Зоя стояла в черзі супермаркету і почувалася дуже незатишно. Вона, прямо спиною відчувала погляд, який обмацував її з довгої черги людей з візками продуктів. Жінці було настільки дискомфортно під цим пильним поглядом, що, розплатившись на касі, вона метушливо закинула продукти до пакета і майже бігом кинулася з супермаркету.
Але погляд не відпускав. Навіть коли автоматичні двері магазину залишилися позаду, і жінка йшла на парковку, погляд переслідував її. А коли Зоя пискнула сигналізацією своєї старенької автівки і відчинила багажник, збираючись закинути туди пакунок із продуктами, погляд матеріалізувався в голос:
— Зоя, привіт! Ти не впізнала мене?
Час немов зупинився. Як у сповільненій зйомці жінка поклала пакунок у багажник і зачинила його, так і не обернувшись на голос. Усередині цієї, зовні спокійної жінки, вирувала буря емоцій.
«Не впізнала?!!! Та як же не впізнала? Впізнала з першої ж секунди, коли обернувшись на чергу в супермаркеті, просто швидкоплинно ковзнула очима по цьому обличчю! Як же можна не впізнати людину, за яку виходила заміж, плануючи прожити разом усе життя і від якої тридцять років тому зʼявилася дитина?»
Зараз, стоячи на парковці біля своєї машини, Зоя повільно обернулася до чоловіка.
— Добридень, Олександре, – просто сказала вона.
Чоловік підлесливо підскочив до Зої.
— Я зрозумів, ще там у черзі зрозумів, що ти мене впізнала. Але пішла… Не хочеш мене бачити? Що ж… Тебе можна зрозуміти, але я б дуже хотів із тобою поговорити. Це твоя машина? Давай сядемо в неї.
— Ну що ж, давай сядемо, – так само повільно, немов у трансі відповіла Зоя.
Слова колишнього чоловіка долинали до неї немов через товщу води. Їй здавалося, що вона говорить із небіжчиком, давно і сумно оплаканим… Двадцять дев’ять років тому, коли синові був лише рік, чоловік поїхав на заробітки і пропав без сліду. Лише один раз він надіслав звісточку, що дістався до пункту призначення, і відтоді жодного слова, жодної звістки.
Зоя намагалася шукати чоловіка. Вона поїхала сама в місто, де планував працювати чоловік, але на заводі, куди він прямував, їй відповіли, що чоловік так і не з’явився і до роботи не приступав.
Десять років після цього Зоя на залишала в спокої поліцію, ходячи туди як до себе додому, сама подавала оголошення про розшук, не опускаючи руки. Тільки потім вирішила, що чоловіка немає в живих, що з ним щось сталося. Ну не міг же він просто виїхати і кинути її з дитиною. Адже в них було все добре! Так, постійно не вистачало грошей, вони перебивалися з копійки на копійку, але Зоя не нарікала. А Сашко був весь час у пошуках, йому хотілося кращого життя, грошей. Ось тому він і подався на заробітки.
Зоя сіла за кермо своєї машини, а колишній чоловік сів поруч, на пасажирське сидіння. Між ними виникла незручна пауза, яку злегка прокашлявшись порушив Сашко:
— Зоя, ну що ти мовчиш? Ти не хочеш мене ні про що запитати?
— Про що? – повернувшись і вперше подивившись чоловікові прямо в обличчя, запитала Зоя. – Про те, де ти був двадцять дев’ять років? У своїх думках я давним давно тебе поховала. А ти виявляється ось, живіший за всіх живих! Виходить, що просто кинув нас, про що тут розмовляти?
— Я не кидав вас, Зоє, – Сашко зробив рух у бік дружини, немов маючи намір схопити її за руку, але, наштовхнувшись на її колючий погляд, зупинився. – Вислухай мене, я хочу все розповісти. Тоді, коли я поїхав на заробітки в поїзді, я добряче напився і сів грати з каламутними особистостями. А вранці, коли протверезів, вони мені повідомили, що я винен їм дуже велику суму грошей. І якщо я її не виплачу, вони доберуться до моєї сім’ї. Тобто, до вас із сином. У мене відібрали документи і змусили відпрацьовувати борг. Я працював на фермі, у глухому селі, гарував як кінь. Практично без сну і харчування. Але борг не зменшувався, а ніби навпаки, зростав. Тоді я намагався втекти. Мене спіймали, побили. Я не міг, розумієш, не міг повернутися до вас. Тим самим я поставив би під удар тебе із сином. Я впізнав цих людей, вони б і до вас дісталися. Мені залишалося лише оберігати вас з сином, не подаючи про себе звісток. Так тривало кілька років. Потім цю ферму накрила поліція і всі роботяги розбіглися хто куди, зокрема і я. Але на той час у мене було підірване здоров’я і сам я був схожий на безхатька. Чи потрібен я був вам такий? Вирішив що повернуся, коли зможу встати на ноги. Життя мене помотало, сильно помотало. Розкажи мені, Зоє, про нашого сина. Яким він виріс?
— Яким виріс, – задумливо пробурмотіла Зоя, – нормальною людиною. Після твого зникнення ми ледь зводили кінці з кінцями. Щойно вийшло Сашка (сина звуть як і батька) в ясла влаштувати, я вийшла на роботу, а коли він до школи пішов, на двох роботах працювала, а ще ночами в під’їздах мила. Так що, нічого, викрутилися! Можна сказати, і на ноги встали. Саша одружився сім років тому, у них із дружиною донька тепер є, наша з тобою онука, виходить. Роки три тому вони з дружиною купили квартиру. Трошки я допомогла, решту самі заробили. Саша в нас працьовитий і дружину під стать собі знайшов.
Зоя розповідала трохи відтанувши. Коли чоловік зник, щось подібне до розказаної ним історії, звісно ж, спадало на думку жінці. Але вона не вірила, що за всі ці роки не можна було подати жодної звісточки про себе. А ось, виявляється, воно як! Олександр не подавав звісток про себе, щоб не нашкодити їм!
На місто опускався вечір. Змінювалися машини на парковці, поруч із машиною Зої, а чоловік із жінкою все ще розмовляли. Сашко розповідав про всі нещастя, перенесені ним за довгі роки, а Зоя – про свою боротьбу за шматок хліба для сина, важку працю і безсонні ночі, проведені за миттям підлог. Через деякий час Сашко знову спробував узяти Зоїну руку, і вона вже не заперечувала.
— Зою, я хотів би познайомитися із сином.
— Так, звісно. – Жінка глянула в бік годинника на приладовій панелі. -Вони з дружиною мають бути вдома.
Поїхали прямо до них. Ти розкажеш Саші свою історію.
Всупереч очікуванням Зої, Олександр до розповіді батька поставився скептично, і не поспішав кидатися до нього в обійми, і тим більше розкривати своє серце.
— І що ж це виходить, усі ці роки ти був на гачку, і не міг нам нічого про себе повідомити? – з недовірливим примруженням запитував син.
— Не міг тільки перші років сім-вісім. Я тоді з рахунку часу збився, – винувато посміхнувся чоловік. -Ну, а потім я думав, що не потрібен вам такий. Адже я, крім твоєї мами, ні з ким більше не жив, усе життя один, тільки про вас думав. Зараз у мене невелика кімната в колишньому гуртожитку. І я не зміг більше без вас… Не зміг не спробувати побачити, дізнатися, як ви жили всі ці роки. Ти не можеш мене пробачити, сину, я розумію. Я, напевно, піду.
Олександр піднявся зі стільця і, низько опустивши голову, вийшов у передпокій.
— Сашко, зачекай. Я з тобою, – крикнула йому вслід Зоя. Потім звернулася до сина:
— Синку, ну що ж ти? Це ж твій батько! Він усе пояснив. Скільки горя в житті хапнув, не думала я, що в тебе таке черстве серце!
— Мамо, ти йому віриш? – почав було Саша, але договорити не встиг, оскільки Зоя вискочила з квартири слідом за чоловіком, який пішов.
Зоя привела колишнього чоловіка у свою квартиру, що дісталася їй від матері, вже після його зникнення. Йому не було де зупинитися в цьому місті, він приїхав сюди спеціально, щоб зустрітися з дружиною і сином.
Зоя залишила Сашка переночувати, потім погостювати ще день, і ще. А потім він так і залишився, і не заговорював про від’їзд.
У жінки немов відкрилася друга молодість. Вона купалася в променях турботи й уваги чоловіка. Ніколи в молодості Сашко не був таким галантним, як зараз. Чоловік передбачав усі Зоїні бажання. Приносив їй вранці каву в ліжко. Зоя була щаслива, тільки одне затьмарювало це безхмарне життя – вічне невдоволення сина, коли він приходив у гості до матері. Олександр не вірив батькові, не пробачив його, і весь час намагався розкрити матері очі на це раптове повернення.
Але Зоя не слухала сина, тільки картала його за жорстоке серце.
Коли Олександр прожив разом із Зоєю близько двох місяців, вона завела розмову про майбутнє:
— Може поїдеш у своє місто, продаси свою кімнату і переберешся до мене назавжди? Тут можна буде підшукати тобі роботу. Саша в нас не остання людина на комбінаті, думаю, він не відмовить у допомозі.
— Почекай, Зоє, – перебив її чоловік. – Насправді, я не все тобі розповів. Ти навіть не уявляєш, з якою радістю я б зробив усе те, що ти мені зараз пропонуєш! Але, на жаль, це неможливо. Свою кімнату мені все одно доведеться продати, але з іншої причини. Річ у тім, що в мене рак. Зоя, не перебивай, – зробив чоловік жест рукою, бачачи, як округлився рот дружини в спробі щось сказати, – так, я знову збрехав тобі. Я б, може, ніколи не наважився з’явитися вам на очі, як би того не бажав. Але розуміючи, що мені недовго залишилося, я вирішив побачитися з єдиними рідними і коханими мною людьми за все моє життя.
— Невже не можна нічого зробити, – не витримавши довгого монологу, закричала Зоя, – не завжди ця болячка – вирок, яка в тебе стадія? Можна ж лікуватися.
— Так, лікуватися можна. Тільки всю безоплатну допомогу мені надано, і вона не принесла результату. А на подальше лікування потрібні гроші. У мене їх немає.
Наступного дня Зоя прийшла до сина. Вона розповіла йому про діагноз батька і про те, що вона оформила великий кредит, під заставу своєї квартири. Мати попросила зробити те саме Сашу.
— Мамо, ти що? Хочеш, щоб я теж узяв кредит під заставу своєї квартири? Ти хочеш загнати нас у довічну боргову яму, або позбавити житла, а заради чого?
— Заради життя син, життя твого батька! Не переживай, коли ми його вилікуємо, він теж піде працювати. Ми виплатимо, виплатимо ці кредити. Головне, щоб він жив! Невже заради рідної людини ти не можеш…
— Заради рідної?!!! – не дав матері договорити Сашко, – якого рідного? У мене рідна ти, дружина, донька. Більше в мене рідних людей немає. Цього чоловіка я не знаю. А що він зробив заради нас? Ось ти, горбатилася на трьох роботах, сама ходила в обносках, але мене одягала. Зайву копієчку на себе не витрачала, щоб зараз я жив ось так, – Олександр розвів руками в бік. -Ти дала мені старт у цьому житті, і тобі, якщо знадобиться, я віддам усе, квартиру і все до копійки. Але не йому!!!
Розмова із сином не задалася, Зоя пішла від нього ображена і засмучена. Але Олександр її заспокоїв:
— Нічого страшного. Сашу теж можна зрозуміти, я для нього чужа людина. Твоїх кредитних грошей поки вистачить. Спробуємо почати лікування на них, а там далі видно буде.
— Я поїду з тобою. Зніму квартиру поруч із клінікою, де ти лікуватимешся. Я більше не залишу тебе самого. Завжди буду поруч!
Чоловік розчулився, і його очі налилися слізьми.
—Звісно, Зоя. Дякую тобі, мені так важлива твоя підтримка. Для мене буде щастям, якщо ти будеш поруч.
Прокинувшись вранці того дня, на який було призначено від’їзд у клініку, Зоя не виявила поруч із собою Олександра. У квартирі було незвично тихо, хоча зазвичай, він щойно прокинувшись вмикав телевізор.
Спочатку Зоя подумала, що чоловік просто вийшов у магазин, згадавши, що не докупили щось до від’їзду. Але якою ж тривогою наповнилося її серце, коли вона побачила, що сумки з речами Олександра немає на місці, як зрештою і кредитних грошей, які Зоя перевела в готівку на прохання чоловіка.
Тремтячими руками жінка почала набирати його номер, але абонент був недоступний. Вона набирала знову і знову, але нічого не змінювалося. Раптово Зоя усвідомила, що не знає адреси проживання чоловіка, ніколи не цікавилася та і він не вважав за потрібне про це говорити.
Жінка намагалася телефонувати синові, але ображений Олександр не взяв слухавки.
Цілий день Зоя простояла біля вікна, дивлячись на подвір’я багатоповерхівки, в надії побачити коханого Олександра, який повертається. Не могла, ну не могла вона повірити, що чоловік знову її кинув, і не просто кинув, а обдурив, розвів на гроші, як зараз кажуть.
Через кілька годин ноги жінки не витримали пильнування біля вікна, та й серце почало поколювати. Зоя пройшла до спальні й кинулася на ліжко.
У цей час вона почула, як двері квартири хтось відчиняє своїм ключем. Це міг бути тільки син.
Олександр знайшов заплакану матір у спальні, на ліжку, і кинув на це ж ліжко пакет із грошима.
— Не плач, мамо. Ось твої гроші. Я відразу запідозрив недобре, коли цей пройдисвіт приїхав. Коли приходив до вас у гості, перевірив його документи, які він, до речі, ретельно ховав. Він живе зараз під іншим ім’ям. І, коли ти кредит взяла, я через знайомого в поліції пробив його. У цього пройдисвіта мало не в кожному місті по сім’ї, нещодавно від зовсім молоденької дівчини дитина зʼявилася. Сам він за все життя ніде не працював, кілька разів притягувався за шахрайство. Я на роботі відгули взяв і два дні просидів у машині, у дворі твого будинку, вичікуючи момент, коли він вирішить втекти з грошима. І дочекався… Прижав татуся вже на вокзалі, забрав гроші й дуже переконливо порадив ніколи в наше місто не повертатися.
Сашко сів на ліжко й обійняв заплакану матір, яка тут же уткнулася опухлим обличчям у плече сина.
— Забудь мама. Я тебе, нікому і ніколи в образу не дам.
Кохання часом заставляє нас робити необдумані вчинки, про які згодом можна сильно пошкодувати. Тому бажано вчитися на чужих помилках. Кохайте та будьте кохані, дорогі читачі.
Імена змінені в інтересах героїв розповіді. Фото ілюстративне.
