Головна

Selena

Радісно посміхаючись, Марина забігла в офісну будівлю і попросила охоронця не попереджати чоловіка про її візит. Той розуміюче підморгнув. Марина увірвалася в кабінет і застигла як статуя, її чоловік був там у розстебнутій до пупа сорочці. Краватки на шиї не спостерігалося, а поруч із ним – незнайома блондинка в блузці, на якій не завадило б застебнути кілька ґудзиків. Її піджак валявся на підлозі. Сцена була настільки недвозначною, що ні про які виправдання й мови не йшло
Життєві історії 0
Спопеляючим поглядом дивилася Марина на чоловіка, який поспіхом застібає сорочку: «Я дивлюся, ти вже розпакував свій подарунок»? Поруч натягувала піджак незнайома їй блондинка. — Мариночко, ти все не
Залишився Степан один, кішки на душі шкребуть, за Любу переживає. Сів на лавку під вікном, задумався. Задумався і носком чобота землю колупає. Придивився, земля пухка, ніби копали недавно, а навіщо тут копати, та й кому, крім нього. Раз інший чоботом підчепив, а в землі згорток якийсь. Пташине пір’я зі згортка в різні боки стирчить. Підняв, розгорнув, а всередині цвяхи іржаві, голки, зола, лушпиння якесь. «Що таке?» – поморщився Степан, та вбік відкинув. Так і просидів до темряви. Спати ліг, чи то спить, чи то ні, тільки бачить, у кімнату Люба заходить
Життєві історії 0
Не вірив Степан Василенко ні в Бога, ні в чорта, у себе вірив, у руки свої робочі вірив, навіть у світле майбутнє ще вірив, хоча часи були важкі,
— Та будь ласка, – відповів зять без найменшого натяку на якісь докори сумління. – Зараз же орендарям напишу, щоб виїхали протягом 2-х тижнів. Ключі вам поштою надішлемо. — І гроші вишлеш за рік, який там ці самі орендарі прожили? – поцікавилася Євгенія Іванівна. — Ну мамо! Ну що ти, справді, – почала Ірина гасити сварку. – Ну не подумали ми, що тепер… Вибач. — А що ти в неї вибачення просиш? – заявив зять. – Вона житло віддала нам у тимчасове користування. Яка їй різниця, як ми ним користуємося? Гроші? Повернемо, не відразу, але повернемо
Життєві історії 0
— Ні єдиним словом не обмовилися, – ображається на доньку і зятя Євгенія Іванівна. – Виявляється, здали її вже майже рік тому і з цих грошей платили свою
«Ось життя яке, – думала старенька. – Усе життя збираємо образи. На словах прощаємо одне одному, але підла пам’ять підсовує ці образи, і все хороше забувається. А ось згадається щось приємне, і одразу відчуваєш, що любов-то нікуди не поділася. Вічне питання, куди йде дитинство? Та нікуди воно не йде, воно нашаровується в чарівній скрині, а скриня ховається в затишному куточку душі. І порятунок від сварок із дітьми в цій скрині, варто тільки згадати їхнє дитинство. І мій порятунок у моїх чудових дітях»
Життєві історії 0
Бабуся Марія вперше за п’ять років вирішила поставити ялинку на Новий рік. Раніше щороку прикрашала, але раптом на голову бабусі Марії обрушилася реновація. Її старий дерев’яний, добротний будинок,
— А природа тут яка, а повітря! Відпочинеш! Друзі нові з’являться, будете на санках і лижах кататися. Там у сараї мої лижі десь були…, – Юля вся поринула в приємні спогади, приплющувала очі й мружилася, а Владик і не слухав матір, ігри захоплювали всю його увагу. Бабуся зустріла гостей, як і годиться: пирогами, млинцями, оладки теж про всяк випадок спекла, раптом оладок комусь захочеться. Тепло зустрілися. Подарунки, обійми. А ввечері Юля поїхала
Життєві історії 0
— Юлю, так навіщо нам до вас їхати, везіть Владика в село і вирішено питання. — Мамо, давай ми обговоримо з Сашком і вирішимо. Юля з чоловіком збиралися
— Дмитрику сподобався, – не здавалася Людмила, – Йому зараз що не дай, усе цікаво, та хоч каструлю або черпак. А мама твоя могла б, крім трактора, і грошенят нам підкинути. Усе-таки онукові рік, така подія! Та й узагалі, вона ж знає про наше матеріальне становище, і що діти нині дорогі. — Але вона не зобов’язана утримувати нашу дитину, – резонно зауважив Сергій, – У нього, взагалі, є батьки
Життєві історії 0
— Ні, Сергію, я вважаю, що це неправильно – онуків ділити! – ображено вимовляла чоловікові Люда, – Адже неозброєним оком видно, що твоя мама любить і шанує тільки
Їхав він і згадував слова старого: «Мені без моєї старої – кінець». Запали йому в душу слова Григорія Опанасовича. Ось він, Михайло, зі своєю Іриною чверть століття разом, а ніколи не замислювався, кінець йому без неї чи ні. І вона ніколи, напевно, не замислювалася. А от не дай Боже що… як одному? Ось Григорій, якому вже вісімдесят сім точно знає, що йому без дружини – кінець
Життєві історії 0
— Не зли мене, Грицю! Коли це я тебе не годувала? Скажи ще, що й нині голодний… — Не бурчи, бабцю, став харчі на стіл, повертайся жвавіше… —
— Коханий, а що як… – почала вона тихо, підморгнувши чоловікові. – Нехай приїжджають на дачу. Тільки попередь, що щоб самі продукти купили для себе і напої, у нас на всіх не вистачить. Дмитро підняв брови, але швидко зрозумів, до чого вона хилить. Він знову взяв телефон. — Мамо, слухай, якщо вже ви приїхали, давайте так: ми будемо зустрічати Новий рік на дачі. Приїжджайте до нас сюди, але дорогою заїдьте в магазин і купіть усе, що потрібно
Життєві історії 0
— Ми встигнемо сьогодні все? – Лариса стиснула губи, укладаючи в багажник коробку з новорічними іграшками. — Звісно, – Дмитро нахилився, щоб підтягнути ремінь, і грюкнув по кришці
— Мамо, ти ж на картинах начебто непогано заробляєш? Допоможи мені з купівлею подарунків для сім’ї? — Синку, ти гроші в мене просиш? – стримано поцікавилася Світлана Михайлівна. – Якщо вам не вистачає, шукай підробіток. Пам’ятаєш, як ти мені колись так сказав? Я скористалася твоєю порадою, от і ти моєю скористайся, поки не пізно
Життєві історії 0
Світлана Михайлівна стояла біля вікна своєї великої порожньої квартири і дивилася на вулицю. Вітер розгойдував масивні гілки дерев за вікном, немов нагадуючи про те, як швидко пролетіли роки.
— Ви з дуба впали обидва? – проскрипіла зубами Ганна Антонівна. – Я не вірю своїм вухам. Яка ще дитина?! — Звичайна! — Рано ще. Вона вам не потрібна! – жінка владно стукнула по столу кулаком. — Чому це? – з викликом запитав Віталій. — Тому що в нас були зовсім інші плани! Ні, ні, навіть не думайте, – похитала головою засмучена мати і голосно схлипнула. – Краще б ви сказали, що квадрати вирішили розширити, ніж усе це
Життєві історії 0
— Ну чого ви нас кликали? – пробасила з порога Ганна Антонівна, на ходу знімаючи з шиї шарф. – Ох запарилася я. На вулиці пекельна спека, наче й

You cannot copy content of this page