Знаєте, як воно буває, коли два покоління сходяться на одній кухні? Ніби й п’ють чай з одного чайника, а розмова клеїться так, як мокре до сухого.
Олена Сергіївна розмішувала цукор у чашці з таким завзяттям, ніби хотіла просвердлити в ній дірку.
— Вітю, ну от скажи на милість, нащо вам ота дача здалася? — вона щиро, аж до глибини душі не розуміла, навіщо син із невісткою зібралися купувати шмат землі за двадцять кілометрів від міста.
— У вас що, зайві гривні завелися? Сиділи б собі в теплій квартирі, каву пили, життям насолоджувалися. Чого вам для щастя бракує?
— Мамо, — Настя м’яко, але впевнено вступила в розмову, відкладаючи кухонного рушника, — ми ж у вас ні копійки не просимо. Чого ви так бідкаєтеся, аж серце крається?
Ми з Вітею про цей заміський куточок давно мріяли. Хіба ж це погано — з весни до самої осені жити на природі? Дітям потрібне чисте повітря, травичка під ногами, а не оця міська задуха й бетон.
— Ви хоч уявляєте, яка то каторга — дачу тягнути? — Андрій Юрійович, свекор, теж вирішив вставити свої п’ять копійок, поправляючи окуляри.
— Це ж скільки там горбатитися треба: копати, садити, від бур’янів відбиватися. Свої помідори — це, звісно, добре, але ж спина не казенна, здоров’я дорожче!
— Тату, ну ти даєш! — щиро розреготався Віктор. — Ти серйозно думаєш, що ми ту хатинку заради городу беремо? Та боронь Боже! Жодних грядок, жодних картопель там зроду не буде.
Засіємо все гарною зеленою травичкою, поставимо альтанку, басейн для малечі, мангал для шашликів. Нам дача потрібна, щоб душею відпочивати, а не над кожною цибулиною труситися.
— Оце так новина! — пирхнув Андрій Юрійович. — Тоді тим паче нема чого такі грошиська в землю закопувати. Відпочити можна і в міському парку на лавочці.
Настя тільки перезирнулася з чоловіком і ледь помітно підморгнула: мовляв, міняймо тему.
Вона взагалі страшенно не любила, коли свекри намагалися керувати їхнім життям.
Грошей вони з Вітею ніколи не позичали, тягнули все самі, тому Настя справедливо вважала: куди витрачати кревно зароблене — то суто їхня сімейна справа.
Минуло якихось пару місяців, і їхня мрія таки стала реальністю.
Віктор спочатку придивлявся до скромніших ділянок, але Настя закохалася саме в цю: там і будиночок був добротний, і подвір’я таке, що душа раділа.
Позичили трохи в Настиних батьків, доклали свої заощадження — і вуаля, стали щасливими власниками затишного гніздечка.
Усю весну й половину літа вони крутилися там, як бджілки. Вичепурили хату, викосили траву так, що хоч босоніж танцюй, поставили басейн і батут для малечі.
Поки Віктор майстрував щось по господарству, Настя скопала невеличкий клаптик і висадила дорогущу сортову розсаду квітів.
Домовлялися ж без городу, але хіба українська жінка втримається, щоб не посадити якусь красу під вікном?
Аж раптом одного сонячного дня…
— Гей, господарі! Хтось нам хвіртку відчинить? — пролунав знайомий голос Олени Сергіївни знадвору.
Настя з Віктором кліпали очима. Гостей вони не чекали.
— О, доброго дня, — Віктор відчинив двері, побачивши на порозі радісних батьків. — А ви якими вітрами тут?
— А що, вже й до рідних дітей не можна приїхати? — усмішка миттєво злетіла з обличчя свекрухи. — Ой, Андрію, здається, нам тут зовсім не раді.
— Та чому не раді? Просто могли б хоч подзвонити завчасно. Ми ж могли в місто поїхати.
— Але ж не поїхали, — протягнула жінка і впевнено рушила на подвір’я, відсунувши сина.
За нею поважно зайшов і свекор:
— Ну, показуйте, що тут у вас і до чого.
Цілу годину вони ходили по двору, як інспектори, коментуючи кожну травину.
— Отут би тепличку поставити, — тицяв пальцем Андрій Юрійович. — А отам, диви, скільки землі гуляє — картопельки б посадити!
— Там у нас буде баскетбольне кільце для дітей, а тут — декоративний фонтанчик, — як відрізала Настя.
— Ох, діти-діти, — бідкалася Олена Сергіївна, хитаючи головою. — Нічого ви в цьому житті не тямите. Купили таку розкішну землю, а садити нічого не хочете. Гріх це!
— Ви дуже влучно сказали, — усміхнулася невістка, але очі її не сміялися. — МИ купили. Тому САМІ й вирішуватимемо, що тут робити.
Віктор, відчувши, що зараз спалахне іскра, швидко покликав усіх до хати пити чай.
Після чаювання Настя щиро сподівалася, що батьки поїдуть. У неї роботи в квітнику був непочатий край. Але ті ніби прикипіли. До самого вечора ходили слідом і нудили, як усе тут не по-хазяйськи зроблено.
Коли почало сутеніти, Настя м’яко натякнула, що малечі час спати.
— А нам де постелите? — раптом видала свекруха.
— Що? — Настя аж поперхнулася. — Ви хочете залишитися на ніч?
— А що тут такого? На дворі темно, не хочеться поночі трасою їхати.
— Вибачте, але в нас спальних місць обмаль: дівчата на дивані, ми з Вітею на ліжку. На підлогу ж я вас не покладу, та й постільної білизни запасної немає. Ми ж не знали, що ви приїдете.
— Ясно, — ображено підібгала губи Олена Сергіївна. — Збирайся, Андрію. Нас звідси женуть у шию.
— Мамо, ну хто вас жене? Просто справді ніде лягти, — виправдовувався син.
Вони поїхали. Настя видихнула так, ніби з плечей зняли мішок цементу. Але раділа вона передчасно.
За кілька днів батьки приїхали знову.
Без попередження. Але цього разу завантажені до зубів: із розкладачками та власною постіллю.
До самої осені вони внадилися їздити на дачу, постійно критикуючи молодих. Віктор і Настя стискали зуби і терпіли, щоб не роздмухувати сімейних воєн.
На зиму всі повернулися до міста.
За містом тоді було непереливки: дороги не чистили, опалення слабеньке. Дивно, але за всю зиму свекри до них у міську квартиру жодного разу не навідалися. Зайшли аж напровесні.
— Коли на дачу збираєтеся? — ніби між іншим поцікавилася Олена Сергіївна.
— Та, мабуть, наступного тижня. Сніг зійшов, треба там порядки навести.
Цей короткий візит здався Насті якимось дивним, але вона відмахнулася від тих думок.
А за тиждень вони з дітьми поїхали за місто. Щойно машина наблизилася до двору, Віктор напружився:
— А чого це хвіртка прочинена?
— Не знаю… Ходімо глянемо.
Зайшли — і в Насті серце впало. На молодому, з такою любов’ю висіяному восени газоні стояла машина батьків.
Колеса безжально перемісили зелені паростки з багнюкою, знівечивши Вікторову працю.
Але це було не найгірше. За машиною вони побачили самих «господарів».
Олена Сергіївна стояла над Настиним улюбленим квітником і завзято висмикувала всі її дорогі сортові квіти, а Андрій Юрійович із лопатою наперевіс шматував мокру землю там, де мав бути баскетбольний майданчик.
— Що ви робите?! — від жаху голос Насті зірвався.
Свекруха аж підскочила:
— Ой, Настю, як ти мене злякала! А ми й не чули, як ви під’їхали.
— Мамо, як ви взагалі сюди потрапили? І що ви тут наробили? — Віктор схопився за голову.
— А ми вирішили вам сюрприз зробити! — гордо відрапортував батько, спираючись на держак. — Я от вирішив вам під картопельку землю скопати, а матір бур’ян на клумбі поле.
— Бур’ян?! — Настя підбігла до свого розтерзаного квітника. — Ви вирвали всі мої квіти! Я їх минулого року так плекала, так чекала, коли вони навесні зацвітуть! А ви що натворили?
— Ой… — закліпала очима Олена Сергіївна. — А я думала, то зілля якесь. Хотіла гарненькі квіточки посіяти, навіть насіння на базарі купила.
— А ти, тату, нащо землю переорав?! — кричав Віктор, дивлячись на багнюку. — Я це місце спеціально під рівень виводив, щоб асфальт покласти!
— А звідки ж я знав про ваші плани? Попереджати треба!
— Попереджати?! А ми могли уявити, що ви сюди без нас припретеся? Ви взагалі як у двір зайшли?!
— Та я… взяла запасні ключі з тумбочки, коли ми до вас у гості заходили, — неохоче зізналася мати.
— Що?! Ви нишком поцупили наші ключі?! — Настю вже трусило від обурення.
— Ну знаєте, це вже занадто! Досить господарювати на нашій території! Спочатку відмовляли, потім їздили без запрошення, а тепер ще й самоуправство влаштували? Їдьте звідси геть! Якщо вам так подобається дача — купіть свою і хоч гектар картоплі там садіть!
— Ти як зі старшими розмовляєш? — спробувала піти в наступ свекруха, але тут втрутився Віктор.
— Мамо, ти чула, що Настя сказала? Збирайтеся. Я довго терпів цей цирк, але моєму терпінню прийшов кінець.
Батьки ображено зібрали манатки й поїхали.
Якийсь час від них не було ні слуху, ні духу. Але згодом Олена Сергіївна таки зателефонувала синові, переступивши через власну гордість:
— Синку, ти вибач нам… Ми не хотіли вам шкоди робити. Просто нам із батьком так сподобалося на природі, що ми не втрималися.
— Мамо, ну так послухайте Настю: купіть собі свою хатинку. Сиділи б там, поралися на грядках у своє задоволення.
— Ой, так я ж чого й дзвоню… Ти б не міг нам щось підшукати недороге? Бо ми з батьком місця собі в місті не знаходимо.
Ця розмова розтопила лід.
Незабаром Віктор знайшов для них чудовий будиночок у сусідньому селі. Відтоді свекри до сина з невісткою не лізли — просто не мали часу!
Вони так захопилися своїм господарством, що навіть на зиму залишалися в селі. А діти тепер з радістю приїжджали до них на гостину.
Вже не сваритися, а просто пити чай із домашнім варенням і дихати чистим повітрям.
Як то кажуть, у кожного господаря має бути свій двір, щоб у великій родині панував мир та злагода. А як ви вважаєте, чи варто було молодим одразу встановлювати жорсткі межі, щоб уникнути таких непроханих «сюрпризів»?
