— Сьогодні батон з варенням. Ковбаси не було. Варення смачне, яблучне. – Таня дістала з портфеля три скибочки батона, загорнутого в носову хустинку, маленьку баночку варення і ложку.
— Дякую. Не варто було, але велике спасибі. – Посміхнувся Михайло, відкриваючи баночку і вдихаючи запашний аромат.
— Ти любив варення? – Таня з цікавістю подивилася на чоловіка, який сидів поруч.
— Напевно. Варення всі люблять. – Сумно посміхнувся він і задумався, а Таня почала розповідати свої новини: про Муську, яка зранку перевернула горщик із геранню, намагаючись зловити птаха за вікном, і Тані довелося все прибирати. І що вірш, який задавали вивчити, такий складний, що Таня ніяк не може розповісти без запинок, а сьогодні її наче на зло обов’язково спитають, це точно, уже три уроки не питали.
— Розкажи мені, напевно в тебе вийде без запинок, – Попросив Михайло, маленькими шматочками відкушуючи батон із варенням.
Таня випрямила спину, ніби стояла біля дошки, а не сиділа на лавці в парку, і почала розповідати. Михайло слухав, опустивши руку з бутербродом на коліно. Таня читала з почуттям, виразно. «Славна дівчинка» – думав Михайло. А ще думав, що, можливо, у нього теж є син або донька, дружина і місце, де його чекають. Як шкода, що він ніяк не міг цього згадати.
— Ось бачиш, вийшло. Чудово вийшло. Головне не хвилюйся. – Похвалив Михайло.
— Ну, мені вже час. – Посміхнулася Таня, глянувши на маленький наручний годинник. – До вечора! – Попрощалася вона.
— До вечора. І ще раз дякую. – Посміхнувся у відповідь Михайло.
Ця незвичайна дружба почалася трохи більше місяця тому. Таня йшла зі школи, думаючи про те, що потрібно зараз зварити макарони або картоплю, її мама Аня, Ганна Сергіївна, сьогодні в другу зміну, повернеться пізно, втомлена. Таня теж у другу зміну цього року, це навіть краще, ніж у першу, можна поспати довше. Вранці дуже вже добре спиться, напевно, тому, що ввечері Таня довго не спить, читає. Мама втомлено картає її, але дозволяє все ж таки читати, навіть якщо сама вже лягає. Мама, взагалі, часто втомлена, вона багато працює. Тата в Тані немає, а часи зараз, як каже сусідка тітка Тома, для всіх важкі. Таня вже велика, їй одинадцять, вона намагається мамі допомогти: прибирати, випрати свій одяг або що-небудь приготувати. Мама завжди потім гладить Таню по голові, цілує в маківку і каже:
— Помічниця ти моя, спасибі.
Вчиться Таня теж старанно, щоб мама могла нею пишатися, а не щоб її викликали без кінця до директора, як маму хулігана і двієчника Біленького.
Вчитися з другої зміни тільки в одному погано, після школи не погуляєш, ніколи. Але нічого, Таня ходить через сквер, а потім ще два будинки. Через сквер Таня йде повільно, роздивляючись усе навколо, ось і прогулянка. Цього разу, замислившись, вона спершу не помітила, як з іншого кінця скверу до неї кинулися три величезні собаки. Наблизившись, собаки злісно заричали, кружляючи навколо Тані та скалячи зуби. А у сквері не було жодної людини.
— Ой, матусю! – Пискнула Таня, і тут один із собак кинувся на неї. Таня закричала, намагаючись зачепити собаку портфелем.
— Геть, негідники! – Почула Таня гучний чоловічий голос. Один із собак уже відскочив, скиглячи, у нього прилетів камінь, два інші насторожено затопталися на місці, а чоловік, зі шматком дошки в руках, був уже зовсім поруч. Собаки розбіглися. – Ціла? – Схвильовано запитав чоловік, оглядаючи Таню. Таня кивнула. – Злякалася? – Чоловік заспокоївся і жалісливо погладив Таню по плечах.
— Трохи. – Збрехала Таня. – Раніше їх тут не було. Я щодня тут ходжу. – Сказала вона.
— Так, раніше їх тут не було. – Підтвердив чоловік.
— Ви теж тут часто ходите? – Запитала Таня. Взагалі, вона знала, що з незнайомими людьми на вулиці не можна розмовляти, але зараз їй було дуже страшно знову залишитися самій.
— Так. – Кивнув чоловік і, ніби, прочитавши думки дівчинки, запропонував. – Ти йди, не бійся, а я піду трохи позаду, буду тебе охороняти. – Він постарався посміхнутися. Таня кивнула і пішла. Іноді вона оберталася і бачила, як чоловік іде кроків за десять від неї. Собак більше не було видно. «А раптом, вони будуть тут і завтра?» – спала на думку Тані страшна думка, коли вона дійшла вже майже до кінця скверу, і вона зупинилася.
— Щось сталося? Десь болить? – Запитав чоловік, підходячи ближче.
— А раптом, завтра знову собаки? Мама працює, вона не зможе проводжати мене до школи. – Таня подивилася на нього, у куточках очей блиснули сльози. Чоловік задумався.
— Я зустріну тебе завтра на цьому місці і знову проводжу. – Сказав він.
— Ви не працюєте? – Здивувалася Таня. Чоловік зам’явся.
— Ні. Я тут живу. – Сказав він. Таня насупилася, де можна жити в старому сквері. Чоловік знову немов прочитав її думки і вказав рукою на старий, давно занедбаний клуб у дальній стороні скверу. – Он там.
Таня з півхвилини роздивлялася свого рятівника: куртка і штани йому явно великі, у правого черевика відходить підошва, борода, шапка, хоча хто в таку погоду ходить у шапці.
— Ви безхатько? – Здогадалася вона.
— Так. – Чоловік зітхнув і відвернувся. Таня згадала, як тітка Тома вичитувала сусіда з першого поверху Василя Петровича, кажучи йому: «Поглянь на себе, гірше за волоцюгу бездомного»! Василь Петрович тоді був зовсім напідпитку, заснув на лавочці біля під’їзду і уві сні скотився з неї, прямо в непросохлу калюжу. Потім він сидів поруч із лавкою, тримався за кудлату сиву голову, розгойдуючись з боку в бік, увесь одяг його був у багнюці, і від нього жахливо пахло перегаром, а тітка Тома стояла над ним, наче величезна, звітувальна, балакуча гора, яка говорила про нього. Тітка Тома була огрядною, гучномовною і їй завжди до всього і до всіх було діло. А Василь Петрович не завжди був в такому стані, хоча завжди був напідпитку. Мама казала, що в нього золоті руки, тому його ще не звільнили. А Тані здавалося, що не тільки руки, а й серце. Він завжди допомагав усім сусідам, а дітлахам купував цукерки або пряники. Добрий він був. Таня знову подивилася на свого нового знайомого, хоч його одяг і був дивним, але цілком чистим, і нічим поганим від нього не пахло.
— П’єте? – Запитала вона.
— Ні. – Чоловік навіть усміхнувся від серйозності Тетянки.
— Чому ж тоді ви живете на вулиці? – Не відставала Таня.
— Це довга історія. – Чоловік знову зітхнув. – А тобі вже давно пора додому, усміхнувся він.
Таня схаменулася, і точно, скоро прийде мама. Але дитяча цікавість була сильнішою.
— Завтра розкажете? Мене Таня звати. – Попросила вона вже на ходу, махаючи волоцюзі рукою.
— А мене дядько Мишко. Розповім. – Пообіцяв він, невпевнено підняв руку, щоб помахати у відповідь, але не наважився. Дівчинка зникла за будинком, Михайло ще трохи постояв, замислившись, і пішов у бік покинутого клубу. Як його життя відразу стало таким? Яким воно було раніше? Адже його навіть звуть не Михайло, напевно. Це ім’я йому дали в лікарні. Навесні його, ледве живого, знайшли на узбіччі шляху, недалеко від залізничного вокзалу.
За станом організму, лікарі припустили, що пролежав він так понад добу. Прийшовши до тями, він нічого не міг пригадати, ні свого імені, ні куди і звідки він їхав, ні, що з ним сталося. Потягів за добу могло пройти багато, слідчі відправили кілька запитів у різні міста, ніде не значився безвісти зниклим чоловік, схожий на Михайла. У лікарні його виходили, але пам’ять до нього так і не повернулася. Тримати його там більше не могли, а слідчі, так і не знайшовши жодних кінців, розвели руками. Кому б хотілося з ним возитися…
Так Михайло опинився на вулиці. Іноді він підробляв вантажником у магазині, неофіційно, звісно. Завідувачка Ольга Юріївна жаліла бідолаху, за роботу його підгодовували і давали можливість помитися під краном у службовому туалеті. А продавчині принесли деякі речі, своїх чоловіків. Для ночівлі знайшовся ось цей старий клуб із вибитими вікнами, з фарбою і штукатуркою, що обсипалися, підібраний десь прогорілий матрац і стару ковдру, яку Ольга Юріївна привезла з дачі. Можна було розвести невеличке багаття і принести з маленького ставочка на іншому кінці скверу води. Михайло жив так майже два місяці. Ночі ставали дедалі холоднішими, він насилу уявляв, як переживе зиму. Він насилу уявляв, як буде жити ось так все життя, що залишилося. Лише надія, що пам’ять повернеться, і він знайде близьких, надавала йому сил жити.
Повернувшись додому, Таня вирішила нічого не розповідати про собак і свого рятівника мамі. Мама почне хвилюватися, а проводжати її до школи в неї все одно немає можливості, тому зайві хвилювання мамі ні до чого. Тим паче, що дядько Мишко обіцяв її проводжати через сквер. Шкода його, він сміливий і добрий, але сумний. А хто б не був сумним, якби довелося жити на вулиці. Міркувала Таня, чистячи картоплю. Тут їй спала на думку ще одна думка: дядько Мишко гарячої картоплі, напевно, не їсть, що він, узагалі, їсть? І наступного дня, збираючись до школи, Таня загорнула в чисту носову хустинку кілька бутербродів із ковбасою.
— Дякую, але не варто було. – Розгубився Михайло, приймаючи частування.
— Ковбасу дістати легше, ніж багато іншого. Зарплату затримують часто, а ковбасу в заводському магазині й під зарплату дають. – Пояснила Таня. Такі розмови вона чула від мами й тітки Томи. – Михайло вкотре здивувався розсудливості дівчинки. І поки вони йшли через парк, розповів їй свою історію.
— Це дуже сумно не знати про себе нічого. Не знати нічого про свою сім’ю. – Погодилася Таня і додала. – Я свого тата теж не знаю, і мама нічого про нього не розповідає. Іноді мені теж буває сумно від цього. І тоді я читаю. Читати я люблю. А ти, дядьку Михайле, любиш читати чи ти й цього не пам’ятаєш? – Запитала вона.
— Читати, напевно, всі люблять. – Потиснув плечима Михайло.
—Я принесу завтра тобі свою книжку. Я її вже прочитала. Це були дідусеві книжки, тепер вони мої. Дідуся вже давно немає. – Пообіцяла Таня і нагадала. – Не забудь зустріти мене ввечері.
— Не забуду. – Пообіцяв Михайло і посміхнувся, дивлячись услід Тані. Яка все-таки добра дівчинка.
Так вони і подружилися, щодня Михайло зустрічав Таню і проводжав через сквер. Собаки більше не з’являлися, але вони про них уже й не згадували. Михайлу не вистачало тепла, спілкування, відчуття, що він не один, Таня, серйозна і водночас по-дитячому безпосередня, йому подобалася. Таня, яка росла без батька, рано втратила улюбленого діда, теж тяглася до доброго і нещасного дядька Михайла. Щодня вона розповідала йому свої нехитрі новини, а він уважно слухав і давав поради. І хоча їхня щоденна прогулянка становила лише 30 хвилин: 15 вранці та 15 ввечері, вони обидва вже чекали на них із нетерпінням.
У вихідні випав перший сніг. У понеділок Таня помітила, що дядько Михась кашляє, втягуючи голову в широкий комір кофти. А у вівторок, підійшовши до скверу, Таня не побачила його на звичайному місці. Дивно, адже раніше він уже завжди стояв тут, чекаючи на неї. Можливо, якісь термінові справи його затримали, вирішила Таня і теж постояла в очікуванні хвилин десять. Дядько Мишко не з’явився. Таня пішла до школи, першим уроком стояв диктант, запізнитися не можна, обертаючись, час від часу, але так і не побачила знайомий силует. Увечері Таню теж ніхто не зустрів. «Раптом щось сталося?» – подумала Таня і покосилася на занедбаний клуб, що темнів віддалік. Постоявши трохи, Таня рішуче покрокувала в бік будівлі. Усередині було похмуро, уже починало рано темніти. Таня знову постояла, щоб очі звикли до темряви.
— Дядьку Михайлику. – Неголосно покликала вона. Ніхто не відгукнувся. – Дядьку. – Голосніше покликала вона, акуратно ступаючи, пробираючись усередину, відповіді не було. Таня робила кілька кроків, потім зупинялася, прислухалася, їй було страшно від шерехів, які наповнювали порожні приміщення, завдяки їй же самій. В один із таких моментів вона почула сторонній шурхіт за дверима якоїсь кімнати, повз яку вона проходила. Мурашки побігли по всьому тілу, Таня ледь не скрикнула від переляку, але переборовши себе, тихенько зазирнула всередину. На підлозі світилося щось червоне і пахло димом, багаття, що догорало, – зрозуміла Таня.
— Дядьку Михайле. – Пошепки покликала вона.
— Таня? – Хрипло, ледве чутно відгукнувся він із кута. – Що ти тут робиш? Вибач, я не зміг прийти сьогодні. – Винувато додав він.
Страх повністю відпустив.
— Дядьку Михайле, що з тобою? – Таня квапливо покрокувала в бік тліючого вугілля. Михайло лежав на старому матраці, закутавшись єдиною ковдрою.
— Захворів я сильно. – Прохрипів Михайло. Таня згадала, як мама торкалася їй чола долонею, коли вона хворіла. Чоло дядька Михайла було гарячим, а самого його бив озноб.
— У лікарню треба. – Зітхнула Таня, розуміючи, що це погана ознака.
— Не треба, відлежуся. – Михайло переживав, що його просто не приймуть у лікарні. – Може, ти зможеш принести якихось ліків із дому? – Попросив він.
— Так, так. Я принесу. – Із готовністю відгукнулася вона. – Я скоро. – Пообіцяла вона і побігла темрявою, уже не звертаючи на неї уваги. Головне швидше принести ліки, дядьку Михайлу зовсім погано, раптом він віддасть Богу душу.
Уже підбігаючи до будинку, Таня зрозуміла, що вона не знає, які потрібні ліки. Вікна їхньої квартири світилися, мама вже вдома, доведеться їй усе розповісти.
— Тетянко, ти чого сьогодні так довго? – Здивувалася Анна, яка працювала сьогодні в першу зміну, виходячи з ванни, де вона прала білизну.
— Мамо, там дядько Михайло, йому дуже погано! – Задихаючись і мало не плачучи, випалила Таня.
— Що? Хто? Не розумію. – Анна схвильовано подивилася на доньку. Таня плутано розповіла все від самого початку: про собак, про доброго дядька Михайла, який врятував її, але який зовсім нічого не пам’ятає, про бутерброди і вірші. Анна слухала, притискаючи руку то до серця, то до рота.
— Ти розумієш, що з тобою могло статися що-небудь жахливе? – Не витримала Анна.
— Зі мною не сталося, а от із дядьком Мишком… Потрібні ліки. Мамо, він добрий і зовсім не п’є. – Виправдовувала Таня свого друга. Анна знала, що її донька дуже самостійна, але ця історія просто не вкладалася в неї в голові. З іншого боку, чоловік не образив доньку, а навіть врятував її від собак. Анна була збентежена. – Мамо, ходімо ж швидше. – Квапила Таня, вона була так схвильована і щиро, що це хвилювання якимось чином перейшло на Анну.
— Так, так, підемо. – Забурмотіла вона, дістаючи аптечку і накидаючи пальто.
* * *
— Хто ви? – Михайло почув незнайомий голос, Тетянчин – він звісно впізнав одразу.
— Це мама. Я їй усе розповіла. Я не знала, які ліки. – Збентежено пояснила Таня.
— Не дивно, тут же дуже холодно. – Анна вже нахилилася над Михайлом і теж обмацала йому лоб. – Ви зможете йти? До нашого будинку зовсім недалеко. Вам не можна тут залишатися. – Затараторила вона.
Михайлу допомогли піднятися, всі втрьох вони тихенько дійшли до будинку. Гарячий чай із малиновим варенням, пігулки, ванна, чистий одяг, знайдений десь у глибині шафи, що залишився від батька Ганна, свіже ліжко, Муська, що згорнулася на грудях… Це Михайло наступного дня пам’ятав нечітко, але добре пам’ятав дві пари зелених очей, які схвильовано дивилися на нього перед тим, як він заснув.
Наступного дня Михайло ще спав, коли Таня пішла до школи. Ганна взяла відгул. Вона сиділа на кухні й тихенько перешіптувалася з тіткою Тамарою, яка ніде не працювала, вирішуючи, що тепер робити. Хоча шепіт у тітки Томи виходив нікудишній. Михайло заворушився, прокидаючись, старенький диван заскрипів, Ганна і тітка Тома одразу ж опинилися поруч.
— Прошу вибачення, доставив вам стільки клопоту. – Слабким голосом сказав Михайло і відкашлявся.
—Чай. – Скомандувала тітка Тома Ганні і сіла на табурет поруч із диваном, їй не терпілося дізнатися всю історію Михайла від нього самого. – Тамара Михайлівна. – Представилася вона, простягаючи йому градусник.
* * *
Пізніше, вже після того, як Михайло одужав, і його поселили в чуйного Василя Петровича (який одразу сказав про тимчасового сусіда: гарний мужик, шкода, що не п’є), саме тітка Тома, Тамара Михайлівна, підняла своїм гучним голосом і наполегливістю на вуха всі органи. Так, Михайла, справжнє ім’я якого виявилося Михайло (ось такий випадковий збіг) довго ніхто ніде не шукав. Навесні він повертався додому з заробіток, повертався на місяць раніше терміну, тому ніхто на нього не чекав і не почав шукати, та й особливо нікому було чекати, бо ні друзів, ні сім’ї, ні батьків у нього не було. На роботі теж шукати було нікому, людина в законну відпустку пішла, а коли не повернулася, що ж, із будівельниками буває, запив – часта причина. Загалом, у розшук у рідному місті Михайла оголосили вже тоді, коли в цьому про нього вже забули. У поїзді, хтось вкрав у Мишка велику суму, побили, пограбували, скинули з поїзда, речей і документів теж позбулися. Добре, сам живий залишився.
— Мені треба з’їздити, залагодити все з документами, побувати у своїй квартирі, адже я і зараз тільки знаю, де я жив, але не можу згадати. – Пояснював він, прощаючись з Анною і Танею. За час хвороби і турбот зі встановленням його особистості, всі троє вони зблизилися. Михайло навіть зрадів, що сім’ї у нього не виявилося, йому здавалося, що тут його сім’я, рідні люди.
—А мене ти не забудеш? – Таня ледве стримувала сльози.
— Не забуду. – Михайло погладив її по голові.
— Обіцяй, що не забудеш і повернешся. – Тихо попросила вона.
— Обов’язково повернуся. – Пообіцяв він і подивився на Анну.
— Ми будемо чекати. – Шмигнула носом Таня, а Ганна, зніяковівши, кивнула головою.
— Обов’язково. – Повторив Михайло…
І він повернувся. І жили вони довго і щасливо. І в Тані зʼявився брат. Але це вже зовсім інша історія.
