— Ей, ти особливо не розʼїдайся, як мамка твоя. Ти дівка гарна, а Валентина, мати твоя, смачно готує, та тільки плаття на тебе моє теж скоро мале стане, якщо жерти багато будеш, ти чого себе псуєш?
Наталя тепер недолюблювала свою троюрідну тітку Тоню. Тоня хоч і тітка їй, а старша всього років на п’ять. І в дитинстві, і в юності Наталя нею просто захоплювалася.
Мама просила на комуналку — давала на комуналку, мама просила на зуби — допомагала на зуби. На окуляри нові? Тримай. Тільки потім помітила, що ні зубів, ні нових окулярів немає й сліду. Мама з грошей старшої доньки допомагала двом молодшим: у них же діти
— Нещодавно відкрито заявили, що я на чужу дитину витрачаюся, а рідним родичам не допомагаю, — розповідає Ельвіра про стосунки з ріднею. — А кому допомагати? Мамі? Ти,
— Мати все життя по чоловіках скакала, троє дітей, крім Іллі. І всі від різних чоловіків. Не працює, живе з новим співмешканцем. Просто мрія, а не зять, так? І вищої освіти у нього немає, коледж, і працював десь незрозуміло де
— Не буде в них життя, хоча й важко це визнавати мені, а Люба взагалі цього ніяк не второпає, — зітхає Надія Сергіївна. — Чоловік мій злиться, мені
— Я з гостинцями! — промовила жінка, сунувши зятю пакет із фруктами. — Тільки їх треба швидко їсти, а то зіпсуються. Де моя внучечка? — додала вона і майстерно перевела розмову на іншу тему. — Спить, — розгублено відповіла Наталя, не знаючи, як реагувати на слова та неочікуваний візит матері. — Вибачитися не хочеш?
Мати й донька вщент посварилися прямо на весільному торжестві, і все через дріб’язкову причину: Марія Дмитрівна добряче перебрала міцних напоїв й почала поводитися вкрай непристойно. Свого зятя, Андрія,
— Тож виходить, це не вам треба було робити зліпки? — жахнулася Леся, її щоки залив рум’янець, — Чому ж ви мовчали? — А я я я я ннне встиг, я ж заїкаюся, — з винуватим виглядом сказав чоловік, — Але я вам дуже вдячний, адже ви просто якась чарівниця, справжня зубна фея! Я дуже боюся лікувати зуби, але коли ви до мене притулилися, я зрозумів, що з вами я готовий на все
Коли у Лесі питали, ким вона хоче бути, дівчина зазвичай болісно червоніла і розгублено посміхалася. Не тому, що не знала, вона давно знала. Але говорити про це було
— Мрії почекають, — у голосі з’являється твердість. — А мама — ні. Тиша. Ігор дивиться на студентку — свою найкращу ученицю — і розуміє: рішення прийнято остаточно. Ніякі доводи не допоможуть
— Ігорю Михайловичу, можна до вас? — Світлана стоїть у дверях кабінету, стискаючи в руках теку з документами. Обличчя бліде, але рішуче. Ігор піднімає очі від комп’ютера. Тридцять
Суп-харчо був такий апетитний, наваристий, від нього віяло не просто чудовим запахом, а справжнім домашнім затишком. Володя обожнював смакувати домашню їжу. Його чекають, для нього готують — хіба це не щастя?
Більше двадцяти літ Тетяна зціпивши зуби терпіла, що чоловік її, мов прив’язаний, бігав до матері по кожному дзвінку, а потім просто взяла й поїхала. Тільки-но він за поріг
— А що, якщо тато розлюбить нас? І взагалі про нас забуде? — Цього не станеться, — впевнено сказала Олена. — Діти — це найголовніше в житті будь-якого батька. Тато вас дуже любить. — Але ж він тепер вас любить. Значить, нас менше
— Олено, Кирило знову не зробив домашнє завдання з математики, — повідомила дев’ятирічна Соня, стоячи в дверях кухні з рюкзаком на плечі. Олена Вікторівна зітхнула, відкладаючи чашку кави.
— Тітонько Женю, за що вони так із нами вчинили? – у голосі Ліди був такий біль і образа, що Євгенія Іванівна здригнулася. — Твої батьки чудові люди, дівчинко моя, я їм вдячна за те, що виростили тебе. Благаю, не засуджуй їх, пізно про це думати
— Тітонько Женю, вітаю! Це Ліда, Галинчина донька. Ви, мабуть, і не пам’ятаєте мене, — пролунав молодий голос у слухавці. Євгенія Іванівна аж затремтіла, в горлі пересохло, і
— Ми з мамою своє насіння висаджували завжди, я вам теж привезла. Ось огірочки, дрібні й без колючок, які обіцяла, а це динька, солодка-солодка, її мама дуже любила, теж взяла. — Сумуєш? — Запитуєте… Дуже. — У мене є секрет, на тижні дізналася, але нікому я ще не говорила, все чекаю слушного моменту
— Боже мій, а хто ж тебе заміж гнав? Хто тебе силоміць до цього Борьки на шию вішав і змушував кричати: “Жити без нього не можу, не губи,

You cannot copy content of this page