— Подавай на аліменти, розлучайся, – радить мама. — А як на аліменти подати? Офіційно в нього 25 тисяч, із них і платитиме. А неофіційно ще 50, він у шоколаді, а ми з дітьми де? Розлучатися? Сенс? Квартиру ділити, частку йому виплачувати, залишаючись із половиною кредитів, половиною іпотеки і боргами за комуналку? І знову ж таки, з офіційними аліментами
— Та останнім часом усе якось не ладиться, – скаржиться на своє сімейне життя Ірина, – спочатку страждали через негаразди з роботою, кредити нічим було платити, тепер у
— Егоїст, я вважаю. Тільки про себе й думає завжди, – каже Ірина. – Мати хворіла, у нас машини немає, у Левка є, але як не подзвонить йому свекруха кудись доїхати – сто відмазок і відмовок. У результаті ми брали таксі і везли маму чоловіка. До того ж, він явно жадібний. Про таких кажуть, що взимку снігу не випросиш. На прощальну церемонію у свекрухи гроші лежали, але ми однаково витрачалися то там, то тут, а Левко потім сказав, що це зайві витрати були, тож він братові нічого повертати не повинен
— Золота була жінка, жодного разу в мене з нею не те що сварки, непорозуміння не було, за всі 3 роки, що я її знала, – згадує Ірина.
— Гей, красуне, чого розляглася, не нас випадково чекаєш? Двоє дорослих чоловіків, які неабияк прийняли дозу на груди, з’явилися з темряви, втішені зустріччю з красивою дівчиною та її сором’язливим кавалером. Такі хлопці зазвичай швидко тікають, залишивши подругу на поталу, і не мучаться муками совісті. — Якщо нас, то ми готові, – один плюхнувся поруч із дівчиною на лавку й опустив спітнілу долоню на коліно Соні
— Артеме Володимировичу, можете мене не проводжати, я й одна дійду до дому. — Що ви, що ви, Сонечко, хіба можна молодій дівчині ввечері самій ходити містом. Вас
— Ти чого це розкомандувався? Діана побіліла, як крейда, і сховалася за бабусею, одним оком визираючи з-за її плеча. — Розповідай! І не намагайся викручуватися, зараза малолітня! — Олексію, ти чого це? — Нічого, мамо, ти краще сідай і слухай! Діана схлипувала і розтирала сльози і соплі по обличчю, поки насилу видавила із себе правдиву розповідь. Любов Андріївна хмурилася і мовчала, постукуючи стиснутим кістлявим кулачком по коліну, а потім піднялася і пішла у свою кімнату
— А ось і ваш автобус, давайте прощатися! Олексій обійняв брата Сашу, потім його дружину, а потім племінників Павла і Петю. Великий автобус під’їхав до зупинки погойдуючись і
— Ось саме, в місті працює, і в село не збирається. І Андрюху нашого, як теличка, поведе за собою, не приведи Господь. А Надія Іванівна прижилася тут, подобається їй сільське життя, калоші днями купувала в магазині, сам бачив. Вона господині, в якої орендує будинок, Галині, грядок накопала і квітів насадила в палісаднику, та натішитися не може
— Настю, чула я, Андрійко твій одружитися зібрався, – конопата Інна, колекціонерка пліток села Федорівка, приголомшила новиною свою сусідку, – з рудою учителькою Надією Іванівною, заяву до РАЦСу
— Сергійку, рідненький, я навіть не знаю, як тобі віддячити… – Валентина Сергіївна змахнула сльози й обійняла онука. — Бабусю, не потрібно нічого. Мені головне, щоб ти була щаслива, – відповів він, стискаючи її руки. Минуло кілька тижнів після закінчення ремонту. Сергій приходив до бабусі щодня після роботи, перевіряв, як вона почувається, допомагав по господарству. Валентина Сергіївна знову наповнила дім теплом і затишком, які начебто поверталися разом із її присутністю
Сергій стояв на порозі бабусиного будинку, стискаючи в руках ключі від своєї машини. Він знав, що вже завтра цих ключів у нього не буде, як і самої машини.
— А ти не розумієш, чого вона домагається? Вона вже другий рік нас буквально мучить тим, що їй одній жити страшно: «Віддам Богу душу, протухну, а ви й не почухаєтесь». Ну куди ж їй віддавати ту душу? Тим більше, «протухне»? Ми щодня телефонуємо, дізнаємося, як справи. Раз на тиждень обов’язково хтось у неї буває, або чоловік, або син, донька заїжджає. Щоправда, не може зараз часто, дитинку складно носить
— Чоловік учора навіть вилаявся, – розповідає Лідія подрузі. – Ну як ти думаєш? Приїхали ми мало не вночі вже, відчиняємо двері своїм ключем, а вона жива і
— Ти робиш помилку. Не можна тобі за нього виходити. ─ Чому це? Ольга одразу стала в оборону, ─ тому що тракторист? Справа не в цьому, хоча теж має значення. Розумієш, він, можливо, хороша людина, але ви абсолютно різні люди. Ось про що ти будеш із ним говорити? Виросла в офіцерській родині, освіта вища. А він? Сільський хлопець, так ─ працьовитий, але дуже примітивний. Відразу видно. Якщо залишишся з ним, між вами завжди стоятиме одне слово: «інтелект»
Тридцять вісім років тому Ольга привезла майбутнього чоловіка Володимира до батьків. Познайомити. Повідомити, що вони збираються подавати заяву. Тато з мамою одразу все зрозуміли, щойно побачили на порозі
— Доброго дня… А ви… Хто? І що ви тут робите… На моїй дачі? Жінка, яка переминалася з ноги на ногу, не виглядала безхатьком. Одяг на ній був чистий і не старий. Обличчя теж видавало тільки вік близько шістдесяти, а може бути сімдесяти років, не було на ньому відбитку неблагополуччя або тяжкої долі. — Мене звати Алла Миколаївна, – простягнула паспорт незнайомка. Карина повільно, з невпевненістю підійшла і зазирнула в нього
Карина зовсім не очікувала, що під час її відсутності, на її дачі хтось оселиться. Того дня вона приїхала на своєму новенькому автомобілі не одна, а з донькою і
— Тебе де носить? – навіть Юлі було чути гнівні крики Ірини. – Діти на тебе чекали дві години, замерзли всі! Довелося їхати, забирати їх! — Іринко, донечко, я в лікарні, – тихо сказала Олександра Павлівна, – у мене перелом шийки стегна. — Що ж ти така, незграбна? – обурювалася на тому кінці донька. – Через твою незграбність нам довелося скасувати поїздку на дачу
Усі її звали бабуся. Не баба Шура, не Олександра Павлівна. Просто бабуся. Було в неї двоє дітей. Синок, Андрюшенька, сорока п’яти років, та донька – Іринка, трохи молодша

You cannot copy content of this page