Свекруха в мене — золота людина, займає лише одну кімнату, інша стоїть порожня. Але ж ні, мама мені вже всі нерви вимотала! — Я зі свахою під одним дахом жити не буду! — заявила мати як відрізала, пропустивши повз вуха всі доньчині аргументи. — Вирішуй якось це питання, Катю! Квартира твоя, я — твоя рідна матір! А переїхати не можу, бо в доччиній хаті чужа людина порядкує

Дощова мряка за вікном ідеально пасувала до настрою Катерини. Вона нервово стукала пальцями по столу, дивлячись на подругу Оксану очима, повними відчаю.

Здавалося б, життя тільки-тільки налагодилося: світла простора квартира в Києві, турботливий чоловік, двійко здорових діток.

Але тепер її власний світ тріщав по швах, і винна в цьому була найрідніша людина — її мама.

— Оксанко, ну от що мені робити, скажи на милість? Як я тепер свекруху вижену на вулицю? — зриваючись на плач, запитала Катя.

— Вона ж свою чепурну хату на Полтавщині давним-давно продала. Живе з нами вже чотири роки — переїхала одразу, як у нас донечка з’явилася. Допомагала нам усім, чим могла, гроші всі до копійки нам віддала, а зараз ще й здоров’я підводить…

— Знаєш, Катюсю, я б на твоєму місці навіть не мучилася докорами сумління, — відрізала Оксана, рішуче відставляючи чашку.

— Що це взагалі за ультиматуми такі? Не хоче жити в тих умовах, які ви пропонуєте — хай живе, як жила! Не їде? То нехай сидить там, де сидить, і крапка. Не потурай цим капризам!

Катерина лише гірко зітхає.

Звісно, про чужу людину легко так сказати — хай сидить собі. Але ж ідеться про рідну неньку, яка лишилася геть сама у своєму невеличкому містечку на Черкащині!

Торік не стало маминої сестри, а племінник швиденько продав ту хату й виїхав. Тепер у мами, крім кількох сусідок по під’їзду, — нікогісінько на всьому білому світі.

Та іноді Катю брала така злість, що аж руки трусилися. Ніде правди діти: вони ж із чоловіком Андрієм роками благали матір перебратися до столиці.

І гроші від продажу її квартирки тоді стали б у пригоді, бо подружжя якраз влізло в чималий кредит на трикімнатну оселю, і допомога з дітками була б неоціненною.

Катя так мріяла вийти на роботу після другого декрету бодай трохи раніше. Але мама тоді вперлася, мов стіна.

— У мене тут коліжанки, у мене тут могилки рідних, мої грядки зрештою! Що я в тому вашому Києві загубила? — відмахувалася вона. — Та й попрацювати я ще маю здоров’я, пенсія ж, сама знаєш, копійчана.

І ось життя внесло свої жорстокі корективи. Сестри не стало. З роботи маму тихенько «попросили» на заслужений відпочинок у її шістдесят, а подруги розчинилися у власних турботах.

Мати нарешті «дозріла» до переїзду. Але… виключно на своїх умовах, від яких у Каті з чоловіком просто волосся ставало дибки.

Історія Катерини й Андрія починалася класично.

Разом вчилися в університеті, потім він лишився підкорювати столицю, а Катя повернулася до рідного містечка. Здавалося, розійшлися назавжди.

Та через два роки на зустрічі випускників між ними ніби іскра проскочила. Закрутився такий роман, що вже за кілька місяців Катя з однією валізою чкурнула до Києва.

Приїхала, по суті, на голе місце — в орендовану Андрієву однокімнатну квартирку. Розписалися тихо.

Батьки молодій сім’ї нічим підсобити не могли: в Андрія тяжко хворів батько, а Катю мати тягнула сама, бо розлучилася, коли малій і рочку не виповнилося.

Тато в житті доньки з’являвся рідко — справно платив аліменти, іноді вітав зі святами, підтримував добрим словом, на тому й усе.

За п’ятнадцять років у столиці Катя з чоловіком вигризли своє щастя: крок за кроком розширилися до світлої трикімнатної квартири.

Купили її зовсім недавно, коли Катя вже вийшла на роботу. Синочку зараз вісім, він уже школяр, а донечці — всього чотири рочки. Ходить у садочок, а як підхопить якусь застуду — з нею охоче сидить Андрієва мама.

Свекруха, Надія Іванівна, перебралася до них не з порожніми руками й якраз тоді, коли на світ з’явилася онучка.

У селі її більше нічого не тримало, бо незадовго до того вона овдовіла.

А перед самою появою донечки Катя втратила і свого батька.

— Він примудрився розлучитися за рік до того, як віддав Богу душу, — розповідала Катя подрузі. — Спільних дітей із другою дружиною не нажили, тож я стала єдиною спадкоємицею його двокімнатної квартири.

Самі туди переїжджати не стали, навіщо?

Але запропонували цю квартиру Катиній мамі. Катя дуже сподівалася на її поміч, адже мама роками бідкалася в телефонну слухавку:

— Ой, діточки, я б так вам помагала з онуками… Але ж ви так далеко! Я їх тільки на фотографіях і бачу. А тепер ви ще рідше приїжджатимете…

Правда щира — коли ж їздити, якщо робота, школа, побут?

Тож Катя з відкритим серцем запропонувала: «Мамо, переїжджай у татову квартиру! Живи собі спокійно. Це ж усього три зупинки на метро від нас, і онуків няньчитимеш, і сама не сидітимеш пусткою».

— Нізащо! — замахала руками мати по відеозв’язку. — У квартирі твого непутящого батька жити не хочу! Та й на старості літ до великого міста звикати тяжко. Як я там без своїх кумочок? Та й старенька я вже з дітьми сидіти.

А от свекруха не перебирала. Продала свій будиночок, гроші віддала дітям на погашення кредиту, і з двох рочків сиділа з онучкою, давши невістці змогу повернутися на роботу.

Ще й старшого зі школи забирала! Надія Іванівна живе тихенько, мов мишка.

Подружжя оплачує їй комуналку, іноді купує якісь обновки, лагодить техніку — і всі задоволені.

Усі, крім Катиної мами, яка тепер раптом запалала бажанням жити ближче до родини.

— Здавалося б, ну що тут такого? — нервово тре скроні Катя. — Приїжджай та живи! Свекруха в мене — золота людина, займає лише одну кімнату, інша стоїть порожня. Але ж ні, мама мені вже всі нерви вимотала!

— Я зі свахою під одним дахом жити не буду! — заявила мати як відрізала, пропустивши повз вуха всі доньчині аргументи.

— Вирішуй якось це питання, Катю! Квартира твоя, я — твоя рідна матір! А переїхати не можу, бо в доччиній хаті чужа людина порядкує.

— Мамо, ти хоч чуєш себе? Як ти собі це уявляєш? — не витримувала Катерина.

— Я маю прийти до чоловіка і сказати: «Пакуй маму на вокзал»?! Тобі ж стільки років пропонували переїзд! Якби ти раніше наважилася, жила б сама-самісінька. Я б проти твоєї волі нікого не підселила, якось би інакше крутилися.

— Я — твоя мати! — твердила своє жінка. — Вирішували б інакше? От і зараз вирішуйте інакше!

Для Каті матір чоловіка давно вже не чужа. Повертатися Надії Іванівні нікуди. Виставити її за двері — це таке свинство, що Катя навіть у страшному сні цього не уявляє.

Продати ту двокімнатну і купити дві окремі однокімнатні?

Грошей забракне катастрофічно, а тягнути на своїх плечах ще дві іпотеки подружжя просто фізично не зможе.

Свекрусі вони, звісно, жодним словом не обмовляються про цей скандал.

Але мама цілком може й сама набрати сваху — і тоді почнеться справжнє пекло.

Чоловік ходить чорніший хмари, хоч Катя сто разів божилася, що ніколи не вчинить несправедливо з його матір’ю.

— Найстрашніше, Оксано, що як мама туди переїде, вона ж зі світу свекруху зживе. Спеціально робитиме все, щоб тій життя медом не здавалося, — хитає головою Катерина, витираючи сльозу.

— Розселити їх ми не подужаємо. Та й… як на духу скажу: мати чоловіка заслужила на спокійну старість. А моя мама… Ох. Словом, справжня війна в нас. То ультиматуми ставить, то в сльози вдаряється, що я для свахи — рідна дочка, а для своєї старенької матері — чужа людина…

***

Ця непроста життєва розповідь опинилася в скриньці нашої редакції, і ми делікатно підготували її до публікації, зберігши всі переживання авторки. Життя часто плете такі химерні мережива з родинних стосунків, де немає ідеальних рішень, а вибирати доводиться між двома вогнями.

А як би ви вчинили на місці героїні: поступилися б жорстким вимогам рідної матері чи захистили б спокій тієї, що стала вам справжньою опорою?