— А можна з ним сфотографуватися? — питали дітлахи. Дмитро прикрив кота й серйозно відповів. — Можна. За гроші. — Як це? — Десять гривень платиш і фотографуєшся. — У-у-у… — Ну, як хочеш, — відповів Дмитро. Невдовзі перший охочий сфотографуватися з Марсиком приніс десять гривень. Потягнулися й інші дітлахи — кота передавали з рук у руки
Максим і Марія вважали себе батьками з добрим солідним досвідом. У всякому випадку – вони так думали. Старший Дмитро зʼявився у родині, коли їм було за тридцять, донька
Я приходжу з роботи близько 18 вечора, буває втомлений і не задоволений, водночас мені доводиться самому готувати собі поїсти, потім помити посуд, погратися з дитиною, купати її. І десь о 20:00 ми вкладаємо малюка спати
Одружений я уже 6 років, є дитина якій наразі пів року. Після появи малюка зіткнувся зі «стандартними» проблемами чоловіка і дружини – на мене у неї тепер немає
Про те, що гроші є у його власної законної дружини, Ольга Іванівна згадала одразу, все чекала і дивувалася: чоловік бідує, а Марина на виручку не поспішає, навіть не пропонує допомогу й участь. — Набралася сміливості, прийшла до них, – каже жінка, – ну й кажу невістці, мовляв, ось у тебе роками на вкладі гроші накопичуються, там напевно й на пару вирішення таких ситуацій буде
— Правду кажучи, всі ці роки вона майже не витрачала цих грошей, якщо й брала звідти, то зовсім небагато, – з гіркотою каже Ольга Іванівна, – вважай, збирала,
— Тут сума тільки на цей місяць. А за минулий? За минулий ти не все віддав. — Принесу днями. А ти спробуй бути ввічливішою, стервозність тобі не личить. — А я тобі більше не дружина, щоб загравати, – наїжачилася Надя. — І що? Я не заслуговую на людське ставлення? Я роблю, що можу. Не розумієш чи що, який час зараз? Усі без грошей сидять
— Гроші приніс? – буркотливо запитала колишня дружина, поки Олег мив руки. Олег мовчав і ревно помічав зміни у своєму минулому житлі. Він помітив, що мильниця стоїть інша
— Боліли вони сильно, ні їсти, ні спати не могла, – зізналася Антоніна Петрівна, – нічого, нічого, я хустиною прикриюся. Кому я там потрібна, щоб на мене дивитися. — А нові коли будете ставити? – поцікавилася невістка. — Ох, нескоро, Катрусь. Тут борги треба віддати, 50 тисяч позичила у знайомої, обіцяла протягом півроку віддати з відсотками
Син не зрозумів спершу, чому мама прикриває рот хусточкою і посміхається якось скуто. Вона відступила боком від гостей, пропускаючи до квартири сім’ю сина. — Що з вами, Антоніно
— Ну просто бісить!!! Ти б знала як! Знову поперся за своїм синочком! Зараз притягне і я робитиму вигляд, що дуже рада зустрічі. А мені він потрібен, от скажи мені? От на біса мені здалася чужа дитина?! Тим паче від цієї бридкої жінки
— Ну просто бісить!!! Ти б знала як! Знову поперся за своїм синочком! Зараз притягне і я робитиму вигляд, що дуже рада зустрічі. А мені він потрібен, от
— Я вам все прямо сказала- у мене є чоловік! І я його дуже люблю! Шукайте Вадиму дружину в іншому місці! — Даремно ти так! – Лариса Дмитрівна похитала головою. – За Вадимом як за кам’яною стіною будеш. Ти щастя своє втрачаєш
— Світлано, Привіт! – мене гукнув якийсь чоловічий голос. Я обернулася і від подиву навіть примружила очі. Переді мною стояв мій колишній однокласник, в якого я була закохана
Ех, молодість… Де вона тепер?… Віра Миколаївна зітхнула, увімкнула воду, холодну, палючу, вмилася. Кажуть, якщо в холоді себе утримувати, старість повільніше приходить, зморшок немає. Брешуть
Вірі Миколаївні все було вже важко – проклятий вік, щоб його! Встати вранці з ліжка – важко, ноги, як два поліна, ворушитися не хочуть, лежать на простирадлі з
— Ти глянь на них! Ну як же славно, троюрідні, а як рідні братик і сестричка. Куди Ларисочка, туди й Антон, дай Боже, щоб і далі так було, — розчулювалася Ганна Дмитрівна. — Це дім наш усіх об’єднує, дивись — і правнуки тут же зустрічатимуться! — вторувала їй Віра Дмитрівна
Телефон здригнувся, Лариса побачила нове повідомлення, але навіть читати не стала. Знову від троюрідного брата Антона. Пише він зазвичай нешкідливі речі, але одне й те саме. Якусь нісенітницю,
— Та які ж тут послуги?! Це я винна тобі, як море річкам. Не було б мене вже на світі, якби не ти! — Ой, та не вигадуйте! Подумаєш! Зачекайте! Ми ще з вами встанемо й танцювати підемо! – Марина поправляла подушку Галині Петрівні. – Танго! Або самбу! Як у вашому улюбленому серіалі! Пошиємо вам купальник із камінчиками блискучими, і – ух
— Що, ось так запросто і залишила? Квартиру?! – Вероніка відібрала в подруги склянку з водою і зробила великий ковток. – З глузду з’їхати з вами можна! Олена

You cannot copy content of this page