— Ти розумієш? – запитую, – Вона ж не зможе жити сама! Я чекаю дитину, мені накажеш боротися з її примхами і відбиватися від скарг сусідів, як це довгі роки робила мама? — Гроші за квартиру брала? Брала. – відповів дядько, – Ти їй внучка рідна. У Полтаву я її не потягну. Вона там на вулицю вийде, до смітника дійде і забуде, де жила. Ти думаєш, моя дружина і мої доньки будуть за нею доглядати? Вони їй чужі люди! Я працюю, кручуся день у день. Чекаєш дитину? От і добре. Якраз час буде, щоб за бабусею дивитися. Вона тебе ростила
Моя мама жила разом зі своєю матір’ю багато років, відтоді, як пішла зі мною семирічною від мого батька. У бабусі дітей було двоє: мама та її молодший брат.
Мурці ви лежанку купили дорогу хутряну, а в бабусі капці старі. — Так вона ж сама і сказала, що не треба їй, вона і в цих буде доживати, вони її улюблені, – згадала Поліна, – я і панчохи їй купила, які вона завжди носити звикла, бабусі нашій вже дев’яносто один рік, Іване, ти забув? — Ага, звичайно буде доживати, це вона так сказала від образи. І нічого я не забув, що їй багато років. Їй тому і новенького всього хочеться, і їжі всілякої спробувати, яку вона не їла ніколи, а ви нічого не розумієте в житті! – похмуро буркнув Іван
Марія Миколаївна сиділа у своїй кімнаті з зачиненими дверима, і намагалася не заважати молоді. Жила вона з онуком Кирилом, його дружиною Поліною і правнуком Іванком разом уже дев’ять
— То в чому справа, Таню? Я зараз батька покличу, нехай він сам з тобою розмовляє, – мамин голос став суворішим, вона звикла, що донька слухається, а тут раптом Таня таке каже. — Не треба тата, мамо, просто так вийшло… Мамо, ти тільки не дивуйся, я заміж вийшла і ще я чекаю дитину, тому я не приїду, так татові й скажи. — Як заміж? Як це дитину чекаєш, та ти що, донечко? – ахнула Ніна Михайлівна, – Ось так, нічого не сказавши нікому, заміж вийшла
— Диплом отримала? Коли приїдеш, батько тебе вже чекає не дочекається. Місце для тебе тримає, та й ще дехто на тебе чекає, здогадуєшся? – навіть по голосу було
Хто сказав, що почуття з часом остигають? Це у ваших книжках учених написано? Не вірте, нічого не остигає. Усе так само душа птахою тріпоче від рідного й улюбленого голосу. Це ж не жарт усе життя разом, шістдесят років, що вже казати. Так зрослися одне з одним, так сплелися, зчепилися, що й хвилиночки одне без одного прожити не можуть
Старий йшов у вічність. Баба знала про це, відчувала кожною частинкою своєї прикипілої до старого душі. Вона спокійно прийняла це, зовні спокійно. Усередині боялася, хоча й знала, що
У юні роки, як кожна дівчина, я чекала принца, який рано чи пізно з’явиться в моєму житті. І він з’явився – рано, коли мені не було ще й вісімнадцяти. А було все так. Як і всі молоді дівчата, я вірила в ворожіння. І під Новий 1974 рік вирішила загадати бажання і поворожити. Мені ще з раннього дитинства запам’яталося, як одна бабуся розповідала дівчатам різні варіанти ворожіння на судженого
Життя таке швидкоплинне – я й не помітила, як розміняла сьомий десяток. А в пам’яті назавжди залишилося три загадкові моменти моєї долі. У юні роки, як кожна дівчина,
— Як незнайомі? Я вже рік на тебе подивитися в кулінарію ходжу. І яка ж ти жінка справна, соковита, молода й красива, Надю! Я милуватися ходив, як ти працюєш, і не міг намилуватися. Кожному в тебе слово добре є, нікого не образила, не обдурила, а старим людям інший раз і трохи більше давала, я помітив. Мені здається, що я вже давно тебе знаю, та й ти мене теж. — Добре, Толю, давай зайдемо, а то я й справді замерзла і вся промокла, – погодилася Надя. Вони піднялися до нього у квартиру
— Дивись, знову твій прийшов, у чергу встав, а сам так і шукає тебе очима! – злегка штовхнула ліктем свою напарницю Надя і показала очима, – Он там
Мама пішла, і пішли разом з нею недороблені справи, її бажання і мрії, відкладені в довгий ящик. Пішли непобачені мамою місця, непрочитані книжки, непосаджені в невеликому городі за будинком овочі та квіти. Мама хотіла біле кошеня. Усе відкладали й відкладали… Ганна тепер і думати не могла про те, щоб завести кошеня. Здавалося, буде воно їй нагадувати про маму. Пішла і можливість сказати мамі те, що все ніколи або ніколи було сказати – слова про те, як вона її любить
— Світлано, здрастуй, – старечий голос у слухавці, – Я дізналася – “Нюта”. — Що? Ви про що, Віра Семенівно? — Ну, пам’ятаєш… нік. Ти сказала потрібен її
Загалом, коли Василина, нарешті, під’їхала, вони без її допомоги вже приготували два скромні салати. Не сказати, що стіл ломився, але хоча б неповна порожнеча. Виявилося, що ніякої розумної причини у Василини з приводу її запізнення не знайшлося. Просто вона довго збиралася і віддала перевагу зачісці, а не комфорту гостей. — Ви що накоїли? Я хотіла інший салат! – замість того, щоб вибачитися і подякувати за допомогу, сказала іменинниця. Вона прискіпливо поколупалася ложкою у великому блюді. – І огірки не почистили… ех ви. Аню, а ви ікру привезли?
Cвітлана і Віталій не любили спізнюватися. Вони завжди приїжджали вчасно, але того дня довелося трохи затриматися – їх довго обслуговували у квітковому магазині. Довелося витратитися на таксі. —
— Синку, а що тобі подарувати на іменини? Кухонний комбайн або набір сковорідок чи каструль? Ну що ти на мене так дивишся? Ці речі тобі точно в господарстві знадобляться, ти ж у нас усе чоловіче розгубив, поступово на жінку перетворюєшся. Ніколи, Рома, я б не подумав, що ти так мене зганьбиш! Це ж вистачило розуму при гостях сказати, що ти підлогу миєш! Над нами тепер усі родичі сміються
— Синку, а що тобі подарувати на іменини? Кухонний комбайн або набір сковорідок чи каструль? Ну що ти на мене так дивишся? Ці речі тобі точно в господарстві
Свекруха поставила перед Ганною кухоль і відкрила холодильник, щоб дістати якісь банки. Кухоль був брудний. Аня дуже здивувалася цьому, зазирнула в кухоль сина, очікуючи, що це просто їй дістався такий. Але ні. І в нього на колись світлому внутрішньому боці кухля явно виднілися «річні кільця» від чаю чи кави. Аня перевела погляд на розпочату баночку з медом. Та була липка, в бурштинових краплях. Тарілки, що Тетяна Андріївна поставила перед гостями, теж чистотою не вирізнялися. Ганна занервувала. Узяла свій кухоль і сина, встала, щоб їх помити
Ганна «віддячила» матері чоловіка після того, як побачила, в якому брудному кухлі та подає їй чай. — Ой, радість яка, мої рідненькі приїхали! Які молодці! Давайте за стіл!

You cannot copy content of this page