Бабусине життя нічим не відрізнялося від життя будь-якої іншої жінки нашої країни в ті важкі часи. П’ятеро дітей, чоловік – любитель почаркувати.
Загалом утримувала діточок сама. З 6 ранку на ногах, всіх треба помити, нагодувати, одягнути, взути, в тому числі і проблемного чоловіка.
Про відпочинок чи відпустку бабуся тоді й не думала, не могла собі цього дозволити. Працювала на двох роботах і з домашніми справами справлялася відмінно.
Ну, як не намагайся, іноді наставали важкі часи. Так відбувається, якщо все тягнеш один на своїх плечах. У такі часи бабусі доводилося звертатися до сусідів, похилого віку.
Прийде вона до них грошей позичати до зарплати, а вони всі й без слів розуміють.
– Лідо, он, йди в серванті у вазі візьми скільки потрібно, потім віддаси.
Бабусі було ніяково брати гроші в борг. Виховання не дозволяло. Вона, корінна киянка волею долі закинута в село на Вінничині, змушена була це робити, бо, крім неї, нікому не було справи до того, як би дітей на ноги поставити. Ну, а що робити?
На знак подяки бабуся по можливості відвідувала будинок стареньких сусідів. Прибирала, їсти готувала, до магазину бігала. І борги, до речі, приносила вчасно.
Ішов час. І, як це буває у старих людей, настав час вмирати.
Першим смерть забрала літнього чоловіка. Як не готуйся до цього, а удар м’якше від цього не стане.
Моя бабуся тепер найчастіше з’являлася в будинку вдови. По господарству допомагала, та й говорили вони до душі.
Так тривало кілька років. Вже й дітлахи підросли, деякі вчитися поїхали, самостійне життя розпочали. І якось само собою бабусі більше не потрібно було брати грошей із заповітної вази, але вона продовжувала ходити та допомагати. Скільки разів господарка будинку пропонувала бабусі взяти гроші за допомогу, але бабуся завжди відмовлялася.
Був травневий теплий ранок, бабуся вийшла на роботу. Дорогою зустріла сусідку Саленчіху, яка знала всі новини села ще до того, як самі герої новин оком ще не встигали моргнути. Вона й розповіла бабусі про смерть її підопічної вдови.
Думаю, говорити про те, що бабуся клопотала на поминках більше, ніж будь-хто інший, навіть не треба. Допомагала, мов рідні. Після прощання підійшов до неї син покійної і каже:
– Мамка тобі, Лідо, стіл свій заповіла. У тебе, каже, дітей та багато, а стіл маленький, а мені вже не знадобиться. Переконай її, мовляв, синку, щоб вона його обов’язково собі забрала.
Ну, бабуся відмовити не могла. Забрала стіл собі. Життя йде, життя продовжується.
Вже кілька місяців минуло з часу коли не стало сусідки. Бабуся так само працює, чоловік так само п’є. І от якось після чергового разу, коли бабуся поклала діда спати, і в будинку нарешті запанувала благородна тиша, вона почула ось що.
Тихий такий ненав’язливий стукіт. Час уже пізніше, кому на думку прийшло бити?
Прислухаючись до звуків, бабуся почала усвідомлювати, що звук не з вулиці… Звук десь у хаті. Встала бабуся з ліжка, пішла на кухню.
Стук припинився, пройшлася по спальнях – тиша. Лягла в ліжко – знову стукіт! Постукає собі і перестане.
Так тривало кілька ночей поспіль. Бабуся вже звикла цього і намагалася не звертати уваги. Ось тільки до того часу, поки стукіт не почався вдень. Сидить вона на ґанку, сонечко світить, птахи співають. Двері в будинок відкриті навстіж. І раптом чує з кухні цей стук! Тільки на цей раз він був наполегливий і гучний! Бабуся розсердилася через таке нахабство:
– Хто б не стукав, це занадто! Ну, я тобі зараз задам! – З цими словами бабуся вбігла до кухні.
Стукання виходило з-під столу! Мов хтось сидить під ним і хоче, щоб його знайшли. Бабуся підбігла до столу, схопила за ніжку та перевернула. Нікого! Цілком нікого під ним не було!
Оглянувши кухню та кожен кут будинку, бабуся повернулася до перевернутого столу. Тільки тепер вона помітила, що на дні столу, в щілині між дошками, щось стирчить. Смикнула… Папірці…
– Ой, батюшки! Це ж гроші! Натуральні гроші!
І все стало на свої місця. Ось чому старенька хотіла, щоб бабуся стіл цей забрала. Сховала вона там грошенят на подяку за все хороше. Бабуся вголос подякувала своїй благодійниці і поставила стіл, як і стояв.
Ну і на завершення хотілося б додати, що стіл стоїть до цього дня і жодного стороннього стуку з того часу не видавав.
