на своїх помилках.
Толя зніяковіло й винувато глянув на дружину:
— Марічко, пробач. Який же я був бовдур!
— Був? — іронічно підняла брову дружина.
— Ну так, бовдур і є. Сам нічого не вмію, а від тебе ідеалу вимагав. Я все зрозумів і усвідомив. Може, відпустимо вже батьків по домівках?
— Ну, якщо вони самі захочуть… — Марія хитро зиркнула спершу на свекруху, а потім на своїх.
Людмила Борисівна ніби тільки цієї команди й чекала:
— Ой, і чудово! — метнулася вона до кімнати, і за п’ять хвилин уже стояла на порозі з упакованою валізкою. — Толю, дружина в тебе — золото, а не господиня! Бережи її!
За мить свекруха просто розчинилася в повітрі, наче фея, тільки двері клацнули. Павло Петрович та Ольга Федорівна теж швиденько зібрали свої нехитрі пожитки.
— Сподіваємося, такого армагеддону тут більше не буде, — обійняли вони дітей і подалися додому.
Від того пам’ятного дня в їхній молодій сім’ї більше не виникало суперечок, чия черга виносити сміття, гудіти пилотягом у вихідні і куди кидати брудні шкарпетки.
Ніхто вже не кликав «техпідтримку» чи «аварійну службу» в особі батьків.
Вони збагнули головне: сімейне життя — це коли чоловік дивиться на дружину, яка відшкрябує пригорілу картоплю зі сковорідки, і думає не «знову вона все спалила», а «нічого, зжуємо цю вуглинку під хороший серіальчик».
Це коли вона намагається заткнути рушником кран, що прорвало, поки він гачкотворить із ключами, згадуючи, який із них розвідний.
А потім вони разом регочуть, мов дві хлющі, бо тільки через пів години здогадалися перекрити головний вентиль. І це будуть їхні власні помилки, за які їм анітрохи не соромно.
***
Цю теплу й трохи кумедну історію надіслала нам наша читачка Марія, а ми з радістю адаптували її для вас, аби поділитися цією життєвою наукою. Адже чужий досвід ідеальних рецептів не має, кожна молода сім’я повинна сама будувати своє щастя, набиваючи власні ґулі й проходячи свої випробування.
А чи доводилося вам отак «виховувати» свою другу половинку, підключаючи до процесу важку батьківську артилерію?
