— Та якось воно незручно… Господиня червону ікру їсть, а я вже тут, скраєчку, з черствою скоринкою посиджу, — Тамара Петрівна страдницьки зітхнула і покірно склала руки на колінах.
— Ой, Томо, та чого ти соромишся? Бери салат, не гніви Бога! — тітка Валя гучно посунула до сестри важезну кришталевую салатницю, повну олів’є.
— А то світишся вся, як та церковна свічечка. Зовсім тебе в цих хоромах замордували голодом.
— Валюню, та мені б просто шматочок хлібчика… — свекруха картинно притисла долоню до грудей, кліпаючи сухими очима. — Шлунок же мій зовсім зсохся. Звикла вже порожня ходити.
Ганна сиділа на чолі величезного дубового столу. У скронях гупало від утоми: останні дні вона спала по три години, готуючись до свята.
Гості жували, брязкали виделками під беззвучний телевізор, але раз по раз кидали на господиню косі, осудливі погляди.
Сьогодні Антону виповнювалося сорок. Ювілей зібралися святкувати в їхньому новенькому будинку за містом. З’їхалася вся чоловікова рідня.
— Ганю, ну поклади мамі хоч щось гаряче, — Антон ніяково смикнув плечем, ховаючи очі від дружини. — Що вона й справді сидить, мов бідна родичка?
— Звісно, Антоне. — Ганна взяла порожню тарілку свекрухи, ледь стримуючи тремтіння пальців. — Вам, Тамаро Петрівно, рибки покласти чи буженини?
— Та куди ж мені те м’ясо, Ганнусю… — старенька промокнула серветкою куточок ока. — Мені б картоплинку варену. Я ж усе розумію: у вас свій бюджет, такий дім тягнути треба. Зайвий шматок у горло не лізе, коли ти в хаті небажана.
— Ну що ти таке кажеш, тьотю Томо! — втрутилася двоюрідна сестра Світлана. — Як це небажана? Антон же сам хвалився, що привіз тебе на свіже повітря оздоровитися.
— Привіз-то Антон, та тільки ж він цілими днями на роботі… А я тут сновигаю одна, мов та тінь. Учора он на ґанку ледь не впала — в голові запаморочилося від недоїдання. Добре, що за поручні вхопилася…
Ганна зробила ковток мінералки. Вода дряпнула пересохле горло. Вистава набирала обертів, і гості свято в це вірили!
Тітка Валя вже дивилася на невістку як на ворога народу, а дядько Гриць лише важко зітхав.
Тамара Петрівна перебралася до них два тижні тому. Скаржилася на тиск, міську задуху, магнітні бурі. Ганна тоді прийняла її з відкритою душею — виділила найкращу гостьову кімнату з окремим душем.
У перший же день невістка наготувала, як на весілля: запекла м’ясо, нарізала салатів, напекла фірмових пиріжків із капустою.
Але свекруха, оглянувши стіл, невдоволено скривила губи:
— Ой, Ганно, це ж усе таке масне. У мене від одного вигляду печінку схопило. Я краще водички поп’ю.
Наступного ранку історія повторилася з домашніми сирниками («домашній сир, мабуть, із пальмовою олією!»), потім із курячим бульйоном.
Щоразу Тамара Петрівна брала чашечку окропу і з виглядом великомучениці йшла до себе.
Ганна щиро намагалася підлаштуватися: варила дієтичну грудку, парові овочі, купувала нежирний кефір. Але свекруха лише длубалася виделкою: «Від такого харчу навіть кури мруть».
Усе б нічого, але Ганна працювала віддалено. І чудово чула, як Тамара Петрівна щодня прогулювалася двором із телефоном:
— Валюню, та я скоро прозорою стану! — лунав бадьорий голос під вікном. — Антону м’ясо смажить, а мені дулю. Сиджу тут, як у полоні. Навіть яблука ховає!
Увечері Ганна спробувала поговорити з чоловіком, ледь не плачучи від образи:
— Антоне, твоя мама всім розказує, що я її голодом морю!
— Ганю, ну перестань, — відмахнувся він. — Мама — літня людина, їй просто уваги бракує. Ну, побідкається вона, тобі від того убуде? Мій ювілей на носі, просто потерпи і не псуй свято.
Ганна б і терпіла, але почалася містика. З холодильника стала загадково зникати їжа: пів палиці дорогого сервелату, шмат твердого сиру, а вчора взагалі випарувалися шість котлет із гарніром.
Антон клявся, що спав як убитий, роблячи з дружини параноїка.
Розгадка знайшлася випадково завдяки системі «розумний дім». Одна з камер дивилася якраз на кухню. Ганна зайшла в додаток і переглянула нічні записи.
Те, що вона побачила, виявилося цікавішим за будь-який детектив.
І ось тепер, за святковим столом, свекруха давала свій бенефіс.
— Ось, візьми буженини, Томо, — тітка Валя буквально впихала м’ясо сестрі. — Хоч у сина поїж по-людськи!
— Дякую, сестричко. А то я вже й забула, яке те м’ясо на смак. Я ж без дозволу в холодильник не лізу, щоб Ганнуся не сварилася. Водички поп’ю — і сита.
Дядько Гриць насупився:
— Не діло це, Ганно. Матір усе-таки. Невже тарілки супу шкода? Посадили стару на сухий пайок. Соромно!
Ганна акуратно відклала виделку. Утома раптом кудись зникла, в голові запанувала дзвінка ясність.
— Знаєте, — спокійно мовила вона. — А давайте кіно подивимося. Документальне. Про виживання в суворих умовах нашого дому.
Вона взяла смартфон і вивела зображення на великий екран телевізора. З’явилося чорно-біле нічне відео з кухні.
— Це що за новини? — Тамара Петрівна різко випросталася, миттю забувши про образ страждальниці.
На екрані час показував пів на третю ночі. Дверцята холодильника відчинилися. Тамара Петрівна — бадьора й напрочуд енергійна — дістала важку каструлю та палицю того самого дорогого сервелату.
— Ганно, вимкни негайно! — верескнула свекруха. — Що за дурниці ти показуєш!
Але Ганна сиділа незворушно.
Гості заворожено дивилися, як «змучена голодом» жінка, не обтяжуючи себе нарізанням, кусала ковбасу просто від палиці, смачно жувала, а потім запивала холодним м’ясним гуляшем просто через край миски.
Жодної слабкості чи проблем із печінкою.
— Ну, це я… пігулку треба було запити, — промимрила свекруха, жмакаючи серветку.
— Холодним гуляшем? — єхидно перепитала Ганна і перемкнула на денне відео.
Там Тамара Петрівна діставала з шафки швейцарські цукерки і щедро заїдала їх бутербродом із товстим шаром масла й червоною рибою.
Тітка Валя сиділа з відкритим ротом.
— Це монтаж! — підскочила свекруха, відкинувши стілець. — Ти навмисно мене перед ріднею ганьбиш своїми комп’ютерами!
— Це я ганьблю? — Ганна теж підвелася. — Ви два тижні всім видзвонюєте, що я вам шматка хліба не даю! А самі ночами половину продуктів змітаєте. Ви їсте потайки, а на людях сироту вдаєте, щоб Антон почувався винним, а я виглядала потворою!
Дядько Гриць крякнув і налив собі міцненької:
— Ну ти, Томо, й артистка. Оскара треба давати. Он як ковбасу наминає, аж за вухами лящить. А мені вчора плакалася, що з ліжка не встане від виснаження. Тьху!
Зрозумівши, що навіть рідна сестра промовчить, Тамара Петрівна гордо випнула груди:
— Ноги моєї тут не буде! Давіться самі своїми харчами!
За сорок хвилин вона вже сідала в таксі до міста. Залишок вечора минув чудово: гості швидко переключилися на салати, і ніхто більше не згадував про дієти чи скупість господині.
Відтоді життя в домі повернулося в спокійне русло.
З сином Тамара Петрівна спілкувалася коротко по телефону, а невістці принципово не дзвонила.
А рідня перестала шепотітися поза очі. Тепер, коли на родинних посиденьках хтось із тітоньок починав бідкатися на слабке здоров’я чи відсутність апетиту, дядько Гриць багатозначно мружився:
— Знаємо ми ваші голодні непритомності. Самі бачили, як сервелат без хліба ночами тріскаєте.
І сперечатися з ним ніхто не наважувався.
Ось такий цікавий лист надійшов до нашої редакції від читачки Ганни. Здається, інколи бажання маніпулювати родичами та здаватися жертвою переходить усі здорові межі, але правда, як і та схована ковбаса, рано чи пізно вилазить назовні.
А як би вчинили ви: мовчки терпіли б наклепи заради миру в родині чи теж влаштували б такий викривальний кіносеанс?
